Квiти Содому - Ульяненко Олесь (читаем книги txt) 📗
Отож Ротислав, відреставрувавши всі синагоги, всі церкви, всі будинки, несподівано лишився роботи, здорового глузду і на шиї з цицькастою гуцулкою Ксенею чи Манею, яка в біса різниця. Маня-Ксеня відпрацьовувала офіціанткою в Німеччині, в Арабських Еміратах теж мала щось подібне, дома майже не трималася, полишивши Ротислава з такою ж затурканою донькою, як і він сам. За той період стражденного напівлегального життя Мані-Ксені Ротислава пограбував якийсь слинявий тип, витягнувши всі заощадження. І бідолаха ходив по місту, приставав років зо два до своїх знайомих, повторюючи: «Лозумієш, у мене тлапилася тлагедія. У мене уклали глосі». Маня-Ксеня була просигналізована в Еміратах, невдовзі повернулася, і я побачив їх у Пасажі, його не побачив. Його не існувало. Ротислав розчинився, і переді мною висіло у нерухомому хрещатинському повітрі одне лахматиння. Єдине, що видавало його присутність, — це монотонне повторення «глосі, тлагедія, уклали» і, звісно, «його плослуховувала лозвідка». Маня-Ксеня стояла, тримала мужньо голову, з непроникним поглядом бультер'єра, і намагалася психологічно роз'яснити дахотік свого благовірного. Ми все ускладнюємо в зворотному напрямку. Світ недосконало складений, і від того нічого не змінюється, знаєш ти про це чи тобі по барабану. Для чого ти жив? Можливо, тисячі самі цього не зрозуміли. А можливо, швидше не розумів я. Бо не настав час. Саме так. Але на загадки нехай хтось відповідає за мене чи за того ж таки Ротислава.
Мене нудило. У широкому бірюзовому куполі пливли хмари, мов випотрошене з подушок вифарбуване в зелене пір'я. Я подивився на ноги, мої гумові ноги, сів. Знову встав. Синька води. Сторінка, вирвана з глянцевого часопису. Гламурна жінка. Ні, вона не гламурна. Я пройшовся краєм басейну. Шлунок вивертало. Я зупинився і став дивитися на красиве тіло Алли. Дивився так, начебто хотів щось пригадати, і щось дуже важливе золотими та срібними бульками тріскалося в повітрі. Чому воно таке досконале, її тіло. А? В голові відходили і приходили состави. Сортувальна станція, а не голова. Ліхтарі, яскраво-червоні, як травневі троянди, пролітали повз вікна моїх очей. Ви ніколи не замислювалися над тим, що красиві люди найнещасніші створіння у цьому світі? Кожна сіра тварина норовить як не носа зламати, так життя, це ще по мінімуму.
Потім до Ротислав повернулася дружина, Ксеня-Маня. І ми побачимо його в якійсь незрозумілій країні, тарабарська говірка котрої не вивчається в жодній школі світу. Проте українців можна шукати саме в таких загашниках. Там він ходить з понурим поглядом, який натикається на предмети і відлітає, як риба від льоду. Його вгодовували, поїли найвишуканішими стравами у тій тарабарській країні. Йому підсовували хлопчиків та дівчаток, навіть мавп. Ось так. А напроти, в шикарному наметі, заваленому шкурами леопардів, перськими килимами, в шовках і самотності лежала наша гуцулка Ксеня, розважаючи балаканиною тарабарського царка, вік якого можна було визначити по останній експедиції Дарвіна. Власне він-то і вподобав Ротислава. Біле м'ясо ням-ням, ам-ам, делікатес. Чорне не годиться. Царьок вишкіряє зелені пеньки зубів, тицяє пальцем. Ксеня сторгувалася. Два білих верблюди, пара килимів, чотири кіло східних солодощів. Завтра вона їде. А Ротислава вже з місяць як вигодовували, і тарабарські діти заздрісно пускали слину. Завтра, завтра, може, дадуть хоч якийсь хрящик, а можна і більше, коли царьок пережереться. Буде блювати від пережору, потім, потягнувши якогось тарабарського чумурдила, солодко, повуркуючи пузком, хропітиме серед леопардових шкур та шоколадних наложниць. Але наступного ранку Ротислава і Ксеню врятували доблесні американські війська. Подробиць не пам'ятаю, але ідіотам завжди таланить. Потім уже дурдом, з подачі благовірної гуцулки Ксені, помаранчевий банкет свободи, й оті кляті папірці, і я, зсутулившись, у мокрому чорному драповому пальті, пускаючи пару з ніздрів, харкаючи, як переляканий пес, перебирав, м'яв м'якими пучками огризки папірців, наче там знаходився далекий та прихований, такий дальній, мов удари дзвонів за білими пагорбами на Різдво, зміст. На вулиці рихтіло свято з гіркою домішкою отрути. Ось так… А голова гула, колотило, вода пливла, і у воді її обличчя. Я почав думати про гроші. Як розумний чоловік. І Алла, що білою, голою, без шкіри скумбрією повзала, залита салатового кольору гелем для купання, і гроші якимось чином об'єдналися у моїй довбешці. Я постукав кулаком по голові. Нічого. Алла, кокаїн, героїн. Дурниці. Цього не було. Забальзамована голова Тоцького, що покоїлася у шкафчику у високій жерстяній банці з-під маринованих Івасів. Усе набагато простіше. Мені зараз до спекотного хотілося трахнути Аллу. Як останній салют. Так, саме так. Раціонально і сентиментально, коли життя твоє сучої вичинки не варте.
