Анатомічний атлас. Важко бути жабою - Чех Артем (книги онлайн txt) 📗
Віталя, ну скажи що-небудь, ну скажи, ну застогни, захропи, ну пукни, врешті-решт.
Навіть коли я жив сам і ненароком прокидався вночі, такої тиші не було. А зараз вона заважає заснути, вона заважає мені рухатись, тому що мені страшно, я уявляю, як Віталік захлинувся своєю слиною і лежить тут, у цій кімнаті мертвий…
Я завжди боявся мертвих. Вони мали дивовижну здатність містифікувати свою смерть, вони, посинілі, з якимсь православним восковим обличчям, так і запевняли тебе, що ми вже знаємо набагато більше, і якщо вестимеш себе погано, якщо будеш неслухняним хлопчиком, ми тобі наснимося, щоб ти прокинувся вночі весь мокрий та змучений. Так і знай, ми вже в іншому, геть недосяжному для тебе світі. Ми — мерці…
Раптом Вій підхоплюється і починає важко дихати.
— Ти спиш? — питає він, мабуть-таки, у мене.
— Ні, не сплю.
— Можна до тебе?
— Куди до мене?
— До тебе, — каже Віталя, — у ліжко.
— Але ж у тебе є своє.
— Мені страшно.
— Мені теж, — кажу, — страшно, але ж я не прошуся до тебе в ліжко.
— Ну, будь-будь-ласочка… — стогне Віталя, і я таки погоджуюся його прийняти до себе.
— Давай, — кажу, — стрибай. Тільки не заслинь мені ковдру.
Віталя заскакує до мого ліжка, інколи наші голі тіла зустрічаються дотиками, я відчуваю його гладку, майже слизьку шкіру і думаю, твою мать, думаю я, краще б ти спав окремо і захлинався своєю отруйною слиною…
Віталя ще кілька разів перевертається і засинає.
Ну от, думаю я, тепер труп прямісінько в моєму ліжку…
Так трапилося, що Віталя кудись подівся. Нам навіть дзвонила його мама, питала, де мій син, ви, ублюдки, де мій Віталій? Ви ж самі його вигнали, навзаєм кричали ми. Я його вигнала? — дивувалася Надія Олександрівна. Ви його вигнали! — знову кричали ми, після чого мама Віталіка клала слухавку.
На вулиці нас зустрічав Георгій Владиславович і питав:
— А де Віталік?
— Десь, — знизували ми плечима. — Ми не знаємо.
Дядя Жора вже зовсім опустився: вступив (у свої сорок п'ять років) до університету, де колись навчався Віталік, після пар постійно бухав, крав у своїх одногрупників гроші, а на них будував новий паркан та прокладав сантехніку. Після того як він викинув ту проблядь, він почав багато пити. Він заснував якийсь гурток радіоветеранів, колишніх радіоаматорів, які зараз були просто ханигами, вони зустрічалися, забивали козла, напивалися і слухали якийсь важкий рок.
— Не знаємо, де ваш Віталік, — відповідали ми і розбігалися.
Хто куди.
Я повернувся назад до Києва, де заліг у зимову депресію. Мене ніхто не турбував, і я розумів, що нікому не потрібен. Якщо я нікому не потрібен тут, тоді вже точно ніхто не зверне на мене уваги там. Я зібрав речі і звалив за бугор. Скорші, це була Польща.
Толян запив.
Андрюха серйозно зайнявся музикою і, здається, почав досягати непоганих результатів.
За кордоном я пробув десь півроку, після чого мене депортували, і я повернувся на батьківщину. Ще не встиг я зайти додому, не встиг я відчинити двері та взагалі ще нічого в житті не встиг, як пролунав телефонний дзвінок. І я подумав тоді: хто мені може зараз телефонувати, хто взагалі сподівається застати мене вдома, адже мене не було півроку, зрозумій, ти, який дзвониш, ти, який зараз думаєш, що я вдома, ти, який не знаєш, що я маю бути за кордоном, ти, паскуда, чого ти взагалі мені дзвониш?
Я підіймаю слухавку і чую знайомий голос.
— Чувак, — каже мені голос, — це я.
— Хто «я»? — не розумію, хто ж там такий, хоча розумію, я одразу впізнав голос Віталіка, однак мені ж необхідно вдати, мовляв, ні, не знаю, хто це може бути, ви, певно, помилилися, хоча ні! Привіт, Віталя, я тебе таки впізнав. Де ти був стільки часу?
— Це я, — каже мені Віталя. — Віталя.
