Анатомічний атлас. Важко бути жабою - Чех Артем (книги онлайн txt) 📗
— Не закрутиться, — кажу.
— Як це? А що ж тоді? Прощавай, Віталя, жаба ти наша зелена?
— Ну, щось типу того.
— А батько? А як же мій батько? Я не хочу бути таким, як він.
— Ти таким і будеш.
— Вся наша біда, чувак, у тому, що в нас не було внутрішнього батька, чи як там це називається. У нас просто-таки не було тат. Мій намагався мене виховувати, але я ніколи не хотів бути таким, як він, ти, певно, теж.
- І я, — кажу, — не хотів. Знаєш, — почав я ділитися відвертими визнаннями, — я завжди любив свого старого, але рідко його бачив. Було враження, що він був сином планети, такий собі громадянин світу, розумієш? Він відсидів у всіх тюрмах Європи, він був скрізь, і я пишався ним, я думав, що будь-що може трапитися, але з батьком мені не було страшно, аж поки не настав такий час, знаєш, був такий час, на початку дев'яностих. Твій батько, наскільки мені відомо, ніколи не був ні в яких бригадах, з бандюками не мав ніяких зносин, а мій мав. Так от, коли вже все наче вляглося, коли ці прокляті дев'яності йшли на спад, у році так дев'яносто восьмому, перед самим дефолтом, моєму батькові почали телефонувати. Старий сказав, щоб я відповідав, що його, старого, немає. Я і відповідав. Казав, вибачте, але батько на роботі. А де він працює, твій батько, запитував у мене неприємний кабацький голос. Я не знаю, відповідав я. Одного разу, коли ми з батьком залишилися вдома удвох, у двері подзвонили. Старий заметушився, забігав, я вперше тоді побачив його таким переляканим. Він чкурнув до спальні і заліз у шафу. Відчини, каже, а якщо спитають мене, скажи, що мене немає, що я на роботі. Я так і зробив. На порозі стояв високий чувак. Навіть не стрижений. Просто високий чувак. Це все, що я пам'ятаю…
Я замовк. Потягнувся по цигарку.
- І що? Що той мудак хотів?
— Нічого не хотів. Каже, де папка? На роботі, відповів я. Не пизди. Та чесно, кажу, на роботі. А він, знаєш, так каже, типу скажи, щоб він від мене не ховався, бо якщо я його знайду, я його вб'ю. Знаєш, я такий, зачиняю двері, па, кричу, вилазь. Він висовує голову з шафи і питає в мене, що хотів той мудак? Та нічого, кажу, не хотів. Сказав, щоб ти не ховався, бо він тебе… Знаєш, тут я розумію, що я не зможу старому сказати про те, що його вб'ють, ну прикинь, як би це виглядало. Вибач, папка, але та довготелеса мудацька сука сказала, що тебе вб'є, так що не ховайся, а йди і дивись смерті в її прогнилі очниці.
— Ну, і що ти сказав?
— Сказав щось таке… вже точно не пам'ятаю. Папка, він сказав, що… поб'є тебе. Прикинь, як це виглядало? Він тебе поб'є. Наче в дитячому садку, прийде нянечка і налупить по сраці. Я потім ходив десь з місяць припизджений такий, не міг второпати, як, думав я, це ж мій батько, він же самий крутий, можна сказати, найкрутіший. Мені тоді було тринадцять, а через п'ять місяців він звалить, і моя думка про нього зміниться аж через три роки, коли у мене дійсно будуть проблеми на вулиці, а він підтягне якихось своїх мужиків, і ці проблеми якось блискавично зникнуть…
— А тоді його не вбили?
— Ні, тоді не вбили.
— А у мене, чувак, — болісно відказує Віталя, — інша ситуація. Ти лише скільки, три роки думав, що твій батько гівно? А я так думав постійно. Я засинав, і в моїй голові крутилося щось неврівноважене, якісь смердючі коти шкреблися, чи що? Я постійно думав, що мій батько лох.
— Так і думав?
— Прикинь? Мій батько лох, і я нічого не зможу вдіяти. А уяви, як Фрілу або Толяну? У них же взагалі проблема. Фріл свого батька-музиканта навіть не бачив ніколи, його ж бабушка виховувала. А у Толяна батько ось помер рік тому. Уявляєш? Тебе не було, ти тоді ще у своєму Києві жив, а ми ховали його, стільки ідіотизму, скільки було на похороні, я навіть за собою не помічав.
Коньяк, здається, ми допили.
— Я ось що тобі скажу, — почав казати мені Вій. — Я хочу прожити своє життя так, аби мені не було соромно, аби мій батько міг мною пишатися.
