Матадор. Нотатки авантюриста - Зарудко Ігор (бесплатная библиотека электронных книг txt) 📗
– Ого! – радісно вигукнув Льоха.
– А то, – зі скреготом у голосі, схожим на скрегіт старої вантажівки, погодилася мадам.
– Ти хто така, красуля?
– Зайчик.
– А куди зайчик їде? – чухаючи яйця, поцікавився Льоха.
– В Червонозаводське районне отдєлєніє, – прошипіла та, намагаючися підкурити цигарку в маршрутці.
– А нащо тобі туди?
– Та ті козли… – мадам зробила багатозначну паузу, зламала цигарку й продовжила, – вони думають, що напали на дуру. Думають, що я просто так працюю, думають, мені це в кайф, та щоб у них… та щоб вони імпотентами стали!
– О, так тебе образили, зайчик!
– Х…й вам усім! Мене образити не просто…
– А ким же ти робиш? – збуджено запитав Льоха, а Вован тільки вульгарно посміхнувся.
– Зараз ніким… Балотувалася на мера Харкова.
– А-а-а! Я за тебе голосував! – Льоха все більше збуджувався.
– Усі ви козли, – підсумувала мадам і зиркнула на мене. – Усі. Зрозумів?
– Я знаю, – спокійно сказав я, відірвавшися від книги. – Ви всі теж козли.
– Так, – погодилася вона, зняла шубу й витягла з-під лівої пахви напівпорожню червону грілку.
– Може, поїдеш зі мною, красуле? – спитав Льоха.
– Нащо?
– Поспілкуємось, – Льоха повторив жести спарювання тварин, – я побуду твоїм зайчиком.
– Та пішов ти…
Водій виявився спокійний, бо слухав усе це мовчки. Вийшла мадам на зупинці «Вулиця Кірова», неподалік від районного відділку міліції. У маршрутці запанувала тиша. Було чутно, як автобус їхав по калюжах, часом мені здавалося, що я навіть чув гудіння ліхтарів. На небі висів місяць, наче велика яскрава куля з уявними орбітами. Його сяйво торкалося мого лиця – так, як мені хотілося торкнутись його. Він був далекий і близький. Він був великий і малий. Він був недосяжний і досяжний. Досяжний він був тільки в снах та мріях.
18
Час від часу я усамітнювався. Тікав від усіх і всього в далекі забуті місцини Харкова і вдихав їхні аромати. Намагався віднайти спокій і тишу. Коли вулицю огортав вечір, небо по одній викидало зірки, наче партизанів з лісу. Ті розвідували ситуацію і, якщо все було спокійно, починали світитися. За якийсь час їх уже була сила-силенна. Виднівся Чумацький Шлях, по якому хотілося піти кудись далеко-далеко… Не знаю, чи з усіма таке буває. А от мене в такі миті накривають хвилі минулого.
Так було й цього разу. Я плакав. Плакав за всіма, кого втратив, за всім, що колись у мене було, а тепер немає, за всім, навіть за речами, не вартими уваги. Хтось пускає сльозу зі смутку, хтось від радості, а я плакав за втраченим минулим. Час, наче ті дикі коні, мчить, не озираючися, наступає на тебе в мить твого народження, переступає через тебе. І ти все своє подальше життя намагаєшся його наздогнати. Той, хто йде в ногу з часом, – зануда. Усе, чого ти вимагаєш від себе, – бігти. Усе далі й далі. У незвідане, у невідкрите, у простори глобальності й непокори. У простори забутої та постійно бажаної свободи. Я лежав на сірій, усіяній порожніми пляшками землі й обнімав її руками.
Пролежав я десь хвилин тридцять-сорок. Мене трусило від холоду й мороку. З моїх очей бігли сльози. І якісь краплинки джерельної чистоти тихо торкалися землі. Коли впала остання, я підвівся. А коли загорілась остання зірка, я пішов. Коли сховався місяць, я заснув. А коли встало сонце, я спав. Мені снилися діти – барвиста надія на майбутнє.
19
Один мій знайомий часто вживає народні приказки: «Мовчання – золото», «Чому бідні? Бо дурні. Чому дурні? Бо бідні» і так далі. Таким чином він підкреслює свою правоту та ставлення до народу України. А от я переконаний, що існує одна-єдина гарна приказка – «Починай із себе». Усе найгірше у своєму житті я бачив у маршрутках. Виходить, що життя моє – казка. Але зараз я не про це.
