Жити сьогодні - Лукащук Христина (лучшие книги читать онлайн бесплатно .TXT) 📗
Діти відчувають фальш і не вміють брехати.
– Так, – просто і нелукаво відповів хлопчик.
Всі дружно засміялись. Але не було в тому сміхові нічого образливого чи принизливого. Тому вони запитували далі, а хлопчик охоче відповідав.
– І що ти відчував? – у рота йому зазирають, а самі аж трусяться від нетерплячої цікавості.
– У мене пісюн настовбурчився і почав сіпатися, – без тіні сорому продовжував хлопчик.
– Та йди!
– Та не може бути!
– Та він іще занадто малий! – перекрикували одне одного дорослі.
Тоді я усвідомила, що ми з ним мали схожі відчуття. Тільки настовбурчуватись у мене нема чому. А він не розумів, що пісюн сіпається, бо там, на самому кінчику, живе в нього друге серце. Цікаво, подумала я, а тишу він теж чує? І аж ревнувати почала. Так кортить спитати, але мовчу і вдаю, що не розумію, про що він.
– А ти? Ти що відчувала? – сміхотливо запитує мама.
Так я вам усе й розказала, хіба ж я маленька? Можна подумати, ви б оце при дітях стали розповідати, хто що відчуває. А я така ж, як і ви. Від напруження я зашарілась. Вони це зауважили.
– Ходімо чай пити, бо нам уже додому пора. А вони хай іще побавляться, – виручила мене хлопчикова мама. Славна така жіночка.
Пішли. Журнал, звісно, забрали. Сидимо ми з ним мовчки, наче сироти. І говорити не хочеться.
– Ти теж тишу відчув?
– Ні.
– Добре.
І мені відлягло від серця. Я вирішила нікому про свою тишу не розповідати. Хоча вона більше ніколи не приходила, але я все одно знала, що вона в мене є. Сьогодні ж, розглядаючи репродукцію в бібліотечному альбомі, я знову несподівано відчула тишу. Мою тишу.
Дивно, стільки років минуло, а вона таки повернулася, не згубилася, не покинула.
– Перепрошую, ти щось казав?
Ти знітився.
– Так, казав. Ти доросла. І ти продовжуєш дорослішати. В тобі розпочався певний неминучий процес, який приніс і ще принесе безліч сумнівів, розчарувань, несподіванок, поразок, непорозумінь, страхів, відчуття безвиході і зацькованості. Я не знаю, чи зможу знайти правильні слова, але знаю, що все одно мушу це сказати. І вирішив, що саме мистецтво – а це високопробне мистецтво, – допоможе мені в цьому. Стане між нами духовним посередником.
Бачила, як важко тобі дається кожне слово. Як крапельки поту виступили на верхній губі дрібною росою. Але водночас я бачила і рішучість, з якою ти вирішив довести справу до кінця. Це було так зворушливо і переконливо, що вирішила тобі допомогти.
– Все одно рано чи пізно нам би довелося розпочати цю розмову. Але краще раніше, ти згодна? – а в очах надія.
– Угу, – тільки й спромоглася я.
Раптом стало до болю цікаво, що ж криється за цим усім, що криється за тишею? Бо давно зрозуміла – кожне явище щось у собі приховує. І я відчула, що саме ти здатен відкрити цей новий, невідомий і, головне, не кожному доступний світ. Я ще напевно не знала, який саме він буде, але розуміла – захопливий, такий, що вабить, притягує і… не відпускає.
Готова було ввібрати кожне твоє слово.
– Я хочу, щоби ти не сприймала все однозначно. Якщо голизна – то це добре, це еротика. А якщо не вважаєш, що це добре, отже, це – порно. Не хочу, щоб ти вважала, що оголене тіло – це предмет зневажання чи захоплення. Видатних митців ніколи не цікавило винятково тіло. Їх цікавила насамперед людина. Жінка. Через тіло, його складки, жести, поставу Тулуз-Лотрек предавав трагічне становище повій із «Мулен Руж». Завдяки виразній, нервовій техніці малюнка пером Генрі Фюсслі «проліплює» фігури тендітних актрис, надаючи їм потужності та скульптурної пластики. Їхні рухи сповнені енергії та пробуджують у глядачів еротичні відчуття.
