Листи з того світу - Бут Сергій (книги регистрация онлайн .txt) 📗
Удвох ми назбирали два великих оберемки хмизу й понесли до табору, де вже кипіла робота з розпалювання вогнища та приготування вечері. Після трапези всі розповзлися по наметах. Свій спальний мішок я постелив коло багаття, умостився в ньому і сфокусував погляд на карті зоряного неба. Відразу згадалось, як одного літнього вечора батько підвісив у садку за хатою гамак і взявся вчити мене орієнтуватися в просторі за допомогою небесних світил. Я уважно слухав тата, але калейдоскоп зоряного неба своїми візерунками затягнув мене в сон. Ось і зараз я мимоволі заснув.
На світанку табір ожив, і всі рушили до колони з Богоматір’ю оглядати «підгорецьке диво». Під час дискусії, що розгорілася довкола відбілювання голови Ісуса, висувалося багато версій, і кожен відстоював свою. Та без детального аналізу спеціалістів не можна було визначити, хто з нас мав рацію. Коли пік суперечок спав і розмова перетекла в спокійне русло, Григорович запропонував навідатися до замку. Мені ж із Гримчаком звелів сходити в село за хлібом і водою, бо день обіцяв бути спекотним.
«Знову я в парі з Ростиком», — подумалося мені, але перечити, звісно, я не став.
День лише починався, і часу для оглядин замку було більш ніж достатньо. Я рушив услід за Ростиком через зелений луг до дороги, що вела в село.
— Розвіємося трошки, — констатував Гримчак, і я мовчки з ним погодився.
Ми трохи пройшлися й озирнулися, щоб роздивитися скульптуру Богоматері й костел Воздвиження з нового ракурсу. Храм заворожував красою, контрастуючи темною банею з голубим небом. Фігури святих, що розташовувалися на аттику, теж виглядали по-особливому: нагадували вартових, що охороняють спокій людей, яких за первинним задумом мали там ховати. У шерензі постатей виднілася прогалина — однієї з них явно не вистачало. Один, два, три… сім. Їх було сім. Порожнє місце між шостою та восьмою скульптурами вказувало на відсутність сьомої в цьому ряду. Від несподіваного відкриття я завмер і схвильовано звернувся до Гримчака:
— Ти помітив, що на костелі лише сім статуй?
Гримчак кинув на храм байдужий погляд.
— А скільки має бути?
Я вкотре переконався, що він абсолютно позбавлений аналітичного мислення. Можна було тільки здогадуватися, як йому вдавалося віднаходити справжній антикваріат.
— Ось за це я тебе й поважаю, Багрію.
— За що саме?
— За твою спостережливість.
Ми вийшли на дорогу й мовчки поплелися в село. Щось у мене з ним не клеїлося, та жага до пошуків притягувала нас, мов різнойменні полюси магнітів.
Магазином у селі виявився невеличкий вагончик, обшитий білою шалівкою. На порозі стояла дівчина й намагалася відкрити двері. Однак усі її зусилля були марними.
— Що, не пускають? — спитав Гримчак.
Дівчина обернулась і розвела руками.
— Заклинило щось.
— То, виходить, ми тепер без морозива залишимося?
— Виходить, так.
Ростик підійшов до дівчиcька і взявся за зачинені двері.
— Дай-но подивлюся.
Він запустив руку в кишеню, дістав щось схоже на швейцарський ножик і заходився чаклувати над замком. Щоб утвердити свій батярський імідж, приятель почав по-залицяльницьки щебетати.
— Гарне у вас село. І дівчата гарні!
— А ви вже всіх дівчат передивилися?
— Ще ні. Де ви тут збираєтеся вечорами?
Питання Ростика її звеселило.
— А де ще можна зустрітися з дівчиною в селі, як не у клубі?
У цей момент Гримчак тріумфально відчинив двері, запросивши господиню досередини, чим фактично забезпечив собі романтичне побачення на вечір.
— Нічого собі! — промовила нова знайома, дивлячись на Ростика здивованими очима.
Я був не в меншому захваті, ніж вона. На знак вдячності за допомогу дівчина запропонувала нам морозиво. Ми набрали продуктів і попленталися назад до замку. Дорогою Ростик спитав:
— Ну що, Багрію, сходимо сьогодні на рантку?
— Подивимося.
Другу половину дня ми провели у внутрішньому дворику замку — допомагали реставраторам, які перекривали дах, піднімати нагору листи бляхи. Наша поміч була суттєвою, адже на носі — осінь, а покрівля замку виглядала, мов друшляк. Поступово стемніло, і вкотре, мов із-під землі, з’явився Ростик.