Коли ти зачиняєш за собою двері, то відразу відчуваєш за тим порогом, що переступив, небезпеку. І тільки жах лишається з тобою. Тільки жах. Вам кортить поритися у сірій речовині: чому? То-то.
І ось бачу я, як губи мої відкриваються, погляд кам'яніє, а зіниці робляться тоншими за голку і нерухоміють. Букети гірлянд сиплються з кришталевого купола. Бля. А десь там довбаний спецназ трощить мої меблі і зараз прийде, прийде по мене. Моя рука підіймається, кволо повзе тулубом. Алла перевертається на спину, розставляє ноги і пальцями розуває губки на своїй кицьці. А я дивлюсь на неживі руки. Думаю про гроші. Про скору смерть, про папірці, про жах і Ротислава. Але не про… Шоколадна до непристойності голова Тоцького… Я її бачу на золотій скатертині, щось подібне до бюста, до маленької пам'яті, що завалила всі поверхи моєї свідомості і напівсвідомості. Я бачу, як вода росою повзе по жолобку спини Алли. І в цьому її найбільша непристойність. Як і салатового, хімічного кольору хмари в скляному куполі, блін, наче в метро на станції «Дорогожичі». Хто розробляв цей дизайн? Але про… Хто? Я б його тер за такий дизайн мордякою об асфальт, доки не стер до самих ратиць. Але про… Зіниці ширшають, затоплюють усе навколо, одні білки ворушаться у мерзоті, темнішій, аніж у негра в сраці, ворушаться, натикаючись на золото власної досконалості. Голова переламується в шиї. Весело. Відкриваються двері, розтуляються навпіл. Х-м-м, який пафос! Один гламур, і основне — все світиться, блищить, пурхає, злітає, щебече без всілякої там святості. Жах! Усе жило мимо і протилежно, як шматочок солодощів після тупої безсонної ночі, коли не валить ані алкоголь, ні снодійне, ані жінка, ані робота. Світанок і солодощі на кінчику язика. І ніякого підтексту. Хоч застрелься. Треба було народитися років на двадцять пізніше. Тоді, напевне, було б легше. Помирати завжди треба з міцною кишкою, народися хоч Навуходоносором. А от сприймати весь цей гламур легше, бо ти вже точно, з самого горщечка знав, що такий-то існує, встигли розвалити скільки-то міст, завоювати енну кількість нахабних окупантів. Бог теж є, і до нього всі причетні культи також, і вони промарширували легіонами через твою чи по твоїй голові. Ти вже народився таким. Здорово! Ти вже голубий або гламурний. Отож-бо, брак виховання. Про такі-то речі соромно говорити… Шия ламається, голова на плече, але відскакує моя довбешка, мов відпружинює і то-сьо… І сни. Сама думка, густа і туга думка про сни, матеріальна, хоч вкусити, порвати, кинути можна, забути, помножити на тисячі знаків, мов у грі в покер або в більярді. Сни наше минуле. Майбутнє існує зараз, нині. Але це зараз зникає, як тільки ваш розум починає чіплятися за дійсне, і ніжна тканина дійсності перетворюється на купу банальних смердючих черв'яків. І це вже справжнє, воно тут, наче журнал «ВОГ». Так виникають ілюзії, мрії; ви починаєте гармонізувати свій світ навколо себе, а насправді — це параноїдальний танок, схожий на той агонізуючий, що лютої зими виконує божевільний бездомний перед непробивним склом продовольчого супермаркету. Сни — наше минуле. Можеш слухати їх, можеш ні — нічого від цього не переміниться. Тільки черв'яки і холодний піт на чолі після пробудження яскравим літнім днем. Тільки черв'яки нашого далекого майбутнього, тільки наша смерть і неприхований жах перед тим, що чекає когось на тому кінці. Але зі снами, як і з Богом, не варто бавитися і жартувати. Бо саме ваше життя — це неприхований жарт. Хто за нього буде відповідати, як не ви, навіть коли у вас не стає знання того, що за тими дверима існує всепоглинаюче щось.
