Матадор. Нотатки авантюриста - Зарудко Ігор (бесплатная библиотека электронных книг txt) 📗
– Це не зовсім безпечно, – в’їдливо зауважив я. – Голуб може все обісрати. Краще б ви зустрілися й з’ясували стосунки віч-на-віч. Навіть не знаю, чи варто тобі казати, що я з цього приводу думаю.
– Кажи, ми ж для цього й стрілись.
– Я думав, ми зустрілися, бо скучили одне за одним.
– І це теж. Кажи вже.
– Так ось, – почав я, – Мені здається, нічого не вийде, але спробувати варто. Урешті-решт, ви дорослі люди. Вішатися й стрибати з дахів багатоповерхівок не будете, якщо розбіжитеся. Хоч зайвий раз турбувати цим свій внутрішній світ не хотілося б. Ви постійно говорите про кіно, і це ненормально. Розумієш, Н., ненормально.
– Думаєш?
– Упевнений!
– Ми ще про книги говоримо…
– Це теж ненормально, якщо постійно.
– Мабуть, – погодилася вона.
– Так от я й думаю, Н.: вам треба зустрітися, випити кави ось так, як ми зараз, і поговорити.
– Ти правий. Спасибі за пораду.
– Найкраща порада – не давати порад.
Із цими словами ми направилися до виходу. Сонце гріло нам спини, наші тіні, неначе відображення в дзеркалі, рухалися разом із нами. Від асфальту пашіло жаром. Наше взуття нагрівалося й змушувало нас іти швидше. Ось вам і той процес, який змінює ситуації, підлаштовуючи їх під людей.
Ми пройшли Пушкінською, звернули праворуч. Пройшовши вниз Сумською, узяли ще кави й сіли споглядати захід сонця над Бурсацьким узвозом. За якийсь час померлі художники розлили фарби по небу, і над нами навис новий незайманий шедевр – ні доторкнутися до нього, ні зрозуміти. Сонце сідало повільно й у якийсь момент зникло за горизонтом і будівлями. На небо зійшла перша зірка. Ми загадали собі бажання й подалися вулицями вечірнього міста. Говорили про книги й про секс. Оскільки мешкали ми майже в сусідніх будинках, то їхали додому разом.
Дорогою сміялися до сліз із п’яного чолов’яги, який щоразу падав, коли зупинявсь автобус. Той чоловік був великий, як гора, і спокійний, як озеро.
Я провів Н. і поплентався у свої рідні залізобетонні стіни, де на мене чекали тиша й спогади.
За кілька днів мені подзвонив Р. і запропонував зустрітись. Я погодився. Ми зустрілися після роботи, потиснули правиці й обнялись. Узяли по дві пляшки пива, сіли на паркан, з якого відкривалася чудесна панорама Благовіщенського собору й вулиці Клочківської, де туди-сюди снували автівки, водії яких сигналили одне одному й матюкалися. Власники дешевих машин матюкалися тихіше, а дорогих – голосніше.
– Дивна ця церква, – почав я.
– Усі церкви дивні, – холодно відповів Р.
Праворуч від нас здіймався Свято-Покровський чоловічий монастир, позаду – Успенський собор з органом. Годинник пробив сьому вечора. Після останнього удару дзвонаря я відкрив пиво й простягнув руку до Р. Він зробив те саме. Так ми влаштували свій невеликий подзвін на знак солідарності із дзвонарем.
– Як житуха, братчику? – запитав я його, зробивши великий ковток.
– Не кажи так. Мені це не подобається, ти ж знаєш.
– О’кей. Як ти?
– Та хто його зна, – почав він.
– Мабуть, ніхто, якщо не ти.
– Ну так, – його гарний настрій раптом змінився на задумливий настрій старця-шамана. – Я тут якось їздив з Н. на природу, – почав він свою історію, – тоді, коли ви всі відмовились.
– Так, я знаю, що ви їздили.
– Ти з нею бачився? – перебив він і мене, і себе водночас.
– Та ти вже кажи, що хотів. Не відволікайся.
– Так ось… Ми купалися, сміялися, багато говорили про книги й кіно. Я навіть зробив їй комплімент. І їй це сподобалось. Усе було гарно. А потім мене якось перемкнуло, і я не знав, що робити. Пропонував було зустрітися після цього, та вона на роботі й не змогла вирватись. Якось усе не дуже романтично й холодно, розумієш, – звернувся він до мене, ковтнув пива й почухав свою густу чорну бороду.
– А чому ти зараз сидиш зі мною, а не з нею?
– Ну, типу, поради від тебе чекаю. Може, підкажеш, як діяти… хоч щось поясниш.
