Корпорація ідіотів - Денисенко Лариса (книги бесплатно без регистрации полные .TXT) 📗
Пiд стiнами стоять стiльцi у стилi палацiв Людовика ХIV, червонi в опуклу золоту смугу. На тлi шпалер кольору доглянутого зеленого газону в крапку (ви ж пам'ятаєте) червонi спинки стiльцiв у позументi виглядають дещо з викликом.
На стiнах розвiшано картини. Невiдомих малярiв. На однiй зображенi жiночi груди, у "Плейбой" вони б не потрапили нiколи, хiба тiльки за умови поширення тотального голодування на всiй землi; на iншiй - похмура церква, схожа на темно-зелену ялинку з хрестом замiсть верхiвки, пiд "ялинкою" стоїть пiп, його хрест блищить на фонi чорного одягу, як нiж в руках убивцi; на третiй - якась кiмната (не ця, а шкода, тодi б я гепнувся у глибокому запамороченнi, а Лора Палмер, яка лазить по картинах, узагалi з'їхала б iз глузду. Де червона завiса? Де пiдлога, що кудись поспiшає? Де карлик?). На четвертiй - стандартна модель європейського мiста. Абсолютно невiдомо, якого саме. Пiд "Жiночими грудьми" висить гiпсовий янгол, що вчепився за стiну й цi груди вухами. Вуха в нього гострої форми. Не знаю, про що вiн при цьому думає. Поруч розмiщено годинника у формi кленового листа з написом "Торонто". О, я там був!
В одному кутi - бюст Катерини Другої, в iншому - Фемiда. Вона тримає терези, в одну шальку накидано купку скрiпок та один маркер. Iще тут є три свiтильники. Зi стелi спускає щупальця люстра, вона схожа на медузу, в якiй багато пик-дзвiночкiв. Пики надзвичайно запилюженi. В кутку сумує бра, воно нездужає, з носа йому звисають донизу кришталевi шмарклi. А за пластиковою дошкою (чимось нагадує мольберт, але це вже занадто), яку прикрито жiночою хусткою в чорно-бiлi абстракцiї, можна побачити мiсцевого аскета - свiтильник у стилi Iкеа, котрий, судячи з виразу плафона, не може досi второпати, як його сюди занесло?
Коли Петро Андрiйович нарештi з'являється, скидаючи на тонкi руки секретарки шкiряне пальто, я впадаю в прострацiю й зовсiм не знаю, про що з ним маю говорити. А ще гiрше - я не розумiю, про що з ним можна говорити взагалi. Воно поруч, лоскоче "Жiночi груди". Вуха янгола червонiють вiд лютi. "Годинник", - каже воно. "О, я бачу, ви бували в Канадi", - показую я на годинника з написом "Торонто", i ледь стримуюся, щоб не додати: "У лавцi, де все продається за один долар", - тому що саме там я бачив такий годинник. Вiн дарує менi широку посмiшку. Мабуть, про Канаду це я класно придумав.
Що й казати, є в мене хист спiлкуватися з такими от бовдурами.
З тим же успiхом я мiг розпочати розмову з "О, я бачу, ви були на Троєщинському ринку" (килим); "О, я бачу, ви були в метро на площi Льва Толстого" (серветка з трояндами, вазочка); "О, я бачу, ви вiдвiдували елiтний меблевий салон?" (стiльцi, стiл); "О, то ви не цураєтесь вiзитiв на господарський ринок на Петрiвцi?" (люстра, бра); "О, то ви знайомi з усiма цими iдiотськими малярами?" (картини). Але все це - абсолютно не те у порiвняннi з доречним (талановитим, так!) запитанням про Канаду.
Ми сидимо за прикрашеним мозаїкою столом, менi знову пропонують обрати напiй. Я обираю чай, знаючи, що вiн огидний, але маю всi пiдстави думати, що кавою тут я неодмiнно отруюся. Петро Андрiйович, мабуть, теж знає особливостi тутешнього чаю, йому приносять мiнеральну воду та склянку. Цiкаво, чи додасть менi балiв, якщо я схоплю пляшку, наллю трохи в склянку, а сам питиму з горла? Не додасть. Тому я давлюся чаєм, бо горло зашерхло, як жiночi груди на картинi.
"Знаєте, ви менi подобаєтеся". Ще б пак. "А потiм - ви володiєте мовами, це дуже в дусi часу, розумiєте?" Я не розумiю, до чого тут моє володiння мовами, i як воно перетинається з духом часу, але киваю, атож, я розумiю, ага. Вiн каже, що завтра вiдведе мене в одну дуже поважну державну структуру. I покаже своєму вiдносному приятелю. "Ми з ним iнодi граємо в шахи". Менi цiкаво, як вiн може грати в шахи? Людина, котра так прикрасила свiй власний кабiнет, мусить нудьгувати вiд бiлих i чорних фiгурок, а ще бiльше - вiд бiлих i чорних квадратiв. "Менi туди необхiдно влаштувати свою людину". Вiн пiдморгує менi. Цим вiн дає зрозумiти, що на мене вже вдягнуто ошийника з iменною биркою. "Служити!" Вав-вав!