Тіло не обов’язково мусить бути оголене, а відверті рухи не конче мають передавати статевий акт, аби викликати бажання, збуджувати. Часом для немислимої бурі емоцій, готових зірвати голову, достатньо невинного поруху голови, погляду з-під опущених вій, випадково піднятого подолу довгої сукні. Поглянь на роботу Огюста Родена «Пара, що обнімається» – позу, в якій зафіксовані фігури чоловіка та жінки не можна назвати надто сміливою, проте ця сценка дихає чуттєвістю та відкритою сексуальністю, згодна?
Ти тримав розгорнутий аркуш паперу, на якому було зображено чоловіка і жінку в пориві пристрасті.
Від несподіванки я голосно ковтнула слину. Долоні змокріли, і я боялася, що ти запропонуєш мені взяти альбом. На аркуші тоді залишились би мокрі відбитки долонь.
– Еротика – це значно більше, ніж голизна чи відвертість. Це сила, сукупність різних обмежень, покликаних захищати людство від потенційної небезпеки, яку таїть у собі сексуальність. Споглядання таких картин, скульптур допомагає вивільнити придушені бажання, які все одно рано чи пізно вирвуться назовні, але не завдадуть ні тобі, ні довкіллю шкоди, наражаючись на руйнівний вплив відвертої сексуальності.
Слухала тебе, роззявивши рота, і бачила, що ти вже давно не нервуєшся. Як впевнено ти почувався серед отого бібліотечного хаосу. Мені теж захотілося дивитись і порівнювати. Захотілося бачити і відчувати.
Видно, ти добре підготувався й хотів розповісти мені все, що знав і чим переймався.
– Жюль Паскін. Основну частину свого життя цей надзвичайно талановитий художник провів у борделях Європи, Африки, Азії. Саме там він знайшов той образ жінки, який притягував його і вабив – чуттєвістю і пасивністю водночас.
Ти гортав альбоми, намагаючись проілюструвати свої слова: «Дівчина, що лежить», «Ласка», «Еротична сцена», «Присвята Маріо Тоцину». На останній картині зображено голого чоловіка з пенсне на правому оці, а в нього на колінах – молоденьку дівчинку-підлітка, що притулилась до нього спиною. Лівою рукою цей чоловік із гіперболізовано могутнім тілом стискає сосок малесеньких дівочих грудей, середній палець правиці – у піхві. Дівчина правою рукою обняла чоловіка за шию, а лівою тримає голівку настовбурченого, непропорційно великого, порівняно з її долонею, пеніса. Обоє неквапно пестять одне одного, і видно, що це для них не вперше, бо дівоче тіло розслаблене і довірливо розм’якле. Ця пара викликали в мене дивне відчуття. Я раптом зрозуміла, що моє тіло було б саме таким довірливим, якби мене пестив ти.
Забракло кисню, і я зраділа, що ти цього не зауважив, бо, схоже, відчув те саме й поспішив перегорнути сторінку.
– За художній матеріал митець використовував усе, що потрапляло йому під руку: міг розводити чорнило мінеральною водою, малював кінцем обгорілого сірника, навіть кавовою гущею, що залишилася на дні горнятка. Своєю творчістю він створює суміш низького і прекрасного, суміш відрази і ніжності. Своїм живописом, графікою він іде далі своєї однозначності і визначеності, створює напівтони в почуттях і душевних переживаннях. Та сорокап’ятирічний художник врешті-решт не витримує свого насиченого та емоційного життя і накладає на себе руки. Він перерізав собі вени у власному ж ательє.
– Отож, – ти звів на мене стемнілі від переживань очі, – не варто кидатись у щось із головою. Необхідно завжди зберігати здоровий глузд.
– Знаю, знаю, – швидко, щоб я не встигла перебити, продовжив ти. – Це непросто. Всі ці художники використовували еротику як втечу. Мало хто з них розглядав її як однозначне задоволення. Це теж потрібно розуміти, – чомусь сумно добавив ти тоді.
– Дякую тобі за це. Пробач, що кажу це аж тепер, тримаючи за руку і не маючи певності, що ти мене чуєш. Бо тоді я не вміла тобі цього сказати. Але найгірше сталося далі. Твою науку я всмоктувала, мов губка. Не пропустила жодної лекції, на які ти купив мені абонемент, жодного культурного заходу нашого міста. Стежила за афішами, відвідувала всі виставки, ходила на прем’єри і творчі вечори. Я стала одержима. Мене розривало від суперечностей і сум’яття. Я вагалась. Усе це раптом перестало в мене вміщатись. Я потребувала розвантаження, розрядки. Саме тоді надійшла звістка про загибель моїх батьків.
