АМтм - Іздрик Юрій Романович (книги регистрация онлайн бесплатно .txt) 📗
(Виходять.)
Який час стоїть м е р т в а тиша. Потім з ліжка долинає тихий спів:
Входить Король.
Партія
Партія була не зовсім звичною, не зовсім, так би мовити, хрестоматійною: починалося з локальних осередків, які хоч і не охоплювали всього загалу, та цілком ефективно створювали мобільні точки політичної напруги, що завдяки нехитрим комбінаціям і перестановкам займали все ширші ареали; потім прийшла черга на мобільних, сливе опереткових лідерів, які дешевою демагогією й піарними маніпуляціями переманювали на свій бік найбезпринципніші частини опозиції; пізніше з розстановки сил проявилася сяка-така ідеологія, що, як і кожна дієва ідеологія, була цілком тривіальною; аж поки врешті віртуозна підступність цілої стратегії не призвела до такої ситуації на дошці, коли будь-який хід, кажу вам, будь-який, — загрожував негайною поразкою.
Втім, ішлося навіть не про поразку як таку, а про втрату елегантності, чи що.
Стрьомна — з мого боку принаймні — складалася партія.
В одному куті рясніло нагромадження цілком зайвих фігур («надлишкових деталей», сказала б дотепниця А. Бобик), що плуталися одне одному під ногами, заслоняли краєвид і надокучали непотрібними балачками. Там, нависнувши над пішаковим тілом Ж. Колбасіна, стояв похмурою турою Ф. Боро, тримаючи, однак, під евентуальним ударом ціле перехрестя; зграя роззяв, що обіцяла швидко розповзтися, утримувала тим часом задушливими випарами непритомність нещасної Meowth, але вічно це тривати не могло, і після спаду аншлагового ентузіазму юрби вона, Meowth, обіцяла стати однією з найвпливовіших фігур. Невдаха-поліцай взагалі не робив жодної погоди — його чекало звільнення за безпорадність і невикористання газового балончика. Натомість Леббенч, всесильна Леббенч знаходилася зараз на протилежному полюсі шахівниці, надійно захищена загоном берегинь, у ряди яких за час моєї відсутності встигли вступити сіамки полі-ксени, карла-марла, старша-едда, бгахават-гіта та всі їхні подруги. На моєму боці все ще тримали оборону зондер-команди хрестоносців та звабний привид всюдисуще-невгамовної Евки виникав то тут, то там, вносячи сум'яття в і без того не надто стрункі лицарські ряди. Зрадливі ж добровольці Павел і Петра стояли посеред поля, граючи в орлянку — визначаючи, кому з них першому рушати в бій. Однак монетка, — на те вона й Загір, — все скочувалася в діру каналізаційної решітки, по-зміїному хитро виправдовуючи апостольську нерішучість. Пaвел і Пeтра спорожнили майже весь гаман, але так і не зрушили з місця
Да-а-а… турок-габермас із третім AII-seeing-Оком на чолі, прикритим з делікатності чалмою, виявився-таки серйозним суперником. Що я мав у запасі? Та практично нічого. Я стояв без штанів (кляті студенти — я витратив на них десяток зайвих ходів) на чорно-білих плитах незнайомого міста (вулиця святого, гм… Петрa чи, гм… Павлa?), і захистити при потребі мене було нікому. Не брати ж до уваги зграю бездомних псів! Тим більше, що їхня безрідна принцеса скліщилася із напівпородистим бульдогом в ошийнику, і тепер уся ватага чекала на ветеринарного сексопатолога.
Одна із моїх веж, щоправда, ще тримала під обстрілом увесь правий фланг, але і в ній вже відчувалося послаблення запасу міцності — на п'ятому поверсі хтось безперервно гупав молотком, немов збиваючи мені труну завчасу; із вікон здеморалізовані вояки волали про піццу, яку їм просто нікому було принести; не бракувало, ясна річ, і слабкодухих суїцидників — стрілялися, однак, рідко, воліли викидатися з даху, доволі незграбно.
До того ж згідно з двосторонньою угодою я мусив виділити загін найкращих вояків на охорону В. Ряшина — заангажованого журналіста-хронікера, який пхався зі своєю камерою в найнапруженіші точки і плутав гру: на відміну від незворушно-механічних солдатів ворога мої найманці належали до найуразливішої, найневротичнішої частини людства, а тому присутність відеокамери сильно відволікала їх від бою, і добираючи невідповідно-героїчних поз, вони гинули щораз безглуздіше. Тепер я розумію, що основним критерієм військового відбору повинна бути відсутність у призовників демонстративних комплексів… але… тоді… в пору… позбавленої стратегічного досвіду юності… мені ці хлопці видавалися надійними і симпатичними. Власне, гм-м, вони й були симпатичними, і саме тому я приписав їм знічев'я ще й надійність. Можливо… цілком можливо… якби не присутність телеоператора… вони і були б надійними захисниками, але… жоден із них… не… Коротше кажучи, їм здавалося краще загинути в стрімкому артистичному пориві під гусеницями танка, аніж потрапити в кадр живим, але непривабливо-безтямним, скажімо, під колесом «народного екіпажу».
