Квiти Содому - Ульяненко Олесь (читаем книги txt) 📗
Ось! Відчинилися двері, потягнулася музика, зробилося млосно, і виникла Фанні. Худенькі плечі, мов крила метелика, висока зачіска, але очі у неї говорять щось інше. Зараз вона інша, реальна. Фанні зараз гламурна діва у зеленій сукні за десять штук зелених, у золотистих босоніжках на босу ногу, і видно її високі, витончені, вирізані щиколотки. Фанні зараз ванільний торт на світанку, після безумної і безсонної ночі. Саме так. Де її погляд? Пливе під водою, під синьою водою. Фанні пройшлася краєм басейну. Сіла, зробивши бокалом з мартіні повільний рух. Опустила ноги, і зелені крила плаття впали на воду. Фанні витягнула довгу шию, що аж ніяк зараз не видавала, не робила з неї підлітка, надпила з бокала, проворно захопила соковитими стулками уст оливку і виплюнула, виштовхнувши рожевим язичком в басейн. Вона повернула голову, витончено закинувши двома пальцями локон за вухо, прикрила мельхіоровий погляд віями, зіграла краєчками уст посмішку і показала довгим вказівним пальцем у бік Алли. Алла підняла ноги, схрестила ножицями, розвела, звела, чикрижачи плоттю нерухоме повітря. І засміялася. Алла сказала:
— Д-а-арагуша, нас зараз заберуть… Менти заберуть… Будемо тікати разом…
Фанні повільно вилила пійло в басейн, уважно спостерігаючи за струменем рідини. Зігнула пальчик. Розігнула. Знову зігнула. Розігнула. Ціла безкінечність. Тягуча, мелясна безкінечність у цьому русі.
— Міліція… — сказала вона, а не запитала.
Аллу знову залило диким реготом. Вона перевернулася на живіт, стала на лікті, вигнула спину і виставила задницю, широко розставивши ноги. Так, вона знала своє діло. Гламурна Фанні перестала існувати. А зробилася тією красивою тінню, не більше, лише красивою тінню. Людина травить себе спогадами. А які у мене спогади?
— Ви тут збожеволіли? — знову просто сказала Фанні.
Алла покрутила задницею. Голова набік, фарбовані косми злиплися від зеленого гелю. Я встав і похитуючись побрів упродовж басейну, клянучи все на світі. Потім яскравий спалах, такий яскравий. Колись я бачив подібне у дитинстві. Господи, чим ближче до могили, тим більше дебелієш. Ох! Які сентименти. Мене понесло до широких золотих дверей, котрі відчинилися, і два дебіли, один худий, з довгими руками, мавпячою пикою, другий, з ґулеподібною головою, вірніше, ґулі на голеному черепі нагадували жаб'ячі бородавки, ворушив урізнобіч, мов рак в окропі, очима, — вони люб'язно мене запросили. І я увійшов до зали. Але в залі було порожньо. Ні. Якщо сказати, що порожньо, то можна помилитися. Зараз…
Ось так… Обгризеним склом хмари рвали поніч. Тільки мій будинок. Зараз я знову мешкав у Центрі, в Пасажі, в моєму любому старому домі, закиданому рваними газетами, порожніми пляшками. За винятком: дом стояв у цій сірій, оскоминній безлюді, обтиканій віспами озер. Фанні уткнула підборіддя у худеньке плече, а вітер обдимав сукню. І мовчали собаки. Пси. Всі звірюги у цій пустелі мовчали.
— Ти готовий, — тихо сказала Фанні, і зараз, під розірваним місяцем небом, у дірку якого лилося срібне сяйво, вона була такою, якою повинна бути, саме так я вирішив. Саме так.
Ви задумувалися над словами священика: «Владою, наданою мені Богом…»? Не страшно? А мені завжди від переляку в дитинстві видавлювало кишки, вивертало прямо-таки. Якесь чмо може мати владу від Бога? Чи не смішно… Зараз мені ані смішно, ані весело. Я копав яму, а Фанні дивилася на мене своїми розкосими, із задраними до скронь кутиками очима, і я бачив те, чого не передати, хоч увіруй в буддизм і перейди кілька перевтілень. Цього не вчаться, це або бачать, або забувають разом зі смертю. Людина має тільки тваринне право вигадувати. Фантазія на межі забороненого. Не більше й не менше. Майже тобі гра в американку. Бий лише по такому-от шару і не рипайся.
Так, я знову мешкав у своєму домі, старому добротному домі в Центрі, але обживався, наче тільки переселився. За вікнами лилася тиха й інфантильна, хитра і лукава хрещатинська ніч. І мені було не стільки років, як нині. Справа не у віці. Втома вселилася в мене з самого народження. Омана, проквакало моє сумління, і я намагався згадати, де я був до цього, що відбувалося і хто ця жінка в шикарній сукні, з блідим обличчям, яка стояла під холодним вітром, ховаючись у тіні від бурштинових пострілів вікон. І тоді я вийшов у ніч, обвішану гірляндами лампочок, а повітря давило сопухом сечі та сперми.
