Листи з того світу - Бут Сергій (книги регистрация онлайн .txt) 📗
Ельза Олександрівна не поспішала розкривати всі карти свого дитинства, і це було цілком виправдано, адже вона не знала, що в листі. Проте я вивчив його досконало. Тож прийшов час обговорити подробиці.
— Хочете прочитати лист?
Вона знизала плечима та пригубила чаю.
— Мабуть, так.
Я негайно дістав послання і подав його жінці, максимально зосередивши увагу на її обличчі, яке, на мою думку, повинно було віддзеркалити емоції, викликані текстом. Інтуїція не підвела. Уже за хвилину на очах Ельзи Олександрівни проступили сльози. Хвилювання передалося рукам — зжовклий аркуш затремтів. Здається, істину встановлено: заручницею викрадача та донькою авторки листа була Ельза Олександрівна!
Мій висновок співпав у часі із завершенням читання тексту хазяйкою. Щоправда виглядала жінка так кепсько, що я боявся, аби вона знову не втратила свідомість.
— Ой… — схопилася за серце Ельза Олександрівна.
— Що сталося? Вам погано? — занепокоївся я.
— Дайте води.
Я підскочив до крана і, наповнивши склянку, простягнув господині. Вона додала у воду кілька крапель валер’янки і, розмішавши, випила суміш до дна. Вигляд мала препоганий: на щоках синьою сіткою проступили капіляри, рот зціпився, ніби його зачинили зсередини, очі наповнилися слізьми. Сподіватися на продовження розмови було марно, тож я вирішив залишити жінку наодинці.
— Я піду до себе.
Ельза Олександрівна змовчала.
Десь за годину вона покликала мене і запропонувала все-таки продезінфікувати рану. Хазяйка досить вправно надала медичну допомогу ще й змастила ушкоджене місце маззю зі специфічним запахом. Ми знову повернулися до історії з її дитинства.
— Хочете залишити лист собі? — запитав я обережно.
— Ні. Це ж ваша знахідка.
— Нічого, що я його вам показав? Мені здається, не варто було.
— Ні-ні. Просто стільки років минуло. Я багато чого встигла забути, а тут знову все вилізло… То був жах нашої сім’ї.
Було видно, що спогади її обтяжують, і я вже збирався відкласти розмову на потім, але Ельза Олександрівна зупинила мене.
— Я знаю, вам кортить дізнатися, що сталося того дня і чим усе скінчилось, але, перед тим як розпочати розповідь, я хочу дещо знати…
Жінка схрестила руки, ніби сконцентрувала в цьому жесті якусь магічну енергію, що мала б дати відповіді на всі запитання, а тоді, набравши повітря, спитала:
— Ви проводили якесь розслідування?
Вона сумирно чекала відповіді, і я не став випробовувати її терпіння.
— Так. Історія мене дуже вразила, тож я не міг не взятися за пошуки, адже все виглядало так, ніби було скоєно злочин. Прізвище на склепі виявилось єдиною зачіпкою, тому я зосередився саме на ньому.
— І які успіхи?
— Можна сказати, ніякі. Мені вдалося встановити, що Родіон Ісаєв служив у штабі Прикарпатського військового округу, але в 1950 році звільнився з лав Радянської армії. Ще я дізнався, що він із сім’єю певний час мешкав у гуртожитку для військових, що на теперішній Клепарівській. Але там не знайшлося нікого, хто жив би з ним у той період. Думав, ніколи вже не дізнаюся, чим закінчилася ця історія.
— Вона ще не закінчилася…
Останнє речення хазяйка промовила якось невпевнено, майже пошепки, але я, захоплений її оповіддю, не надав тому ваги.
— Що ви маєте на увазі? Ельзо Олександрівно, розкажіть мені, що тоді сталося. Благаю вас!
Ворожка глянула у вікно, ніби за ним проступало її минуле, і, провагавшись якусь мить, таки продовжила:
— Це — історія великого кохання, що обернулася трагедією для багатьох людей. На жаль, мені досі не відомо, як усе починалося і розвивалося. Я стала учасницею тих подій волею долі, з’явившись на світ Божий… На той час мені було п’ять років. Тато поїхав у відрядження — він теж служив, — і ми з мамою весь час проводили разом. Була середина квітня, і погода стояла доволі тепла. Люди поскидали з себе шуби й важкі чоботи і повиходили на вулиці та площі міста. Ми теж часто гуляли, особливо в центрі, а того дня поверталися з лялькового театру. На площі Ринок мама раптом зупинилась. Я смикнула її за руку, але вона жодним чином не відреагувала, продовжуючи дивитися в іншому напрямку. Нічого не розуміючи, я заходилася витанцьовувати довкола мами, та вона спинила мої вибрики, міцно пригорнувши до себе. Тоді я й помітила, що до нас наближається чоловік…
— То був Родіон Ісаєв? — не витримав я.
