Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби - Іздрик Юрій Романович (читать бесплатно полные книги txt) 📗

Я лежу мовчки, збайдужілий і запаморочений ліками. Варто було б перевірити ще й кімнатний сортир, але в мене занадто мало для цього сили. Завтра, завтра — відганяю від себе набридливі і, мабуть, хворобливі думки.

Під кінець робочого дня з'являється фрау Де.

— Як ваше самопочуття?

— Ich fuhle mich hier wohl, — кажу я навряд чи грамотно і, мабуть, не дуже артикульовано: дикція моя порушена так само, як і координація рухів. — Das ist normal. Ordnung mu? sein [66].

Вона киває головою, повертається і йде.

— Alles Gute, meine liebe Frau! [67] — радісно кидаю вслід і повертаюся до стіни.

Ввечері надходить черга нових тортур — ін'єкції, піґулки, аналіз крові.

— Знаєте, мені зранку дали снодійне, але я чомусь зовсім не спав, кажу я, вдаючи занепокоєння.

— Вам не кололи снодійне. Дарія Юріївна сказала дати його аж перед сном. Лягайте на тапчан.

Тепер я й справді занепокоєний. Що в біса тут діється? Говорять одне, роблять зовсім інше. Треба бути насторожі. Будьмо уважні, як любить казати Ґорвіц.

Сколовши мені півзадниці, непривітна сестра подає стограмовий келішок.

— А тепер випийте ось це.

— Що це? — запитально дивлюся на неї.

— Це ліки. На горілчаній основі. Пийте.

Навіщо мені зараз спиртне, зрозуміти важко, але я слухняно випиваю. Мій тренований нюх відразу впізнає «Столичну» і то не будь-яку, а фірми ARTEMIDA — одного з найкращих продуцентів алкоголю.

Це вже на другий день моя дружина розповіла, що їй наказано було залишити в ординаторській чвертку горілки. Знову, бляха, брехня. Ліки називається, матері їхній по кобилі. Що ж, будемо уважні. Відтепер я намагатимуся простежити кожну ампулу, з якої втягують у шприц чергове зілля.

Дружина відвідує мене щодня.

— Апельсини, мабуть, не завадять. Тутешня перлова каша, розмазана по вищербленій тарілці, і чай з відра якось не збуджують апетиту. Фруктова дієта— це кайфово й корисно, мабуть. Лист від сина? Навряд чи це потрібно. Я ж не пробуду тут довго, правда? А висаджувати в неіснуюче повітря зірки справа дорога й невдячна. (Я все ще погано артикулюю).

— Ну що ти. Сусіди дуже милі люди і зовсім мені не заважають, навіть навпаки. Я розповідаю їй про Миколу, який саме вийшов, користаючись тим, що гіпертонік усе ще спить.

— Гадаю, лампа нічим не гірша від сонця за ґратами, з Альпами теж не варто заводитися — ти ж знаєш, гір я не люблю. А щодо тих, хто мене дратує, то довелося б скальпувати цілу гурму людей без жодного зв'язку з їх моральними засадами, расовою чи національною приналежністю, сексуальною орієнтацією, рівнем інтелекту, естетичними уподобаннями, темпераментом, достатком, освітою, професією, політичними переконаннями й релігійністю. Ага! Релігійністю!

— Ви вірите в Бога? — питає мене молода симпатична дівчинка-психіатр, либонь цьогорічна випускниця медакадемії. У цієї в кабінеті лише дерев'яне розп'яття, теж, мабуть, вирізьблене вдячним пацієнтом-репатріантом.

— Бачте, я, що називається, непрактикуючий християнин, тобто майже не відвідую церкву, давно не сповідався, не причащався й так далі, дарма, що дідо мій був священиком, хоча яке це має значення в даному випадку. Просто в мене є купа невирішених проблем морально-етичного плану. Нез'ясованість основних світоглядних принципів, якщо висловлюватися стисло.

Йде третій день мого перебування тут, і стисло висловлюватися мені не вдається — я почуваюся непогано, але дещо збуджений і тому багатослівний. До того ж це дівча — єдине людяне обличчя, яке мені вдалося побачити серед персоналу Лікувального Закладу Закритого Типу. Мені хочеться їй сподобатися.

— Намалюйте, будь-ласка, яку-небудь істоту, якої не існує в природі, — підсовує вона мені аркуш паперу й олівець.