Двоє лежало на снігу, підтопленому темною кров'ю, а темною, то значить гиблою, і тягнули скрючені пальці одне до одного, грабастаючи у жмені м'який сніг. Кіно тобі, що перевалило з екрана на мокру бруківку. Як розчулює. О! Вони лежать і шепочуть, харкаючи рожевою слиною: «прости, брате, прости». Шкідливість ілюзії, як кіно та телебачення, не більша, аніж якість туалетного паперу. Давайте я ткну вам у темному туалеті замість підтирачки наждачний папір. Теж діло, якщо нічого немає путнього поруч. Майже тобі доля. Зміниться на кілька місяців не лише ваше життя, а, гляди, сам хід історії. Хтось шукає диво у небуденному. Омана, вічна омана про вічний кайф, ще щось. А я стояв і дивився здивовано на дві скарлючені постаті, що віддалено нагадували людей. Здається, я запитав: хто вони? А відповів хтось, що хотіли пограбувати інкасаторів, розумієте, пане, така погань, я кожен день бачив, як хлопці виходили на вулицю, пане, ставили сумки з грошима, курили, зовсім без зброї. Мені нічого не лишилося відповісти, як те, що вони ідіоти. Хто, пане? Угу, х-м-м, яка в біса різниця.
Кучерява голова, плечі переляканого метелика над гримучою змією автостради. Така вона стояла перед нашим будинком, коли ми вперше зустрілися. Але у мене не було пам'яті. Я лише до різоти в очах дивився на фонтани вгасаючого вогню мегаполіса. Там на південь, там на схід, там на північ. А треба було, щоб за вікнами сусальним золотом протікав день, а вона стояла біля вікна. Так, я спробував би відкрити рота, щось сказати, а вона дивилася у фіолетове дзеркало вікна. І тут Фанні сказала:
— Ти готовий?
Ми знову стояли біля басейну, Алла сиділа на кріслі-гойдалці і бавилася клітором довгими випещеними пальцями. Фанні стояла біля золотих дверей. І я розумів, що якщо вони знову відкриються, то не буде нікуди вороття. І ці два дебіли, де вони? Де менти? Де повна зала люду? Де генерал? Існувала одна лише Фанні, що сиділа на краєчку басейну й уважно, то ховаючи, то проявляючи посмішку, дивилася на голу Аллу, що заводилася все більше і більше.
— Все, до чого вона торкається, перетворюється на трухлявиння, — сказала Фанні, простягнула мені бокал, пошукала очима пляшку.
— Ось воно як, — потягнув я гугняво.
— Саме так. Відсутність смаку. Жадібність. Стерво, — Фанні витягла довгий, майже у півметра мундштук, вставила сигарету, кислу, ментолову, такі курила Алла.
— А хто тобі прищепив смак?
— Вона. З дитинства. Я намагалася робити так, як не робить вона. Ти задоволений? — Фанні смикнула плечиком.
— Більш-менш. — Я пошукав очима двох дебілів, міліцію і ще щось. Напевне здоровий глузд.
Холодний вітер. Крізь кістки холодний вітер. Гіркий мигдалевий запах, різкий, як перед смертю, запах сечі. Біля самих вхідних дверей. Сіре небо, мельхіорове око місяця пропікало дірку. Ми відкриваємо двері. Запах сечі. Але пустота втрати не полишає мене, і я бачу, що Фанні не існує, так, її не існує, її немає. Вона зникла, вона розчинилася, вона знову втекла. Мигдалевий запах сечі. Вітальня, зала. Зала подібна до велетенського передбанника. І скрізь лежали трупи. Один на одному. Сиза пара ліниво піднімалася до пірамідальних скляних стель. Так, це вже був мій новий дім. Фанні накидала коло за колом навколо басейну.
Нам усім трьом треба уявити, як ми входимо у невідомість. Спочатку упала монета, далеко і глухо. Голоси за золотими дверима. Там закінчиться все. Я дивлюся на Фанні. І думаю, що мені не треба зараз думати, допитуватися і дізнаватися, хто у неї мати. Простіше простого. За золотими дверима стійкий хор голосів.
Фанні побачила картинку, якої насправді не існувало, не було взагалі у цьому домі. Ми не бачили її. Фанні ясно, без параноїдальної нав'язливості, дитячим поглядом, з чистотою і порожнечею, розглядала картину на чорній стіні. Потім з картини зійшов чоловік. Алла лежала на софі, розкинувши ноги, і займалася тим, що вводила собі ділдо в анус. У маленький рожевий, мов дика троянда, анус. Губи напіврозтулені, повіки напіврозтулені; повіки опускаються, підіймаються, ноги зігнуті в колінах. Все у звичній позі — на спині. Так трахаються трансвестити. У неї чогось не вистачало. Як і у Фанні. Але Фанні бачила картину на чорній стіні і як з полотна зійшла людина. Затим з тієї постаті вийшла інша, так вона говорила. Скоро їх зробиться багато, невеликих на зріст. І ті невисокі чоловічки заполонили кімнати, зали, передпокої. А на ранок вони перетворилися на птахів: зелених і голубих. Птахи перетворилися на ангелів. Алла привела з вітальні велику ігуану і намагалася з нею трахнутися. Ігуана була дурною, і в неї вийшло лише з третього разу. Алла голосно кінчала і кінчала, утупившись непорушним синім поглядом у наче виліплене обличчя Фанні.