— Він і так тобою пишається.
— Ні, я в розумінні по-справжньому. Щоб він по-справжньому мною пишався.
— Думаєш, тобі вдасться?
— Вдасться, я в цьому впевнений. Знаєш, зараз мені двадцять, тобто я молодий, у мене ще все попереду. У двадцять три роки у мене буде все інакше. Я вже не говорю про тридцять.
— Чекай, — зупинив я його. — Давай змотайся по коньяк і продовжимо.
Вій швидко вдягнувся, якогось дідька напнув краватку і вибіг у прохолоду вересневого вечора. Тоді було дійсно холодно. Від того холоду навіть оранжеві стрічки на деревах скручувались у трубочки й шурхотали якось погрозливо.
Вій повернувся, і ми продовжили.
— Жизнь… — продовжив Вій.
— Коротше, Віталя. Тобі двадцять три, і ти…
- І я успішний ман. Як на свої двадцять три, то успішний. У мене все налагодиться до того часу, все прийде в норму. Я їздитиму на машинці. Знаєш, не дуже дорогій, але іномарочці, я випущу свій альбом, ми з пацанами, зі Шрамом там, ну, ти зрозумів, альбом випустимо. От, ще в мене буде своя квартирка. Маленька така, затишна, з моїм власним дизайном. Я там всяких драконів понавішую, ліпнину, атлантів різних, щоб полички з дисками та книжками підтримували… А знаєш, що найголовніше? Що Тетяна Вікторівна носитиме під серцем мою дитину.
— Цього всього ти плануєш досягти у двадцять три?
— Да, чувак. Тільки не планую, а досягну. Запам'ятай ці слова, цей вечір, цей галімий коньяк, ці сигарети, цю кухню, мене.
Він так розважливо і впевнено говорив, що я йому навіть повірив. Віталя вмів так говорити, що йому всі вірили, вони знали, що Вій ляскає язиком багато чого, але все одно вірили, це ж Віталя, це ж, твою мать, сам MC Вій.
Сам, а тим більше MC Вій ще щось базарив, похлинався коньяком, давився димом, запевняв мене в досконалості його суджень та безапеляційності його запевнянь стосовно досконалості його суджень. Коротше, пацан знав, як жити.
— Якщо треба, — додав він, — я і тебе витягну з болота. Я впевнений, що я буду в змозі тобі допомогти.
— Не сумніваюся, Віталя. Дай Бог, — промимрив я в напівсонному стані й випустив у кватирку останній за цю ніч клуб диму.
За вікном п'яні пані чіплялися до тверезих гопників.
Нічого не провіщало бурі. Ми прикріпили зім'яту паперову кулю до мотузки, яку підв'язали до лампочки, і, розвалившись посеред кухні на матраці, штурхали ту кулю ногами. У нас, здається, були попуски, ми запалили свічку, і я показував, що від оголеної ноги, якщо певним чином скрутити на ній пальці, тінь схожа на патисон.
— А-а! — кричали пацани. — Стопудово! Патисон.
І не встигли вони натішитися тінню від моєї ноги, як у замковій шпарині зашкрьобали ключі. Однозначно, це приїхала мама Віталіка.
Нам обламали весь кайф, ми були змушені покинути наш дім, а у Віталіка почався черговий скандал, однак Віталя став нарваним у цій справі і в труні бачив ці скандали, тому він просто взяв і приїхав до Толяна. У нього ми всі і заночували. Звичайно, поводились тихенько, адже його мамі рано на базар, і ще ця кінчена сестра-алкоголічка, і взагалі, у Толяна не можна плювати в кутки та гасити сигарети об підлогу і стіни…
Ми всі собі думали так, що Надія Олександрівна завтра-післязавтра звалить назад у село, де на неї чекає її чоловік Дядьсірьога, її донька Вєра, однак наступного дня приїхав і Дядьсірьога, і Вєра. Звичайно, нас це трохи обламало, але більш за все це обламало Вія, який терпіти не міг товариства своєї мами, а тим більш Дядьсірьоги.
Далі трапилось щось непоправне і незбагненне. Віталіка викинули з дому. Тобто настав той час, коли Надія Олександрівна сказала, ти, Віталій, збирай свої лахи і пиздуй жити деінде. Вона просто взяла і приїхала. Я приїхала, пацани, сказала вона, так що беріть свого Віталіка і валіть з моєї хати.
— Але ж… — намагалися щось сказати ми, однак мама Вія була невблаганна.
— Якого милого?! — верещала вона. — Ви вже нажилися в моїй квартирі!
