Жити сьогодні - Лукащук Христина (лучшие книги читать онлайн бесплатно .TXT) 📗
Я цілу ніч не міг заснути. Вовтузився, перевертаючись із боку на бік. Моя постіль була зім’ята і пожована, наче на ній спала сотня людей. Колись читав був у Цвейга, як покоївка, застеляючи ліжко своєї пані, не могла збагнути, що ж таке могло наснитися, щоб уві сні людина так пожмакала гладесеньку, накрохмалену постіль. Служниця подумала, що сама вона ніколи своєї постелі не мне – на якому боці засне, на тому й прокинеться.
Вночі страшенно мучила спрага, але я боявся встати і піти на кухню, аби випадково не зустрітися з тобою. Боявся, бо знав – ти теж не можеш заснути. Знав і те, що ти не підстерігатимеш мене у темних закутках, що не подаси виду і що… чекатимеш. Чекатимеш, що я нарешті сам усе побачу, зрозумію, відчую і… дам цьому раду.
Дівчинко люба… А я не знаю, що робити. Не знаю, що маю казати, як дивитися на тебе, як дихати, говорити. Не знаю, чи маю право просити тебе зачекати, просити підрости. Бо те почуття, що зародилося між нами, тремтить, мов сльоза в тебе на очах, от-от готове зірватись і струмком потекти додолу.
Ти така… безборонно-невинна у своїй щирості.
Ти така… вразлива у своїй готовності довіритися.
Ти така… нереально близька і водночас нереально далека.
Пробач мені – я боюся. Боюся порушити твою чистоту, боюся зруйнувати чар, який випромінює твоє серце, боюся щось зламати, зіпсувати, боюся згасити, розтратити, не розпізнати, боюся не втримати, втонути, згубитись чи… згубити тебе.
7
З підвіконня, де він досить зручно вмостився (чудова все-таки річ, оте підвіконня), добре було видно, як рухаються і змінюються тіні на дівочому обличчі, як виструнчується постава і стає, мов тятива, натягнута, як напружується її голос, коли читає ті рядки із зошита непритомного чоловіка, як німий біль наповнює кімнату, як беззвучний крик зависає над нею й тисне своєю непосильною вагою, як давиться вона своїми сльозами і як марно намагається приховати схлипування, аби не завдати додаткового болю цьому нерухомому чоловікові.
Бачить, як однією рукою, стараючись ні до чого не торкатися, щоб не стривожити тишу, шукає паперову серветку, аби втерти сльози, що вперто збираються в кутиках її очей. Вона навпомацки шукає її в невеличкій шкіряній світло-коричневій із великою мідною клямрою торбинці, що косо висить на спинці крісла. Ангел замислюється, чи зможе він, заплющивши очі, відчути зі самого голосу, що вона плаче, і чи може це відчути непритомний чоловік, якщо він усе-таки її чує. Дивно, але коли дівчина знову починає говорити, він із заплющеними очима геть не відчуває в її голосі сліз. Чує вдячність, ніжність, чує ледь вловне дзюрчання струмка, запах весни, вологого моху, який віддає набране за день тепло сонячного проміння. Чує спів пташок, стугін крапель дощу, тремтіння перетинок на крильцях бджоли, шум вітру, заплетеного в її коси…
– Він мертвий. Я ж казала, що він мертвий, але мені ніхто не вірить. Мені вже давно ніхто не вірить. Хоч ти мені віриш? – це запитання було звернене саме до нього.
Відразу й не збагнув, звідки долинає цей дивний і начебто знайомий голос. Принаймні не цій юній жінці біля ліжка. Геть не той тембр і якийсь він… прісний, монотонний і геть не нагадує жебоніння струмка, радше запис зі старої архівної плівки. Ще довго б угадував, чий же то голос, якби не відчув, що хтось легко, але наполегливо сіпає за рукав його просторого вбрання. Ангел розплющив очі.
З несподіванки він мало не гепнувся з підвіконня. Перед ним стояла маленька дівчинка. І від того, що дивився на неї згори, вона видавалась йому ще меншою.
Величезні, проникливі, вологі від дощу очі, русяве волоссячко, заплетене у дві тугі кіски. На кінчиках кожної з них – розмоклі блакитні паперові квітки, що дуже пасували до її яскравого, мов яєчний жовток, дощовика і таких само жовтих, у дрібну синю цяточку, гумачків. Вона з’явилася так несподівано, що він ніяк не міг пригадати, що ж це за одна. Наче ж ніхто сторонній до палати не заходив. Та й час до відвідин не спонукає.