В процесі соціальної адаптації (чи, мо', — суспільної мімікрії) я став таким нікчемою, що не можу не підігрувати навіть лікарям. Моя запопадливість набуває іноді потворно гіпертрофованих форм. Коли, перевіряючи рефлекси, мене стукають молоточком по коліні, я смикаю ногою так, що мало не скидаю невропатолога із стільця; коли просять приспустити штани для ін'єкції, заголяюся, мов чортів ексгібіціоніст; на прохання дантиста роззявляю пащу так широко, що, мабуть, можна побачити світло в кінці тунелю.

От і тепер, розуміючи, що це якийсь тест, швидше за все на алкогольні фобії, я поквапливо малюю страхітливого двоголового птаха, більш за все схожого на перегодованого геральдичного індика в ластах. Зненацька мені спадає на думку, що тест цей може бути не таким простим, як видасться, і що враховується, скажімо, опрацювання деталей або чіткість обрисів, тобто сама механіка процесу. Тому я починаю затушовувати індикові крила, намагаючись зберегти канони світлотіні. В результаті моїх зусиль індик набуває вже цілком непривітного, погрозливого вигляду, якщо й надаючись до геральдики, то хіба як емблема якої-небудь терористичної організації на ктшалт « ЧЕРВОНИЙ ГАОЛЯН» [69].

Дівчинка дивиться на мене співчутливо. Вона, напевно, думає, бідака, що ця потвора переслідує мене у снах.

— Знаєте, — кажу я, — мені важко так експромтом щось намалювати. Я свого часу займався малярством, але здебільшого абстрактним. Хочете, я намалюю вам щось іще, якщо це не змарнує вашого часу.

— Ну що ви, це ж моя робота, — простягає вона мені ще один аркуш.

Я акуратно й повільно, намагаючись не відривати олівця від паперу, рисую симпатичну рибку на чотирьох ногах. Рибка посміхається, і я домальовую їй на кожну лапку по кросівці NIKE.

— От бачите, цілком інша справа, — каже офіційна цілителька моєї душі, ніби ми не на сеансі психоаналізу, а на уроці малювання.

Вона не знає, що ця рибка справді відвідує мої сни, але в людській подобі й без жодних дурнуватих кросівок.

— Скажіть, що вас турбує, що вас не влаштовує в цьому світі?

— Мене не влаштовує сам цей світ, скажімо, сам цей світ. Бо він задуманий для боротьби й перфектно на боротьбу налаштований. В ньому все до дрібниць для цього відреґульовано. В ньому постійно потрібно боротися — за кавалок хліба, за жінку, за місце під сонцем, за соціальний статус, за безпеку, за добробут, за життя попросту. Я ж не створений для боротьби. Я не вмію і не люблю боротися. Навіть за власне життя. Огидно. Чому я повинен боротися за те, чого ніколи ні в кого не просив. Мені не приносить задоволення перемагати когось. Перемагати в будь-якому сенсі. Якщо вже говорити про речі приземлені, то мені, скажімо, коштує великих зусиль вдарити людину в обличчя. Навіть якщо це мій потенційний вбивця. Можливо, в мене навіть м'язи відповідні атрофовані. Або заблокована область мозку, що відповідає за агресію. Однак, як уже було сказано, цей світ створено для боротьби, і виживають в ньому лише ті, у кого, як і у вашої неземної,— даруйте, — шефині в генах закладено DER WILLE ZUR MACHT. А мені, отже, відведена роль незмінної жертви, яка постійно повинна захищатися. Однак навіть для захисту необхідно іноді з'їздити комусь по пиці. Якщо ж ні — доводиться втікати. Ви ж психолог, ви, мабуть, знаєте, куди втікають люди. Хто куди — хто у внутрішню Монголію, хто в рукотворне божевілля, хто в ненастанні подорожі, хто ховається за різномастими масками й ролями, хто рятується алкоголем чи наркотиками, хто западає в анабіоз, перетворюючись на хатню рослину, найталановитіші просто ошукують себе весь час. Звичайно, ви можете сказати, що картина відтворена дещо спрощено, схематично, навіть тривіально: з одного боку хижі вовки, з іншого — беззахисні, але плодючі кролики. Може, воно й так. Тільки суть від цього не змінюється. Мені набридло постійно втікати, і я ненавиджу боротьбу — і те, й те однаково принижує людину. Скажіть, що робити в такому випадку?