Завтра вiн буде чекати мене у своєму кабiнетi о 8:00. Ненавиджу рано вставати. Менi здається, що його шаховий партнер мiг би пережити, якби я заявився до нього, скажiмо, об 11:00. Тi, хто захоплюється шахами, мусять бути неспiшними людьми, бо куди вiд них зможуть утекти шахи? А куди вiд таких петроандрiйовичiв можуть утекти люди? Якщо ти не знайдеш його, то вiн неодмiнно знайде тебе. Якщо вiн не знайде тебе, то ти пiдеш шукати його. Життя - колесо: спочатку ти за кимось чи когось, потiм вiн за тобою чи тебе.
vi)
Коли я йшов до першого класу, мене супроводжувала мамця. Вона несла бордовi троянди ("Я розумiю, що воно дорого, але треба вiдразу дати їм усiм зрозумiти, що ми - не проста родина!"), менi квiти вона не довiрила. До того ж вони набагато бiльше пасували до її нової чорної сукнi, нiж до моєї синьої шкiльної форми. Батько теж хотiв пiти, але мамця йому заборонила, бо чiтко усвiдомила, скiльки там може бути цiкавих персон жiночої статi. А батько був iще той гульвiса.
Коли я одружувався, зi мною були i мамця, i тато. Насамперед тому, що мiй майбутнiй-колишнiй тесть над усе ставив родиннi цiнностi, родичiв свого зятя обрати можна, але трапляються випадки (i це був якраз мiй), коли ти втрачаєш контроль i треба набратися сили, щоб гiдно зустрiти поразку. Тесть хотiв подивитися в очi небезпецi. Моя мамця справила на нього неабияке враження. Вiн оцiнив, як вона поблажливо поглинала фуа-гра та шардоне i яку вона скривила мармизу, коли на стiл поставили яблука, що їх вона щодня купувала на ринку. Звичайнi яблука - сором для багатих родин! Мамця була переконана, що майбутнi родичi зобов'язанi здивувати її цього визначного дня. "Якщо ти вдався в неї, маєш необхiдний потенцiал", - зауважив тесть.
Коли я отримав ключi вiд власного бiзнесу, на робоче мiсце мене супроводжував тесть, вiн постiйно поплескував мене по правому плечу, так що коли вiн припинив, менi чогось деякий час навiть бракувало. А робив вiн це не для того, щоб пiдтримати, а для заспокоєння своїх нервiв. "Чи правильно я роблю?" - вибивав вiн на менi. "Чи не влiзаю в якусь халепу?" Того, хто звик незрушно стояти на своїх ногах, може скосити навiть комарине жало, треба лише знати, куди влучити.
На нове робоче мiсце мене супроводжувало воно. Я щось маю сказати про новi огиднi вiдчуття? Чекайте. Я прислуховуюсь до себе. Ви знаєте, щось не помiтив нiякої рiзницi.
Мене заводять у непоганий кабiнет. Тут вiдчувається простiр. На стiнi висить портрет Президента й мапа Європи. У якусь кривулю, що, мабуть, i є нашою державою, хтось устромив маленький прапорець, щоб нiхто не переплутав. Бiля стiни стоїть симпатичний диванчик. I хто ж на ньому вже повалявся? "Василю Васильовичу, це - Стас Коваленко". Василь Васильович дивиться у вiкно. Не вiдчувається, що цей ранок для нього добрий. "Це вiд Петра Андрiйовича", - витримавши належну паузу, додає Варвара Адольфiвна, поки що для мене вона - непогана жiнка, не дуже молода, не дуже вродлива, але, на перший погляд, не останнє сучило. Менi не подобається, що я - це "це", але я мовчу.
"Ви показали товаришу його робоче мiсце?" - питає Василь Васильович. У профiль (утiм, анфас також) вiн дуже схожий на голову чоловiка, яка прикрашала етикетку радянських одеколонiв "Мiстер Iкс" та "Саша", а також на тi чоловiчi голови, що прикрашали вiтрини фотоательє за радянських часiв. Такий собi заштатний красунчик. "Нi", - каже Варвара, її голос такий холодний, що зараз рослинка на iм'я кротон, яка стоїть на спецiальнiй пiдставцi, задубне. "Менi здалося, Василю Васильовичу, що ви схочете на нього подивитися". Брови Василя Васильовича зараз дуже подiбнi до волохатої чайки. "Нащо менi на нього дивитися? Хай працює людина".
