Квiти Содому - Ульяненко Олесь (читаем книги txt) 📗
Алла, звісно, як завжди у таких випадках, промовчала, перевернулася на спину, попросила свою ідіотську ментолову сигарету, яку вона, незалежно від стану, закурювала раз на місяць, і, дивлячись у стелю, нарешті видала:
— А тобі не здається, що вона замочила нашого маршала? Я розсміявся:
— З такою ж радістю можна сказати, що твого маршала моконув Бог.
— Резонно. Але сам знаєш, що вона хотіла, ви хотіли мене убити, — вона звелася і звіром прислухалася, що діється двома поверхами нижче.
Чи існує в людини надія? Міг відповісти ствердно, але не хочу брехати. Те, що було вчора, те буде і сьогодні, але це ставить знак добре, це не означає, що це можна і що це солодкий кайф, як у двох практикуючих лесбіянок з амфітаміновою дур'ю в очах. У мене ще вистачає клепки не тягатися з Богом. Як би там страшно не було жити. Коли людина дряпається, вона бачить просвіток, якого ні фіга не існує. А так усе полишене сенсу. Це стосується навіть віри.
Маршала внизу не було. Товкся чорноризний спецназ під назвою чи то «БАРС», чи то «БЕРКУТ». На підлозі підпливали у калюжах мізків та крові люди. Зовсім мені невідомі. Я протер очі, а потім, так нічого й не зрозумівши, повернувся. У вікні пливли хмари кольору свинячої печінки. Алла стояла до мене спиною, обличчям до вікна. Красивою спиною, треба сказати.
— Одягнися. Внизу термінатори, — сказав я, милуючись небом дієтичного кольору. Весело ж закінчиться моє життя. Зовсім тоскно я подумав про Фанні. Всі вигини тіла, саме тіла, а не ті грьобані очі, де ані безстидства, ані співчуття, ані букіністичних надбань людства. Вона зовсім не існувала, вирішив я. Алекс, ти на старості спікся як останній дурень. Гола спина жінки, котра тобі бридка, але ти чомусь в один момент вирішив, що саме вона підходить тобі, щоб зустріти ситу старість. А чи треба комусь з кимось зустрічати старість. Не ліпше одному жовтити простирадла калом та сечею. Життя замелькало, мов ті порнографічні слайди. Нічого у тебе не було, Алекс. Нічого такого, щоб згадати, окрім більярду, дешевих проституток і такого іншого. Але людині завжди замало.
— Внизу менти і повно крові та трупів. Маршала нема. Він випарувався, — відриваючи язик від піднебіння, проказав я.
Алла повернула голову, одну лише голову, і одним оком, начеб у неї всього одне око, подивилася на мене.
— Ти здурів.
— Там повно крові та трупів, — повторив я.
За вікнами сиро хлюпотіли, наче у патанатомічці, хмари.
— Чорт, — сказала вона, сіла, розставила по-чоловічому ноги і закурила.
Я теж закурив і сів навпроти.
— Ну і що ми будемо робити?
— Забираємо гроші та голову Тоцького і через дах тікаємо, — пустивши ментоловий дим мені в обличчя, сказала Алла.
— Я надто старосвітського виховання, — сказав я.
— В сенсі?…
— Мене навчили, що в нашій країні неможливо сховатися.
— Хм, нам з тобою не так і багато лишилося, так що коли вони нас знайдуть, то це буде кладовище, — пухнувши холодним димом, сказала вона.
— Резонно, — і я прислухався, що там твориться. — Або стічна канава під троєщинським мостом.
А там не творилося анічогісінько.
— Слухай, ти дійсно не травонула Фанні?
— Е-а. На фіга. Я послала голову Тоцького до краєзнавчого полтавського музею. Від її імені. І приписала, що це голова трипільського царя. Ось так.
— Тоді її і без нас знайдуть. Наш народ не прошелепає такої патріотичної помпи. Панахида, національний траур, річниці. Скільки бабла можна відмити.
— Еге ж.
— Тоді полізли.
І ми поповзли. Спочатку підлогою, як два вірних коня, торкаючись плечима. Залізли сопучи до туалету. Вбиральня була крихітною, що наштовхувало на грайливу думку, що колишній хазяїн був збоченцем. Інше в голову за таких обставин не приходило.
Далі вентиляційний люк або дах. Я вирішив грати агента 007 до кінця і тому запхнув Аллу саме до труби. Вона видерлася надто проворно, мелькнувши виголеною вульвою, мовби віддаючи останній салют дому, моєму дому, мушу вас запевнити… Але я не звик до свого нового дому. Це як дотик холодного ножа до теплого тіла.
