Життя з Алісою поза дзеркалом - Бойчук Богдан (бесплатные серии книг TXT) 📗
Я, мабуть, просидів би перед дзеркалом до ранку. Але Аліса взялася до непристойних витівок — звабними позами й лінивими рухами почала непокоїти мого члена. Це розсердило мене. Врешті-решт, яка мені користь із жінки в дзеркалі? Ані ляснути її по задку, ані попросити, щоб роздягнула мене.
Та, в крайньому випадку, я міг обійтися без цього. Нестерпним було те, що вона поступово все більше й більше розпалювала мене. Накінець я дійшов до такого ошаління, що за всяку ціну мусив взяти її до ліжка. Не тямлячи себе, я чоботом розбив дзеркало, кинувся між рами, але Аліси позаду дзеркала не було.
Зрозуміло, що я був розчарований. Але, одночасно, заспокоївся і з почуттям задоволення пішов до ліжка. Я твердо вірив, що міцний сон, як і 80-відсоткова, дає людині отверезіння й повертає її в параметри буденного, і тим самим до нормального і приємного буття.
Ранком я вже не був такий задоволений собою. Все-таки краще було не розбивати дзеркала, краще було мати жінку в дзеркалі, ніж не мати її зовсім.
Але, на жаль, життя ніколи не вкладається так, як людина бажає. Це особливо стосується мене.
2. До корчми несподівано зайшла Аліса і почала зраджувати мене
Я людина філософського крою. Цікавлюся всіма системами філософії і люблю дискутувати про них. Правда, мій вклад у філософію обмежується до балаканини, але хіба Сократ зайшов набагато далі? Щоб задовольнити свої інтелектуальні потреби, я кожного вечора заходжу до «нашої» корчми. Там на мене неодмінно чекають мої компаньйони, і ми, замовивши пляшку 80-відсоткової горілки, негайно беремося до філософських дискусій.
Наша корчма «Під копитом», що міститься в підвалі на бічній вузенькій вуличці, яка чомусь називається Широкою, наче закопана в землі. До неї треба спускатися вниз темними вузькими сходами. Але сама корчма не є непривабливою. У ній є навіть вишукані бургундські, райнські й коутсдеронські вина, не згадуючи вже французькі й італійські лікери. Але я віддаю перевагу чистій 80-відсотковій горілці, бо вона найкраще прочищує розум і вивільняє творчі польоти.
Отже, корчма ця досить простора: з правого боку при вході стоїть великий шинквас, а з лівого боку розміщені два ряди округлих столиків — паралельно до довгої стіни. В куті напроти шинквасу стоїть великий більярдний стіл. Власник корчми, Отто, відступив нам столик на самому кінці кімнати, в лівому куті, щоб ми своїми голосними дебатами якнайменше тривожили туманні уми пияків. Наш столик стоїть якраз напроти туалету, і з цим пов'язані напливи неприємних запахів. Але після кількох чарок 80-відсоткової ці запахи ставали цілком прийнятними. Найістотнішим для нас було те, що ми мали повну свободу слова й вияву, — ніхто, крім шинкарки Лізи, не заходив у наш, скажімо делікатно, ароматний куток.
Цього вечора ми забрели в глибину тисячоліть і зупинилися на ідеальній державі Платона. Правду сказати, ми часто поверталися до цієї теми, бо вона вельми вдоволяла нас. Ми особливо були задоволені тим, що Платон повиганяв зі своєї держави всіх тих пройдисвітів поетів, а керівництво державою доручив таким гідним довіри людям, як я і мої компаньйони, тобто філософам. Ми почувалися повноцінними й гордими, коли уявляли себе провідниками платонівської держави. Не могли ми тільки збагнути одного: чому упродовж майже двох із половиною тисячоліть людство не спромоглося встановити таку чудову під кожним оглядом державну систему. Один із моїх компаньйонів, Себастьян, висунув геніальну думку: мовляв, ідеальна держава Платона не заіснувала досі тільки тому, що в попередніх століттях не було таких людей, як ми. І це незаперечна правда, про яку ми навіть не сперечалися.
У таку натхненну і щасливу мить шинкарка Ліза приносила мої улюблені віденські шніцелі з цибульковим соусом. Ставлячи на стіл тарілку, вона нахилялася так низько, що я бачив її прекрасні високі краєвиди аж до самого пупця. Кращої хвилини я не міг уявити: філософські диспути, віденські шніцелі й Лізині голі груди! Чого більше потрібно для щастя!