— О, Віталя, — кажу я, — привіт! Я тебе таки не впізнав, багатим будеш. Де ти був стільки часу?
— А ти де був? — питає в мене Віталя.
— Я взагалі-то за кордоном був, чортзна-чим займався, а ти чим займався?
— Я?
— Hi, — кажу, — Юра.
— Який Юра? — не розуміє Віталя і вже, мабуть, збирається класти слухавку або вішатися, та я йому пояснюю, що це я так про Юру якогось згадав, не сприймай близько.
— Не сприймай, — кажу я, — ти, звичайно, а хто ж? Чим займався?
— Та чортзна-чим, — відповідає Віталя. — Я зараз у Києві. Давай зустрінемося?
— Ну давай, — кажу, — чому б ні?
Хоча мене не було вдома більш ніж півроку і першим з усіх знайомих побачити Віталіка мені хотілося щонайменше, але, зрештою, я його стільки не бачив. Нехай, думаю, зустрінемося. Я взагалі думав, що його підрізали десь абощо? А він ні, диви, розмовляє, навіть зустрітися захотів.
— То де ми зустрінемося? — питає Віталя. — Я ж Києва не знаю…
— А ти де зараз?
— Та, власне, — каже мені Віталя, — в Бердянську.
— Де? — перепитую.
— Та на Азовському морі, - відповідає мені Віталя.
— Але ж не сезон? — дивуюся я і зиркаю у віконце, аби переконатися, що дійсно не сезон. І справді, голодні горобчики жмуться один до одного, пищать щось собі. Надворі, здається, хоч і рання, але осінь.
— Чого тебе туди понесло? — питаю я, хоча розумію, що для того, аби Віталіку потрапити до Бердянська, особливих причин не треба.
— Та тут якісь пацани, вони мене, — каже, — накурили.
— Що за пацани? — питаю я.
— Не знаю, — каже Вій.
— А як їх хоча б звати?
— Не знаю, — каже, — я, здається, кросівок загубив.
— Що загубив?
— Кросівок, — хниче той. — Лівий кросівок десь загубив, а пацани не знають де. Я завтра вранці буду в Києві. Можна у тебе нічку переночувати?
— Можна, — кажу.
А сам думаю: може, і не можна…
— Я об одинадцятій завтра на вокзалі буду, — каже Віталя і починає щось кричати, потім я чую голоси, які приглушено долинають до мене, мабуть, там у них якась хата, якийсь притон, і Віталя почуває себе щасливим.
— Віталя… — кажу я, але розумію, що Віталіка вже немає, бо короткі гудки сповіщають мене про те, що його, чувак, вже дійсно немає, точніше, він є, але десь за сімсот чи скільки там кілометрів, і він, чувак, накурений, так що можеш сміливо не йти завтра на вокзал, тому що Віталік все одно не приїде, а якщо і приїде, то запізниться, бо у твого, блядь, Віталіка ненаглядного завжди так, тому що твій Вій галімий постійно спізнюється, щось плутає, потім взагалі просипає, не приходить, а натомість іде в запій, після чого він, не запій, звичайно, буде довго казати, що, ман, ти розумієш, так трапилось, але ти скажеш, та ладно, Віталя, забудь, і він, звичайно, забуде і стрельне у тебе цигарку, і ти, звичайно, даси йому ту цигарку, це ж Віталя як-не-як. Але все одно на вокзал не йди. Не буде його там.
Я забуваю настанови коротких гудків і наступного ранку все ж таки приходжу на вокзал. Я слабо вірю в те, що хтось приїде, але дивлюся на розклад поїздів і таки дійсно бачу, що потяг «Запоріжжя — Київ» прибуває об одинадцятій. Ним, мабуть, і приїде Віталя.
Я виходжу на платформу і чекаю.
Через деякий час прибуває потяг. З нього вивалюється сіре і стомлене населення нашої держави, я обходжу весь перон, але Віталіка не бачу, аж раптом хтось кричить з восьмого вагона.
— Ман! — протягує хтось. Цим хтосем, звичайно, виявляється Вій. Я заходжу до вагона і бачу, як оскаженілий провідник намагається щось зробити з Вієм.
— Що ти робиш? — питаю я у провідника. — Ти його б'єш?
Ну, думаю, якщо провідник б'є Вія, то, значить, у нього на те є свої ґрунтовні причини.
— Я його не б'ю, — лякається мене провідник, — я намагаюся звільнити його ногу.
І справді, Віталікова нога десь таки застрягла, причому так нога може застряти лише у Віталіка.
