Квiти Содому - Ульяненко Олесь (читаем книги txt) 📗
Звертаючись до цього козла, можна було вгадати, що ти надибаєш у їхніх катакомбах. Це або кодло, з п'яти-шести, в уклінній позі нюхають десяток трусів, — жіночих чи чоловічих — немає ніякої різниці. Щоб натягувати задниці малоліткам, у цього кодла не вистачить ані розуму, ані сміливості. У нашому світі, звиклому до всього, нічого розповідати те, що є ясним, як це годиться, для вуличної повії на Хрещатику. Просто: один стукач здав іншого, напившись крові. Підар кричав на всю горлянку, що той саме є підар. Один злидень душив іншого. А самий основний кидав самого основного, але це вже вважалося нині революцією. Нічого нового. Розклади на зеленому сукні однакові. Навіть нари після рябого та вусатого не удосконалили.
Звісно, він стояв біля параші. Він навіть пив біля параші. Курив біля очка. Трахатися він уже по життю не міг. Зробився таким світлим, що просвічувався, як амеба. Ми всі можемо літати. Добре. Так вперед, щасливий шлях для польоту. Але хіба це справить круте піке? Мене тягло в той світ, де я не можу жити. Без питань. Чи в когось вони знайдуться? Якщо ні, то можете пиздячити під три чорти. Я думаю, що за мене буде кому подбати. І там внизу, і там нагорі.
Лапік навіть не нагадував слимака. Чорт забирай, ця тварюка навіть не нагадувала моїх товаришів, кидал та катал. Навіть макака в зоопарку мала своє місце. Лапік вічно займав чуже, хоча звідти завжди віяло порожняком. У нього була мисля. На все. На дуст, каніфоль, презервативи, шкарпетки, самурайські мечі. Ні, вона не ригала дустом, не пакувалася, як поношені дівчачі трусики у вакуумні упаковки; вона була настільки патріотичною, що якби це відбулося в іншому часі, то стінка, зеленка на лобі, мені була б забезпечена.
Лапік таскав окуляри. Круглі, мов очко павіана. Лапік носив би і член-насадку, але, власне, був таким жлобом, що навіть відмовляв у задоволенні своїй дружині. Отож, я шукав Фанні, де тільки міг, навіть у туалетній пилюці. Навіть серед відстійних калюж сечі. Саме так воно і було. А ви що хотіли. То-то. Лапік виставляв ногу, дивився у дзеркало, що відкидало білі розводи туалетної кахлі, і говорив про життя, про революцію, про сильних духом. Бля, десь я вже це чув. Навіть не у Че Гевари чи там у Сталіна. Як усе осточортіло. Іноді шулявська шльондра виявиться милішою за все на світі. Мені лишилося пережити ще пару штук революцій, і дивись, життя набере приємного та обридливого темпу життя. Срань та і все. Нехай, живіть, засранці, тим паче, коли у тебе в кишені грошей неміряно. Але цього разу я зустрів його втомленого, з повільними від авітамінозу рухами. Він теж носив окуляри. Окрім Лапіка, я не знав його прізвища. Навіть партійної, як у собак, клички. Так собі, чорнильна промокашка або прокладка. І він був утомленим, а тому походив на людину. Далі він переселився на Юпітер до зелених чоловічків і намагався разом з цією братією розбомбити Росію. Не знаю, чи вийшло.
— Знаєш, а Тоцький тут ще у чинстві депутатства підторговував дівчатками і порнухою, — сказало бліде створіння у велетенських окулярах, з пелагрою на руках. Ще років би з десять тому я б його пожалів. Але тільки не зараз. Не зараз, коли життя виливається, мов у помийну дірку.
Ми рухалися уздовж бастіону, уздовж церков, а сонце лізло і лізло у вітрове скло. Чому його, цього сонця, так багато, коли на хєр усе остогидло? Ми повзли повз ці велетенські склепи, потім через перекинуті коромислища мостів, кудись далі, де вітер видував рештки почуттів цивілізованої людини. Очкарик намагався щось розповісти, але я знав, що у мене більше в голові, аніж у чотирьох НДІ. Тоді на який він мені здався? Кожна людина втомлюється валандати по життю зі своїми проблемами. Нічого не зробиш.
— А знаєш, Тоцький…
Так, голова Тоцького, обтягнута воском, торохкотіла у кладовці. Але коли ми зайшли до нашого помешкання, я зрозумів, що на голові трохи прорахувався. У вітальні лежав маршал чи генерал з простреленою головою. Два постріли в голову.