Саме тоді, в таку особливу мить, я побачив, як до нашого столика наближалася та жінка, яку я вчора опівночі бачив у дзеркалі. На щастя, вона не була гола! Я оглянувся на боки, чи, бува, Отто не повісив дзеркало на стіні коло нашого столика та чи жінка ця не з'явилася в дзеркалі, як останньої ночі. Але ні. Дзеркала на стіні не було. Жінка, яка наближалася, була дійсна, — елегантно вистроєна й усміхнена. Невже, розбивши дзеркало, я випустив її на світ? На моє велике розчарування, вона йшла прямо до мене. Мій піднесений настрій відразу охляв, і мною оволоділи невдоволення і лють. Мусила вона приходити саме сюди і саме тепер, — щоб зіпсути мені цілий вечір! Не могла прийти опівночі додому!
Але жінка не зважала на моє аж надто очевидне невдоволення, притягнула до нашого столика стілець і сіла поруч мене. Більшого нахабства я не міг уявити!
— Може, познайомиш мене зі своїми друзями? — звернулася до мене.
— Вони не мої друзі!
— А хто?
— Компаньйони. Філософи і пияки.
Мої компаньйони, замість образитися на мене, шкірили до жінки зуби.
— Тим приємніше. Познайом мене, — наполягала.
— Нема потреби. Ти і так мусиш забиратися звідси.
— Чому я мала б забиратися з такого приємного товариства.
— Бо жінки не заходять до такої корчми, як ця.
— А я зайшла.
— Бачу, я не сліпий!
— Коли я увійшла, мужчини відразу ожили, зглядалися, обмацували мене з усіх боків очима.
— І тобі то, звичайно, подобалося!
— Звичайно. А один чолов'яга так нахилився в мій бік, що схитнувся зі стільця і грюкнув на підлогу. Ха-ха-ха!
Дурнуватий Вольф зареготав разом з нею — вульгарно, неестетично — аж мені кишки порозривало!
— Що тут смішного! — крикнув я роздратовано.
— Увесь інцидент смішний. Але, коли ти п'яний, не маєш ніякого почуття гумору.
— Що ти можеш знати про мене? Я тебе ніколи в житті не зустрічав. Тільки-но вчора побачив у дзеркалі.
— І цього досить.
— Досить для чого?! — я так розлютився, що почав кричати на повне горло.
— Мене звуть Алісою, — звернулася жінка до моїх компаньйонів, демонстративно ігноруючи мене.
— Дуже приємно! — із захватом вигукнули компаньйони.
Я так і знав! Ці роззяви цілий вечір будуть захоплюватися нею і думати тільки про одне. А про філософські диспути, які все-таки глибші й духовно більше вдоволяючі, ніж та благодать між ногами цієї жінки, нема що й думати. Я вже давно підозрював, що мої компаньйони заджди дадуть перевагу 80-відсотковій і жінкам, а не філософії. Але що я міг вдіяти? Кращих компаньйонів мені не пощастило знайти.
— Насправді, я не Аліса. Він, — вона тицьнула вказівним пальцем мені прямо під ніс, — так вчора подумки назвав мене. Опівночі його уява геть затьмарилася, і він не міг нічого кращого придумати. А я не хотіла спростовувати його, бо знаєте, який він дразливий, коли йому перечать.
— Ще й як знаємо! — гукнули в унісон компаньйони.
Мене аж сіпнуло з люті! Ті папуги будуть повторювати все, що вона бовкне! І звідки вона так багато знає про мене? Вона ніколи не зустрічалася зі мною, ніколи не говорила зі мною. Оце ось ледве п'ять хвилин, як присілася коло мене, і вже читає мене, мов відкриту книгу. В моєму умі майнула думка, що вона небезпечна для мене жінка і треба чим скоріше позбутися її.
— Слухай, Алісо, тобі час забиратися геть. Це не місце для тебе, — сказав я якнайкатегоричніше.
— Добре. Я маю дуже гарне місце для себе! — вона вхопила свій стілець і сіла коло Себастьяна.
Аліса знала, як різати мене до живого! Якби вона присіла до малого Йогана з округлим, як гарбуз, обличчям і щетиною на голові чи коло товстого й лисого Бруна, — то мені й печінка не заболіла б від того. Та й, врешті-решт, якби навіть сіла біля молодого Вольфа, стрункого хлопця з довгим кучерявим волоссям, але з зім'ятим обличчям, — я не дуже плакав би. А вона сіла коло високого, гарного Себастьяна з русявою борідкою, ясним довгим волоссям і голубими очима. Він був гарніший мужчина за мене, на це не було ради. Але в корчмі погейкували мені поза плечима, що він був також мудріший. А це вже боліло! Це була явна неправда! Річ у тому, що в корчмі назагал недолюблювали мене й вигадували всякі нісенітниці, аби мене вколоти.