Ми рачкували теплою, з домішками бабської косметики, широкою трубою повітровідбірника, і я з солодким садомазохізмом думав, як погані менти карьожать мої новенькі шкіряні крісла, випускають ніжний пух з перин, ковдр і подушок, рвуть зубами поролон. І мені хотілося викрикнути: ви забули, бля, про голову Тоцького, де голова Тоцького, ви не те шукаєте, бо голова Тоцького не поміститься в подушку чи там у перину, да, саме так мені хотілося сказати. Просто кайф. Гроші таки дійсно не пахнуть. Можна із задоволенням спостерігати за порухами душі піаніста, а що думала душа, коли кидала чи банкір, чи просто олігарх втрачав енну суму, — напевне сиділа десь на осонні, рюмсала і таке інше. А може, інший варіант: пішов фарт, і душа сидить у тілі й перелистує заслинені бакси чи евро. Для неї пахнуть гроші? Ось у чому питання. Ткніть гривню в сортирі, вас там не запитають, скільки стаканів крові треба було перед цим випити, щоб не всратися. То-то. Цікаво, що там вигадувала душа у Калігули чи Онопрієнка, чи у Бокаси, чи у Буша з Кучмою. Потемки. Саме тому я ніколи не вповзав у політику, щоб звідти не виповзати.
Ми повзли, споріднені страхом здохнути ні за цапову бороду, хекаючи один на одного перегаром, смерділи спермою і білями. У Алли навіть на куточку рота засохло. А я не придивився. З старосвітської елегантності, делікатності і так далі я пропустив Аллу наперед, і зараз її очко снайперським прицілом дивилося мені в праве око. А там. Там внизу правосуддя пиздячило мої меблі. У порівнянні з її очком це дійсно було печально. Але ж її очко. З нього перло так, що пекло, аби воно зараз розверзлося під нами, за запахом нагадувало б якщо не шанель, так совєцький шипр. Да, її очко. Ти його драв на німецький хрест… Ось поворот… Нам лишилося ще чотири. А чому нам? Чому не мені? Шкіру спустять з мене, а не з неї. Це вже точно. І чому чотири повороти? А Аллі подобалося стріляти у мене. Явно. Вона похихикувала і вертіла половинками. Але нам ще чотири паскудних повороти. Вже точно.
Але цього виявилося замало. Недосконалість, халтура вітчизняного будівництва, зробила ось такий жест, з простягненою правицею і нахабно задраним підборіддям. Ось так вона стояла, можете уявити, якщо у кого голова без дірок. Висота хоч і на горищі — висота. Я струсонув головою. Чому, якого дідька я не чую, як ревуть ментовські собаки. І ця думка урвалася. Ку-ку, і ми вилетіли з такою швидкістю, мов на американських гірках, повним ходом, у басейн. Вода розбилася синім Голлівудським склом. Тільки пальм, зелених, обскубаних, з товстосракими туземками, не вистачало. Але, мамо, я не вмію плавати, а тут глибина, спробуй порадіти. Хто там умів ходити по воді? Христос. У моїй довбні шалено завертілося в підкірці. Стінки черепа видалися мені рогівкою панцира рака, коли хтось вишкрябує пальцем жир. Господи, я, як заблудла вівця в стаді, заверещав на весь голос. Я верещав алілуя. Напевне, це не допомогло. Як і Христу. Тільки в іншому сенсі. Христу-то поталанило більше, і не тим умом я вийшов. Це точно, і таке буває.
Ми щасливо пили хлоровану воду замість дистильованої чи з супермаркету, про боржомі не йдеться взагалі. Пив я, Алла лише розгрібала, фуркаючи, як видра, ротом. Ось так. І в її очах плавала героїнова піна кайфу. Так думає жінка про зустріч, так думає жінка про нову злучку, так жінка робиться жінкою, тобто сукою та самицею. Мені лізла в голову несусвітня дурість. А так вода коло за колом, кільця за кільцями стискала мене. Я сьорбав хлорку з водою чи, навпаки, воду з хлоркою і опускався на білокахельне дно басейну. Вгорі її ноги, та гола дитяча проміжність. Хм. Напевне, вона думала, що я все життя мріяв так померти. Героєм я не був, так що стосовно цього вони помилилися. Тільки от стосовно їхніх персон я не міг помилитися. В цій історії це було найтрагічніше. Саме так, саме так…
Проте я видряпався, сів на край басейну, чекаючи, як загупають биті чоботи і спецназ ввалиться, висадивши прекрасні вітражеві двері. Але я сів і почав думати про Бога, саме про Бога, а не про щось інше. Ага, банально, заліпите. Проте коли вам дають по зубах, то теж банально, і тоді ви обгризаєте свічки у всіх церквах від Подолу і Троєщини, щоб вам, мінімум як Анжеліці Варум, вставили за шістдесят тисяч фунтів, теж банально, до всирачки. Такі от справи. Аби дві тисячі років тому ганси вигадали газову камеру, то Христа б туди якраз і не вкинули. Його б навіть не розстріляли. Його навіть на поріг би не пустили. Вигадали б щось пострашніше. Ми майстри в цьому сенсі, будьте певні. Ну, лишили б жити. А жити страшніше, набагато страшніше. Погодьтесь. А я ото сидів довбнем на краю басейну, під ногами первозданна вода, напевне, такого кольору була ще за часів Ноя. Хімічна компенсація за втрачений рай. Ось так я думав, важко надимаючи легені. Красота. Дай їм можливість. Це мені нагадувало дитинство. Просто нагадувало дитинство, без усіляких, так я бачив, прийшло до мене, я згадую щось там таке, від чого всратися можна. А мені було приємно. Вода висіла нерухомо, золота вода, срібна вода. Вода залила і розірвала мені зіниці; вода витікала з мого мозку, через усі дірки. Очищення, чорт би його забрав, якщо таке буває.