— Самогубство, — констатував очкарик.
— Угу, з контрольним пострілом у голову, — підтвердив я і почалапав на кухню чогось випити. Да, побільше б таких самогубств. У велетенській, порожній, як єгипетська гробниця, залі валялося, стирчало, стояло безліч пляшок, перевернутих столів та крісел. Вражало, навіть тішило глухе безлюддя. Я випив на кухні, постояв і піднявся на четвертий поверх у кімнату, задраповану у чорний оксамит. Алла лежала розкинувши ноги, без трусів, з пляшкою якогось пійла в руці. Вона підвела голову, подивилася на мене і сказала:
— Іди сюди.
Я сидів у темній кімнаті на четвертому поверсі. Чорним небом протягувалися жовтим помазидлом хмари. Гола спина Алли рожевим слимаком відсвічувалася на простирадлах. Унизу огризки, шматки одягу, сміття світської вечірки. Мертвий маршал. Одягнений як на державному маскараді — з голочки. Знову гола спина Алли, круглі сідниці, копиця пофарбованого в зелене волосся. Тінь. У маршала відстовбурчена ширінька. Член стримить передсмертним прощальним салютом перед його армією. Алла спить. Нічого нас не від'єднує від світу окрім того, що від нього нудить, як від протухлої дощової води або як з гнилозубого рота перекупки. Я починаю пригадувати, скільки разів за життя пив з маршалом. Багато. Протилежності притягують, наче за яйця, швидше до обставин. Ця банальна істина виводить мене з себе, і я випиваю лишнього. От вода, думаю я, вона падає з неба. Але це ж у фіга не все святе, що падає з неба на землю. Навіть якщо це маршальські погони. Ніколи не виносив пити з ментами і військовими. З власним катом, то будь ласка, а так… Хто його знає. Хоча банально — від суми та тюрми не відмовишся. Один знайомий ідіот, який все життя катав карти, грав у шахи, по-дрібному шахраював, під старість одружився на молодій красивій стерві. Останній раз я бачив його на Хрещатику, коли він зображав пачку маргарину, підтримуючи вітчизняного виробника. То-то. Але мене зараз займала рожева спина Алли. Тиша внизу така суча, що навіть не приходило в голову перелякатися і пригадувати онні речі, перечислені. Такі як тюрма, давати тягу, забувши гарну сраку своєї коханки.
Я от пам'ятаю перше дитяче здивування від снігу. Густо смерділо сечею з великої дюралевої миски, і від цього ніздрі щипав незвичний запах. Запах, перший почутий запах першого снігу. Потім до цього добавилася музика Баха, що в часі висохла першими сльозами. Потім теж сніг, холод, кримський вітер роз'їдав нещасні мої кістки. Лисі джанкойські пагорби. Чорносотенний спецназ ґвалтує крихітну панкушку Ліду І це, і сніг, і гра в карти — все об'єдналося в одному, терпкому і смачному. У Фанні. У її мереживному фантомі чорного дуплиння ночі. Так ти починаєш відчувати Бога, смерть та наближення небезпеки, зовсім дитячої, а не тієї, коли голова робиться гумовою від того, що ти напросто посцикливому боїшся втратити назавжди… І нічого не попишеш.
Ми загробно мовчимо. Точно, що загробно. Більшість, по кількості, статевих актів проходить на цвинтарях, біля церкви, в самій церкві, в бібліотеках та всіляких публічних місцях із звукоізоляцією. Це навіть не статистика. Це, як то кажуть, гіркий досвід. Ми мовчимо ще тому… Ну тому, бо виникає безліч думок. Але думок або багато, або зовсім немає. Ми мовчимо, що нам нічого говорити і нічого сказати. Потім трахаємся до напіводурі, аж штукатурка облітає зі стін та стелі. Ми вилежуємося якусь хвилину. Опана, виникає думка. Зовсім ясна. Природа хороша річ, особливо вночі, коли дивишся, як хмари у світліючому від прожекторів небі закручуються зеленими хвостами, мов ті дракони.
— Слухай, радість моя, — говорю, ляскаючи по обернутих до мене круглих сідницях. — А ти знаєш, як отруїли Наполеона?
— Миш'яком, — говорить вона.
— Я знаю, що миш'яком. Йдеться про сам процес. Розумієш?
— Нє-а…
— Це коли потроху підсипають миш'як, і людина помирає мовбито своєю смертю.
— Хм-м. До чого це ти?
— Не придурюйся. Все ти знаєш, — я зробив велетенського ковтка з пляшки. — Це ти травонула Фанні.