— Ну що, готовий?
Я помітив його гладко зачесане волосся й азартний блиск в очах, а ще вловив запах м’ятної жуйки.
— Не зовсім, а ти, бачу, на всі сто.
— Ну то ходімо вже, дорогою причепуришся.
Заводити дружбу з Гримчаком у плани не входило, але я зауважив, що саме його присутність згладжує мої тривоги, тому, начепивши маску байдужості, промовив:
— Ходімо.
— Жуйку будеш? — спитав Ростик і автоматично дістав із кишені пачку «Орбіту». Я взяв подушечку й поцікавився:
— Тобі у Львові дискотек мало?
— Та ні, мала сподобалася.
— Зрозуміло, — відказав я, повільно розжовуючи «Орбіт».
Клуб у Підгірцях, як і в будь-якому іншому селі, знаходився в центрі. Музика, що гучно рвалася з Будинку культури, стала для нас орієнтиром. Трохи попетлявши поміж дерев і кущів, ми вийшли на асфальтований майданчик. Вікна клубу блимали різнобарвними вогниками, а стіни здригалися від російської попси.
— Ну, як тобі «Феномен»?
Я стенув плечима й байдуже відповів:
— Зараз подивимося.
Ми рушили до головного входу. Вестибюль був рудиментом радянської епохи: підлога з протрухлими дошками, стіни з порепаним тиньком, під вікнами — ряди дерев’яних крісел, що колись, певно, стояли в актовій залі школи. Людей було небагато, переважно дівчата. Вони жваво плескали язиками, збившись купками. Гримчак підморгнув мені. У кутку, де за ноутбуком сидів місцевий діджей, кілька хлопців почали перешіптуватися, кидаючи погляди в нашому напрямку. Покрутившись у напівпорожній залі, ми вийшли на вулицю. Ростик дістав сигарету, й до нас одразу підбіг і попросив закурити хтось із місцевих. Гримчак без вагань пригостив бахура, а той, узявши куриво, розчинився в натовпі молоді, що потихенько сходилася до сільського клубу на танці. Серед хлопців і дівчат ми помітили нову знайому. Мій однокурсник негайно пішов у наступ.
За півгодини клуб так наповнився молодими людьми, що яблуку ніде було впасти. Ростик постійно крутився біля Галі. Від нічого робити я, підпираючи вхідні двері, вирішив побавитися мобільним і витягнув його з кишені саме в той момент, коли зателефонувала Ксеня. Швидко перебираючи ногами, я відійшов якнайдалі від гучного місця.
— Слухаю.
— Привіт. Що робиш?
— Приїхали з Григоровичем у Підгорецький замок, подивитися на місцеве диво…
Оксана зайшлася сміхом.
— Чого ти смієшся? Тут справді — диво. Уявляєш, голова маленького Ісусика відбілюється сама собою і стає схожою на мармур.
— Андрію, Андрію… І звідки в тебе цей потяг до пригод?
Якусь мить я вагався: розповідати чи ні, але Ксеня мене підштовхнула:
— Ну ж бо!
— То все з дитинства. Якось підводили до нашого будинку газ, і батько, копаючи з чоловіками на подвір’ї траншею, знайшов скарб…
— Справжній? — здивовано перепитала дівчина.
— Ну звісно!
— І що там було?
— Насправді нічого цінного, здебільшого посуд. Мабуть, поляки залишили при переселенні.
— Нічого собі… І скільки тобі тоді було?
— П’ять років. А тато ввечері ще й нарозказував казок про всілякі скарби, і от, бачиш, марю ними по сей день.
— А де зараз твій тато?
Попереду стояла глуха стіна з темряви. Вона змусила мене повернутися до клубу. Не встиг я відповісти Ксені, як побачив натовп, що вихлюпнувся з переповненого приміщення на вулицю. Відчуття небезпеки вмить пришвидшило серцебиття.
— Я перетелефоную.
Клубок людей переміщувався з боку в бік. Підбігши ближче, у центрі юрби я побачив Ростика. Двоє молодиків щосили дубасили його ногами й руками. Молодь довкола залюбки спостерігала за цим дійством, дехто навіть плескав. Малі хлопчаки підливали оливи, вигукуючи: «Умаж йому!» — «Хай знає, як наших дівчат кадрити!». Моя неприязнь до Гримчака розвіялася разом із криками бахурів, і я подумав: «Е ні, друзі, моя хата не з краю…»