– Друже, – почав я й ковтнув пива, – зрозумій: найкращий порадник – твоє серце, твій внутрішній голос. Ти багато читаєш, дивишся фільми, більшість із яких створені за мотивами книг, і міг уже давно взяти з них якусь свою правду… Там дійсно це є. Я, звісно, радий, що ти звернувся до мене. Але ти повинен розуміти, що я – наче гітара без струн, тобто я є, а музики нема. Я сиджу тут, а порадити нічого не зможу, – я глянув на небо. Душі померлих художників знову порозливали фарби й подекуди навіть попрацювали пензлями, створивши над нами невимовної краси картину.
– Старий, – сказав я, – життя – річ слизька, як змія. Там, на природі, ти мав шанс розв’язати всі питання. А оскільки ти цього не зробив, значить, тобі й не треба цього робити. Щось там, усередині, зупинило тебе… щось спрямувало ваші дороги паралельно, а не перпендикулярно, – я задумався, бо з геометрією в мене завжди були проблеми. – Я зичу тобі щастя. І все ж таки раджу взяти квітку, краще купу квітів, словом, букет, і зустріти її якось з роботи, так, щоб це було для неї несподівано. Хочеш, я тобі допоможу? Може, коли стрінуться ваші погляди, душі знайдуть енергетичний зв’язок, схожий на той, що був між вами на природі. А якщо ні, тоді не порушуй цього питання ніколи, – сказав я йому, наче одружуючись із кимось.
– Може, – сухо відповів мені Р. і допив своє пиво.
– Подумай, друже… Знаєш, одна з моїх колишніх, коли я їй заявив, що вже не можу бути з нею, сказала мені, що гратися з людьми не можна – це боляче. Я тоді не все зрозумів… Не грайся з людьми. Або роби щось, або не роби. Будь і надалі другом. Читай книги. Дивися фільми. Пий і живи, насолоджуйся життям так, як робив це раніше.
– О’кей. Дякую.
– Не дякуй. Нема за що. Я ж нічого не зробив. Пішли краще по пиву візьмемо.
Ми зістрибнули з паркану й рушили до найближчого магазину, у якому продавався алкоголь. Потім ми говорили про жінок, потім про мене, потім знов про жінок, а насамкінець узяли ще по пляшці світлого. Дорогою додому я дививсь у вікно. Ми проїжджали повз недобудовані споруди, повз старий-новий автовокзал. Автобуси, наче рукави, вбирали в себе людей і зігрівали від прохолодного харківського вечора. Я їхав в одному з таких, тільки місцевих, утішаючися миттю й життям. Завтра мені не треба було вставати й іти в офіс на дев’яту, завтра був вихідний.
Ми проїхали проспектом, я вийшов на своїй зупинці, де стояла купка п’яних молодиків і голосно матюкалась. Якась бабця, стара як світ, продавала насіння. Місяць біг за мною, освітлюючи дорогу додому. Я думав про Н. і Р. За якийсь час вони все ж таки стрілись і знов говорили про кіно й про книги. Так, наче й не їздили на природу, так, наче й не купалися в одній воді, так, наче й не було в них тієї миттєвої туги.
16
Тижні, як вагони транзитного поїзда, пролітали повз мене. Я не встигав навіть доторкнутися до них. До того ж, це було небезпечно – могло підхопити. Я пив каву й сидів в офісі, придивляючися до студентів автодорожнього університету, серед яких було багато гарненьких дівчат. Улітку їхні спідниці чи сарафани здіймав вітер, наче вітрила кораблів. Узимку вітер обганяв їх, торкаючися шуб і толстовок, наче болідів на трасі перегонів «Формули-1». Вони ходили на перервах за пивом і їжею, курили й плювали на землю. «Майбутні майстри автомобільної справи», – зринало в мене в голові щоразу, коли новий плювок опинявся на затертому асфальті. Якось я задивився на одну доволі вродливу дівчину в зелено-червоному сарафані, яка курила довгу сигарету й жваво спілкувалась зі своєю подругою. У неї було струнке, наче викарбуване, тіло, довгі ноги й чорне коротке волосся. Сигарети вона курила одну за одною, мабуть, розмова була не найприємніша. Я почав мріяти. «Ось вона в синьому чи помаранчевому комбінезоні на одній зі станцій технічного обслуговування Харкова. З ключем на двадцять-вісімнадцять лежить під вантажівкою й викручує гайки для заміни ходової, а над нею нависає старий чоловік, якого в гаражі всі називають Степановичем, і щось їй нервово розповідає про погані дороги та даїшників, жестикулюючи чорними від мазуту й життя руками. Вона киває головою й щось каже йому у відповідь, знімаючи важкі деталі вантажівки. Так проходять роки її кар’єри. Потім вона стає менеджером цієї станції, її помічає постійний клієнт на дорогій тачці – життя вдалося! Головне – тримати марку. Головне – з усім погоджуватися. Головне – бути головною, так, як зараз під час розмови з подругою. Бути вовком, а не вівцею».