Він іще певний час підозріло дивився на нову гостю, тоді перевів погляд на дівчину біля ліжка. Дівчинку бачив тільки він, це точно. Отже, вона – або витвір його втомленої уяви, або з одного з ним світу.
– Другий варіант, – тим само монотонним голосом, від якого нічний морок густішав іще дужче, промовило дівча.
– Можеш сісти біля мене, – запропонував ангел і зашарівся. Він уперше не знав, як поводитися, хто ця гостя і що їй потрібно? Якщо вона здатна чути його думки, то не все так просто. Менше того, все значно гірше, ніж йому здавалося.
– Ти дівчинка з магазину на автозаправній станції! – зрадів, пригадавши нарешті, де ж її бачив.
– Ти ще тоді була з дідусем, який намагався тебе спинити, щоб ти не молола зайвого і не мокла під зливою, – усміхнувшись, спробував пожартувати ангел.
– Так, це я, – незворушно й сухо відповіла дівчинка, майже не розтуляючи вуст і випромінюючи ворожу відстороненість.
«Здається, до неї так просто не приступишся», – подумав ангел і зробив іще один запрошувальний жест, вказуючи на місце біля себе.
– Ні, дякую, я краще постою.
І за мить:
– Я повинна весь час бути між ним, – вона красномовно повела очима в бік непритомного чоловіка, – і тобою.
В ангела вздовж спини пробіг незнаний досі холодок. Такого він іще не відчував. Це було схоже на страх. Але не за себе.
– Ти хочеш знати, хто я? – не відриваючи погляду від ліжка, кинула мала кудись у середину зловісної тиші, яка після її появи заполонила кімнату.
Ангел зрозумів, а радше, відчув спиною, що запитання адресоване йому.
– Так, хочу.
– Скоро взнаєш, а зараз давай разом її послухаємо, – і вона завмерла, уособлюючи цілковиту увагу.
– Скажи хоча б, чому ти вважаєш, що він мертвий? – запитання саме злетіло з його вуст. – Адже він дихає, чуєш, він дихає? – наполегливо переконував її ангел, усім своїм єством вслухаючись у ледь чутне дихання чоловіка.
Ангел аж уперед подався своїм незграбним дебелим тілом. Було дивно, як він досі не впав зі свого підвіконня, бо його поза суперечила всім законам гравітації. Але моторошну малу це не дивувало. Можливо, зважаючи на свій вік, вона просто не знала ніяких законів.
– Поглянь на апарати, вони не брешуть, – стурбовано переконував він дівчинку.
Але вона незворушно стояла до нього спиною. Хіба що ледь зіщулилась від його гарячкових слів і стала схожа на цуценя, яке від потужних ударів вітру скулилося, притиснувши вуха до голови. Це мало б розчулити, але від наступної фрази йому перехопило подих.
– Ти ж сам усе добре чув, – промовила вона, і знову наче холодним крижаним вітром повіяло.
Ангел для певності подивився на кватирку – зачинена.
– Ти ж уважно слухав, що читала ця дівчина.
Та він ніяк не міг уторопати, до чого веде ця мала зайда.
– Твій підзахисний просто знехтував цією бідолахою. Найгірше, що він зігнорував її почуття. Такого не можна пробачити.
– Можливо, він просто не здатний на почуття?
– Ти ж, як ніхто, знаєш, що тільки мертві не здатні на почуття. Отже, він мертвий.
– Зачекай, не спіши, – благав ангел, аж раптом схаменувся, бо разом зі словами, що вилітали з її нерухомих уст, як важке каміння, збігали два тижні, відведені йому на порятунок цього чоловіка.
– Не квапся робити висновки. Ми ж нічого не знаємо напевне. Та й дівчина прийшла сюди не для того, щоб його картати, а щоб – подякувати. Прислухайся, прошу, до її голосу. Заплющ очі, і ти почуєш… – він заплющив очі, і все його єство немов благало її зробити так само.
– Ти або нічого не розумієш, або навмисне тягнеш час. Якщо ти справді мені не віриш, то слухаймо далі, – холодно мовила вона, навіть не глянувши в його бік, проте цього разу в її голосі пролунали нотки жалю.
