Жити сьогодні - Лукащук Христина (лучшие книги читать онлайн бесплатно .TXT) 📗
– Знаєте, він вас побачив і знітився, мов хлопчисько, – всміхнено казала вона, а в самої сльози на очах і в голосі така гіркота безпросвітна. – Я йому про вас нічого не розповідала. Захотілось, аби ревнував мене.
Вмовкла. Кудись у себе дивиться. Щось давно забуте знайти не може.
– І що оце на мене найшло? – сама собі дивується.
Сльози вже висохли, від лікаря старого відступила.
– Ви хоч вечеряли? Я вам, як з хати виходила, все в окремі мисочки порозкладала. Тільки розігріти треба було. На кухню зайшла. Аж заточилася.
– То ви що – геть нічого не їли?
Рвучко обернулась і зеленню його затопила. І було в тій зелені все: і турбота, і ніжність, і вдячність, і співчуття, проте й рішучість. Розуміла все. І… не приховувала цього. Але розмов на цю тему вони ніколи не заводили. Не змовляючись, обоє вирішили, що так краще для них буде. Та й не хотіли словом одне одного обмежувати. З власної волі все робили. Тому зараз нарікати ні на кого не могли.
– Знаю, що покинеш мене. Знаю, що це неминуче, – прориваючись крізь смарагд, лунали його слова. – Та хочу, щоб ти знала, хай де ти будеш, хай що з тобою станеться, ти завжди можеш сюди повернутися.
Тепер вона, припавши йому до грудей, ридала на весь голос гірко й щасливо водночас. Їй так бракувало цих слів. І їй так бракувало відваги самій їх сказати. Боялась образити цього чудового чоловіка, що так багато для неї зробив і готовий робити далі.
– Я все розумію, – тихо сказала вона і зелень її потеплішала. – Я піду вже завтра. Сьогодні до ранку зберу речі. Ми будемо бачитися на роботі. Все залишиться, як завжди? Правда?
– Я допоможу тобі.
Звідки взялась у неї ця зухвала думка, що слідчий її захоче, надто після того, як він побачив, що вона мешкає під одним дахом зі старим лікарем? Але щось підказувало, що, незважаючи на рішення слідчого, вона більше не може користатися добротою старого лікаря. Допоки вони були на одному щаблі – однаково самотні і закохані у свою роботу, то все було наче на своїх місцях. Та вона закохалась і… несподівано для себе самої ожила. Вона побачила, що світ навколо неї нуртує почуттями. Що навколо вирує весна. Їй запраглося сонця. Їй захотілося вдихнути на повні груди, захотілось жити. І вона не хотіла цього приховувати.
Навіть якщо слідчий відмовить, то вона просто винайме невеличке помешкання і спробує почати нове життя.
Скільки ж років минуло відтоді, як вона востаннє їздила відпочивати?
9
– Чому стільки…
– Еротики?
– Угу, – тільки й спромоглась я промимрити, тримаючи в руках пожовклі від часу репродукції зі штампом центральної міської бібліотеки.
Відколи в мене зародилося це почуття, я вже не довіряла тобі так сліпо, як раніше. Тому не знала, що й думати про всі ці книжки і малюнки. Штамп бібліотеки трохи мене заспокоїв.
– Еротичне мистецтво має безпосередній стосунок до тіла. Особливо до жіночого тіла. Тому я вирішив…
Не чула, що ти там вирішив. Я тримала в руках копію рисунка Жана-Огюста Енгра «Купідон, який пестить жінку» і відчувала, що зі мною коїться щось дивне. Я прислухалась до своїх відчуттів. На малюнку було зображено жінку майже на повен зріст і на цілий аркуш. Звісно ж, була оголена. Ліктем однієї руки спиралася на якийсь виступ чи стіну. Обличчя – напівобернуте. В неї було дивне, трохи схоже на чоловіче, м’язисте тіло. Малі, ледь помітні груди правильної круглої форми. Перед жінкою, ледве сягаючи їй до лона, стояв купідон – наче звичайне собі дитя, яке вказівний палець встромило їй у піхву. Обличчя жінки, здається, не виражало жодних емоцій. Чого не можна було сказати про моє.