— Так. Він підійшов до нас із усмішкою на обличчі, привітався з мамою, а потім присів біля мене. «Хочеш конфетку?» — запитав і простягнув мені шоколадну цукерку у яскраво-зеленій обгортці. Сказав, що він — Родіон, мамин приятель. Я взяла цукерку, і мама попросила мене побігати недалечко. Про що вони говорили, я не знаю, але між ними відчувалася напруга та й розмова була коротка. Із площі ми з мамою йшли поспіхом. Пам’ятаю, я смикала її за рукав, бо хотіла знати, хто той дядько, але мама нічого не сказала.
Хазяйка вмовкла, збираючись із думкам, щоб перейти до більш трагічного епізоду своєї оповіді.
— Після того випадку ми перестали ходити на прогулянки і майже весь час сиділи вдома. Але чому бути — того не минути. За кілька днів я прихворіла, тож довелось їхати в поліклініку. Медзаклад був ущент наповнений школярами, які проходили медогляд. Вони тинялися коридорами від одного гурту до іншого. Ми стали в чергу до педіатра. Мати попросила якусь жінку наглянути за мною, а сама побігла в реєстратуру. За іронією долі черга посунулася швидко, і я на деякий час залишилася без нагляду дорослих. Саме в той момент з’явився він: голосно покликав мене на ім’я, у такий спосіб відвівши від себе підозру, запропонував цукерку та взяв мене на руки. Він виніс мене з поліклініки, сказавши, що мама чекає в машині. Очевидно, в цукерці було снодійне, бо я відразу заснула. Скільки часу тривав стан забуття, сказати важко: я то приходила до тями, то знову впадала у сплячку. Повністю прокинулася від якось тепла — то мама тремтячими руками пригортала мене до себе, раз по раз здригаючись від плачу. Ніколи не забуду того вечора. У якомусь дворику я лежала в неї на колінах, а вона безнастанно плакала.
Простір сповнився мовчанням, ніби хтось невидимий натиснув на паузу, обірвавши монолог Ельзи Олександрівни. Кожен із нас думав про своє: вона про тяжкі спогади з дитинства, а я про повороти долі, завдяки яким усе-таки вдалося відновити картину подій, описаних у листі мамою Ельзи Олександрівни. Щоправда цілісності історії бракувало.
— Ельзо Олександрівно, що трапилося потім? Адже це був злочин! Батьки ж Родіонові того не подарували?
Мої питання зродили новий оберт розмови. Хоча сил у хазяйки було обмаль, бажання поставити крапку змусило її поновити розповідь.
— У вас добре розвинена інтуїція, то справді був не кінець. Коли ми повернулися додому, тато сидів на кухні, ось тут, — вона вказала пальцем на місце між нами. — Наша відсутність пізньої пори та розпач дружини стурбували його. Мати довго вкладала мене спати, а батько, не знаходячи собі місця, нервово міряв кроками коридор. Його важка хода не давала заснути. Насувалася буря. Крізь сон до мене долітали уривки їхньої сварки. Тоді батько пішов, гримнувши дверима. То був передостанній раз, коли я його бачила.
— Передостанній? — не стримуючи емоцій, випалив я.
— Так. Останній раз — за ґратами, — жінка замовкла, очевидно набираючись сил перед фінішем. — Того вечора тато зник. Він був такий розлючений, що вирішив самотужки розправитися з кривдником. У міліцію здався сам, а далі суд і найвища кара.
Кінець розповіді приголомшив розв’язкою. Клубок, який щойно розмотала Ельза Олександрівна, виявився катком, що просто розчавив усі версії, вибудувані мною стосовно ймовірної долі героїв листа. Не знаю, кого з нас більше схвилювала ця оповідь: Ельзу Олександрівну, якій знову довелося пережити ті жахіття, чи мене, кому дивним чином вдалося сполучити два кінці цієї історії й дізнатись істину. Так чи так, нам обом було над чим подумати.
Ми розійшлися по кімнатах.
