Корпорація ідіотів - Денисенко Лариса (книги бесплатно без регистрации полные .TXT) 📗
Отже, до церкви я не ходив. Але наближався Великдень, i менi зателефонував тесть. Спочатку вiн вдав турботливого татуся, якому дуже цiкаво, як їсть його мала папужка, як вона вчиться, що її хвилює, малесеньку. А потiм пiдiйшов до основного. "То що, до церкви так i не ходиш, ледацюго? Чув, чув. Синку, скоро Великдень, а для них це дуже важливе свято". "А для вас?" - устромив свiй жетон я. Мiй тесть чудово володiв собою i своїм слухом, на мiй писк навiть не зреагував. "Ти мусиш пiти на сповiдь. Узагалi не розумiю, як тобi не цiкаво? Це ж частка культури нашого народу. Значна частка. А я завжди вважав тебе надзвичайно вихованим юнаком".
Я усвiдомлював, що якщо не пiду на сповiдь, про це неодмiнно стане вiдомо тестевi. "Полiцiянти", - подумав я. I брутально вилаявся на адресу товаришiв тестя з дiаспори. Але що поробиш? Нiчого. Тому я вирушив.
Матiр Божа, яка тут була черга. Щось подiбне в Канадi я бачив лише на весняному розпродажi речей фiрми "Того", куди мене заслала моя жадiбна до одягу дружина. Який то був хаос! Величезнi баби, схожi на античних наяд, якi тримають на своїх плечах колони, штовхаючи одна одну широчезними стегнами, погрожуючи величезними цицьками, змiтали кофтинки будь-якого розмiру, навiть того, який би вони спромоглися натягти собi хiба що на стопу, завбачливо намастивши її олiєю. Я був такий наляканий, що вшився геть, тому що якоїсь митi подумав, що з мене здеруть зараз улюблений светр, iдентифiкуючи мене як манекен. Треба вiддати церковному натовпу належне, тутешня черга була набагато спокiйнiша, i якщо мене хтось i поривався роздягати, то тiльки очима - пара бiлявок, фарбована брюнетка, що час вiд часу масувала собi плечi, тоненький хлопчик у картатому пiджаку та огрядний волохатий дядько, що постiйно облизував верхню губу.
Нарештi пiдiйшла моя черга. Варто сказати, що за мною спостерiгали не тiльки перелiченi вище персони, якi не проти були роздiлити зi мною лiжко, а й усi iншi. Тiльки з iншої причини. Я почав сповiдуватися англiйською, бо тодi не знав, що батюшка чудово розумiв українську. Сповiдь моя була дуже стислою (а спробуйте-но самi, ще й iноземною мовою, якщо ви таке взагалi робите вперше. Спробували? I що? Довга сповiдь у вас виходить? Отож-бо). Я сказав, що iнодi буваю поганий, менi за це дуже соромно перед Богом, я визнаю всi свої грiхи, i, нарештi, що я так бiльше чинити й думати не буду. "Зараз вiн мене перехрестить i вiдпустить", - зрадiв я. Всi звiдси виходили дуже швидко: батюшка усвiдомлював, скiльки людви чекає на вiдпущення грiхiв.
Але я швидко не вийшов. Бо святий отець звернувся до мене українською мовою: "Синку, то що там на Батькiвщинi, всi церкви москалi забрали, а автокефали чубляться з греко-католиками? А ксьондзи всi з полякiв?" Пiсля того, як я прочитав батюшцi релiгiйну полiтiнформацiю, жваво вiдрапортував про стан українського народу, а також повiдомив про те, що на Бессарабцi сало коштує стiльки, наче в нього вмонтована середнього розмiру золота каблучка, батюшку навернуло на фiлософiю. Вiн почав говорити про власне бачення розвитку України. За п'ятнадцять хвилин я почав смикатися. Через пiвгодини в мене почалася тиха панiка, я згадав про те, як швидко сповiдували iнших, i уявив, що про мене може подумати вся черга, якщо мене сповiдують тут уже понад пiвгодини. Але як я мiг зупинити святого отця?
Нарештi я вийшов. Через сорок п'ять хвилин. Не можу передати всi почуття, з якими на мене дивилися, коли я вийшов. Навiть елегантний пан у капелюшку, черга якого пiдiйшла, на сповiдь не поспiшав. Вiн не мiг вiдiрватися вiд такого небаченого дива, як я. Хтось дивився з подивом, хтось iз вiдвертим осудом, бiльшiсть шепотiлися. Мiй спинний мозок при цьому скручувався у джгут.
"Боже ж, Боже, i що це коїться ото в його фемiлi, що це коїться в Українi, коли оце-о сидiло на сповiдi нiар години, га? Воно що, дiтей валтує, чужих бабiв факує, чи що?" - нарештi озвучив спiльне запитання всiєї черги старигань Ярослав, котрий був тугий на вухо, тому розмовляв дуже голосно. Я почувався жахливо. Востаннє я почувався так кепсько в п'ятнадцять рокiв, коли моя мати прибирала в моїй кiмнатi та знайшла пiд лiжком використаний презерватив. Утiм, не можу сказати, що й вона була в захватi вiд тiєї ситуацiї.