Одного разу, повертаючися додому без настрою (без настрою в буквальному сенсі – тоді в мене не було ані гарного настрою, ані поганого), я їхав усе тією ж таки маршруткою, яку вже не раз згадував, – автобусом «218-е». Цей агрегат возив людей з майдану Конституції до селища Жихар, а якщо точніше, то до зупинки «Жихар ІІІ». Це було взимку. Вікна автобуса розмалювало морозом, лиш подекуди виднілися проталинки від теплих рук і дихання.
Я зайшов і всівся на останнє місце поряд із жінкою, яка читала безкоштовну пресу. На цьому вільні місця закінчились. Я розстебнув рюкзак, витяг пляшечку і, як кажуть, хильнув «для сугріву». Жіночка з «халявною», а отже, брехливою газетою демонстративно повернулась обличчям до вікна. Я хильнув іще раз. Їй на зло, собі на радість. Хай заздрить! Пропонувати їй не став. І коли побачив світло на стелі (у моїй маршрутці – це рідкість), розгорнув книгу й хотів було читати, приливаючи найцікавіші місця коньяком. Та раптом світло зникло.
Я незадоволено підняв голову й побачив двох високих худих хлопців років двадцяти дев’яти-тридцяти, які й затулили те світло. Книгу довелось запхати назад у рюкзак. За пару хвилин маршрутка була вже забита. Ми рушили. Пацани, нависши наді мною, щось собі бубоніли. Аж тут хтось із пасажирів почав щосили гикати. Так він гикав хвилин із десять. І ніхто його не тушив. Тоді я не стримавсь і крикнув:
– Ти можеш там не дихати хоч секунду!
– Мо… гик… жу, – сказав той.
– А здохнути на якийсь час можеш? – долетіло з передньої частини маршрутки.
Пасажир-«гикальник» замовк. Я подумав, що він і справді здох. Ні. Бубоніння парочки, що нависала наді мною, знову розітнуло оте «гик». Я допив свою пінту коньячку й утупився у вікно, намагаючися не чути «гиків». Та де там… Не знаю, для чого, я почав пошепки відраховувати інтервал між гиканням.
«Так, так, – думав я, – з наступного «гик», ні, блін, іще з наступного. «Гик». О! Один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім. «Гик». Один, два, три, чотири, п’ять. «Гик». Один, два, три, чотири, п’ять… Проявити свої математичні здібності, тобто порахувати до десяти, «гикальник» так мені й не давав. Між його «гиками» я встигав порахувати максимум до восьми. І тут гикання стихло. Залишилося тільки бубоніння, що перекривало шансон, який долинав з радіоприймача водія.
За мить я почув нявчання. Меланхолійне, жалібне нявчання. Судячи з голосу, це було мале кошеня. Зовсім крихітне, десь тижнів зо три. Моє серце, розігріте коханням до Марії та коньяком, стислося. Думками я було кинувся туди, до нього, до маленького носія чистоти й правди, до незайманої дурними думками голівки. Та тут мої внутрішні пориви перебило чавкання.
«Чавкання?! – подумав я. – Звідки?» Виявляється, один із тих, хто перекрив мені світло, почав жерти яблуко. До того ж, він демонстрував це всьому автобусу. Але навіщо?! Що можна сказати людям, пожираючи яблуко? Та ще більше за чавкання мене здивувала його жадібність. Я підвів голову, думаючи, що своїм пронизливим і принизливим поглядом зможу спрямувати його на шлях істинний. Аж тут він віддав пів’яблука своєму друзяці.
«Забираю слова назад, – подумав я, – він таки не жлоб». Друзяка взяв половинку. Може, хоч цей не чавкатиме? Ага, жди! Порівняно з ним перший був просто святий, бо цей не тільки чавкотів, а ще й посипав рукав моєї куртки насінням з того грьобаного яблука, а наостанок до насіння прилип ще й шматочок м’якоті.
– Чувак, – сказав я йому, – ти загубив шматочок яблука. Я його знайшов. Ось він, у мене на куртці, на рукаві.
– Та ні. Ти що?! – гигикнув він. – Я його не загубив. Він у мене з рота, мать, випав.
– Та я, взагалі, це жартома кажу… Розумієш?
– А, ну ладно, – засмучено і якось по-дитячому сказав «пожирач-2», потім струснув з мого рукава насіння, шматочок яблука й укинув у рот качанчик.
– Е! – гукнув «пожирач-1». – А мені? А я?
– Ой! – відповів «пожирач-2», дістав із рота ще не перетертий качанчик, відгриз половину й лагідно поклав тому в рот.
– Во, бл…дь, – прошепотів я, на що хлопці лиш перезирнулись.
Жували вони довго, ретельно розгризаючи кожну насінину з качанчика.