Хоч як це дивно, пригадала раптом один день зі свого дитинства. Це була неділя. Мені було років сім-вісім. До нас прийшли в гості друзі батьків із сином років п’яти-шести. Для мене він був зовсім дитям, але наші батьки вирішили, що нам необхідно бавитися разом і що це має бути для нас цікаво. Я відверто нудьгувала, бо малий, знайшовши якусь іграшку в шухляді стола, захоплено нею бавився. Я ж, аби не знудитись остаточно, прагнула будь-що потрапити за стіл, де частувалися гості. Але мене весь час проганяли, мотивуючи, що ми діти, а дітям не місце за столом разом із дорослими, і що неввічливо залишати гостя самого. Я ж бо вважала себе вже геть дорослою та вихованою. До того ж мені було дуже цікаво, про що розповідав хлопчиків батько, який працював за кордоном, що за тих часів було великою дивиною.
Коли мене вкотре виставили за двері, незважаючи на всю мою семирічну дорослість, я, нудьгуючи, повільно поплелася у свою кімнату, роззираючись і вигадуючи, чим би його розважитися. Проходячи повз трюмо в коридорі, зауважила на ньому якийсь журнал, титульні сторінки якого були акуратно загорнуті в газету. Такого я ще не бачила. В школі ми обгортали книжки, але в прозорий або в білий папір, а згори самі писали назву. Але з якого дива обгортати журнали? Ще й в газету.
Цікавість перемогла, і я його розгорнула. І… застигла. На цілу сторінку там красувалася дівчина з голими цицьками. На другій сторінці була та само дівчина з такими само голими цицьками, тільки трохи в іншому ракурсі.
Я зачаїлася і прислухалася. За зачиненими дверима батьки й гості балакали й безтурботно реготали. За дверима моєї кімнати тихо бавився хлопчик. Я могла непомітно взяти журнал, а що візьму його – сумніву не мала, знайти якесь потаємне місце і досхочу насолодитися цією чудасією.
Як ґречна господиня, я згадала про свого гостя. Щось мені підказало, що він теж ніколи такого не бачив. Захотілось зробити малому приємність. Я взяла журнал і обережно, щоб не рипіла підлога, пішла до своєї кімнати.
Хлопчик щось майстрував за моїм столом. Я, розгорнувши навмання сторінку, поклала журнал перед ним.
З несподіванки малий притих іще дужче і, здавалося, поменшав. Я сіла біля нього. Ми були такі дрібні, що легко вміщалися на одному стільці. Перегортала сторінки сама, оскільки журнал був моїм трофеєм. Але гість і не заперечував. Я не могла бачити виразу його обличчя, бо хлоп’я нерухомо втупилося в журнал і, здавалося, навіть очима кліпати перестав. Наступну сторінку я перегортала тоді, коли вважала за потрібне. Іноді поверталася на попередню, щось порівнюючи. Хлопчик не скиглив і не вередував. Пам’ятаю, найдовше я затрималась на, здавалось би, щонайневиннішій фотографії. На сходах, розставивши ноги, сиділа чорнява дівчина з волоссям, зібраним у два хвостики. На ній була коротка джинсова спідниця і смугасті гетри до колін. З одягу їй бракувало тільки трусиків. Я не думала, що ота маленька щілинка в спідниці, крізь яку заледве можна було розгледіти кучеряве чорне волоссячко дівчачого лобка, може так гіпнотизувати і притягувати більше, ніж абсолютно голі цицьки.
Я раптом відчула, що зі мною щось коїться. Не була до цього готова, і з несподіванки принишкла. Чула пульсацію крові у венах і стукіт власного серця. Правда, мені здалося, що маю два серця – одне в грудях, а інше – внизу, між ногами. А ще – відчула дивну, незнану досі тишу. Це була тиша, яку порушував лише шум крові, що рухається жилами, наче шум переповненого після дощу потічка, який шумить голосніше і трохи аж загрозливо. Це була тиша, яка обіцяла і вабила. Я злякалась. Саме цієї миті двері моєї кімнати відчинились, і з’явилися чотири усміхнені обличчя. Бачила їхні усмішки, розуміла, що вони щось кажуть, але не чула їх. Моя внутрішня тиша їх поглинала. Моя тиша тримала мене за ноги і за руки. Я, мов закам’яніла, не могла зрушити з місця, не могла закрити журнал, не могла винувато всміхнутися чи заплакати.
Я була налякана відкриттям, що в мені живе тиша.
Коли батьки нарешті зрозуміли, чому ми так тихенько сидимо, на їхніх лицях, мов рухомі тіні, промчались усі емоції, які лише здатні відтворити м’язи обличчя. Від розгублення, подиву, обурення, приреченості – до сміху.
– І що, вам подобається? – без тіні єхидства запитав хтось із них.