Увечерi менi задзвонив тесть. Цiлий день я чекав цього. "Ну?" - тiльки й запитав вiн. I я почав розповiдати, намагаючись, щоб воно сприймалося як гумореска, але тестевi було невесело. "Так. Роби що хочеш, iди до цього старого мудила в рясi, труси його, працюй iз ним, але щоб це старе лайно сказало всiм на проповiдi, що ти не якесь чудовисько. Зрозумiв? Усе, синку, бувай, чекаю на твiй рапорт".
I я знову пiшов туди. Не мiг не пiти, бо донесли б того ж дня: "А вiн так i не пiшов до церкви працювати зi святим отцем". Я зайшов до сповiдальнi, почав пояснювати, що про мене думають мiсцевi прихожани через те, що моя сповiдь так затрималася. Вiн сказав, що все розумiє, що йому вже ставили рiзнi запитання щодо мене, i вiн зробить усе, щоб моя репутацiя була вiдновлена. "А тепер, синку, сповiдайся як слiд, а я тебе благословлю". I я почав сповiдатися. Менi було важко, тому я нервувався, ковтав слова, але сповiдався рiдною мовою, тому говорив багацько.
Святий отець цього разу слiв на вiтер не кидав. Вiн коментував мою сповiдь так: "Бед. Рiалi бед. Ох, i це бед. Верi-верi-верi бед. Ох, соу бед". На якомусь етапi-бедi терпець мiй урвався, i я сказав: "Отче, якщо б воно було екселент, марвелес, верi гуд, вел дан, перфект, я б вас цим не вантажив". Вiн помовчав, пожував язика, бо нiчого iншого в його ротi не було, а щось вiн таки жував, i сказав, звертаючись, мабуть, до Бога: "Ну, ти бач? Ти бачиш, що воно верзе тут? Сину мiй, схаменися, що ж ти богохульствуєш у храмi Божому? Iнтераптує мене, повчає. Це ж треба! Шейм який. Яке ж воно зiпсоване, яке зiпсоване, а поняття про каяття - насинг, насинг каяття. Шейм який, охо-хо".
Бiльше я до церкви не ходив.
…
"I що, хiба тобi не смiшно?" - знову питається воно. "Ну, не дуже…" - вiдповiдаю. "А таке? Ти ось над чим подумай. Нiколи не замислювався, чому бiблiйний Ной до свого ковчега взяв кожної тварi по парi? Що, порядних людей уже й тодi бракувало? Треба обов'язково цих тварюк набрати? Набрав їх повен ковчег, а люди - хай здихають".
Я подумав: "Це не смiшно. Вiн набрав повен ковчег усякої живностi, а ми всi повиннi вигрiбати?". "Спи, вiслюче, - буркнуло воно. - Твоє почуття гумору вночi, мабуть, атрофується".
Ось уже й ранок, i я в офiсi Петра Андрiйовича. "Це що?" - питаю в секретарки. "Петро Андрiйович не любить, коли бруднять килими". Отакої. Не любить вiн. I вона, цей янгол на секретарськiй посадi, дає менi - я вже був подумав про музейнi чи лiкарськi бахiли -, але нi, вона видає менi звичайнi капцi. "Гав-гав", - кажу я рожевим капцевим собачим мордам. Вони привiтно шкiряться. Секретарка старанно робить вигляд, що не має мене за придурка. Петро Андрiйович запiзнювався, але вiн про мене пам'ятав, тому вибачався голосом власної секретарки, його непотрiбнi вибачення менi принесли одночасно з непотрiбним чаєм. А кiстку капцям? Гав-гав! Але я не дуже переймався тим, що його немає. Менi було чим себе потiшити, бо я давно такого не бачив. Я маю на увазi кабiнет.
Овальний зал без вiкон. Шпалери кольору бiльярдних столiв, якi повиннi, мабуть, освiжати маленькi кульки завбiльшки з кришечку вiд пляшки з-пiд пива кольору слонової кiстки.
На пiдлозi лежить килимок овальної ж форми кольору брудного пiску з геометричними малюнками всiх вiдтiнкiв сiрого. На килимку стоїть дерев'яний стiл у стилi бароко з мозаїчними вставками. На столi - гiпюрова серветка, яку складено з рiзнокольорових троянд, вив'язаних гачком, лимонного, фiолетового та рожевого кольору. На цiй серветцi стоїть ваза з трохи каламутного скла та пластмаси, про справжню цiну якої свiдчить "срiбло", що майже все облiзло. На днi вази застигли в нiмому подивi ароматизованi пелюстки, якi змiшалися з крильцями мертвих мух.