Отак собі я теоретизував, а ситуація на полі змінювалася щомиті.
Останній мій резидент — орк Оркі також провалив підривну операцію і тепер сидів у карпатських кущах приватним переслідувачем, а шеренги суперника, підбадьорувані мажорним голоском Лілі Марлен (клятий імам використовував концертні гучномовці), підступали щораз ближче до моїх облуплених шпитальних стін.
«Де Роз?! Де Ґільденкранц?!» — кричав я в рупор рації, проте у відповідь чулися лише попискування мишей-полівок і шурхіт обгорткового паперу. Я крутив у руках заяложену візитку Проектного інституту соціальних алюзій, і виписане на ній гасло «Не болтай» видавалося найдоречнішою порадою.
За якісь, можливо, чверть години (хоча цілком імовірно, поняття «година» давно втратило свою хронометричну дискретність) з «моїх» сил активною залишилася лише Евка, яка рудим спанієлем крутилася серед ворожих об'єктів, однак, здається, вже нічого не могла, окрім як мітити й без того втрачену останню територію.
Невдовзі впала й п'ятиповерхова вежа — згоріла під вогнем турецького онагра.
Сховавшись за трупом останнього і без/одно/іменного пішака (в останню мить він закрив мене своїм дерев'яним тілом), я оглядав безславне завершення бою.
Не зустрічаючи на своєму переможному шляху практично жодного опору, ворог легко перетворив свій наступ у військовий парад — піхотинці, вишикувані й перевдягнені у святкові мундири, йшли рівним строєм, звучала музика, іржали коні, гурчала техніка, а з юрби у вояків летіли оберемки квітів, паперові хусточки й французьке печиво.
«Шанування моє цим колонам незнаного лісу!» — ревнув я, імпульсивно відкинувши пішакового трупа-рятівника і здійнявши руки д'горі, розуміючи нарешті, що це не окупація, не капітуляція, не поразка, а щонайсправжніше визволення.
Можливо, вперше в житті я так гостро відчув справжню свободу, як і те, що гра далеко не закінчена. Власне кажучи, вона тільки починається. Починається з цього урочистого параду. І власне тепер — позбавлений усіх цих примарних і ненадійних військ, позицій, арсеналів, на які чомусь покладав раніше стільки надій — власне тепер я готовий і до опору і до атаки я можу я спроможний готовий вступити в будь-який найзапекліший найжорстокіший двобій і потреба філософського погляду всередину себе моя визначальна риса не означає що я божевільний чи хворий бо ця потреба найчастіше взагалі нічого не означає хоч може бути а може й не бути різновидом безуму оскільки насправді все полягає в симптомах значущі репліки містичні алюзії переплутані імена намагання переконати всіх що мій батько це моя мати а мій син це я сам і всі літературні герої це також я і все таке інше відмова від розваг обридле цитування натяки на самогубство натяки на групове самогубство всіх шизоїдних псевдо-я втрата доброго гумору і втрата почуття гумору сексуальні фантазії заговорювання репризи затинання зміни перспективи ідеальний таймінґ і фобії фобії фобії світла світла світла страх перед замкненим простором і страх перед простором відкритим страх перед простором як таким нездоровий потяг до нелінійної хронології усі ці симптоми як і згадки про верблюдів хамелеонів каплунів китів ласиць яструбів чи чапель загадки каламбури відмовки втрата пам'яті злопам'ятність параноя алкоголізм короткозорість деліріум епілепсія дальтонізм наскакування з ножем на старих образа родичів і друзів зневага до коханої й погорда до жінок узагалі поява на людях без капелюха без ціпка чи без штанів трем колін заслинене підборіддя засцяні простирадла пляшки під ліжком захланна мастурбація відмова від статевого життя рецитування віршів самому собі вдавання когось іншого прокльони й пророцтва й так далі і кисень і мед і так далі і книги в перкалі усі ці симптоми сильфіди флюїди нічого не важать бо я ще живий я живий я живий і вже не помру хоч би й крила зотліли чи розум заснув — тьху ти, блядь! от же заносить мене іноді, риторик їбанутий, згинь зараза з очей моїх, пішов на хуй, пішов на хуй, пішов на хуй, блядь…
