Жити сьогодні - Лукащук Христина (лучшие книги читать онлайн бесплатно .TXT) 📗
– А ще казав, – старша, та, що з ночі, втрутилась у розмову, – як щось згадаємо, то йому неодмінно зателефонувати, і візитку залишив, – вона розгублено почала щось шукати на прилавку, переставляючи один за одним якісь предмети.
Жінка розпашіла, її рухи ставали моторніші, звуки висунутих і засунутих шухляд – гучніші. Продавчиня почала розуміти, що візитка десь загубилася. Вона ще нишпорила по всіляких закутках, але вже винувато дивилася на слідчого.
– Нема… таки нема, – розгублено повторювала вона до себе.
– Не хвилюйся ти так. Пробачте мені, пане слідчий, це я візитку сховала. – І щоб ніхто не побачив, звідки вона її діставатиме, повернулася до них спиною і хутенько, вправним жестом, вийняла з-за пазухи прим’ятий папірець.
– Ось вона, – незворушно мовила молодша й акуратно розправила зігнуті кінчики.
Оскільки і її напарниця, і слідчий очікувально мовчали, вона продовжила:
– Просто тоді була моя зміна, я й подумала, що ніхто краще за мене не зможе згадати щось важливе. Ото й узяла візитку, аби про всяк випадок була під рукою.
– То й що? Згадали щось важливе? – з неприхованою надією запитав слідчий.
– Та ні, не згадала, – з жалем промовила молодша.
Їй не хотілося розчаровувати цього ввічливого імпозантного чоловіка. «Не такий красень, як сержант, але теж нічогенький і стриманий», – думала вона.
– А не пригадуєте білявої дівчинки в жовтому дощовику? – слідчий не втрачав надії довідатися щось нове.
– Яку ще дівчинку? – хором спитали приголомшені жінки. І хором продовжили: – Нема тут ніякої дівчинки.
– Та хай… Не тут… – терпляче продовжував сержант, – в селі ж напевне є дівчинка років п’яти, невеличка, з русявим волоссячком, заплетеним у дві кіски? В той день була вбрана в яскравий жовтий дощовичок.
Обидві жінки, не змовляючись, і так, наче їх примушували зізнатися в якомусь жахливому злочині, закрутили головами. Та так енергійно, що слідчому захотілося стримати їх, аби не погубили зі своїх голів і без того негусті кучері.
– Що з вами? – спантеличений голос слідчого спинив нарешті їхнє панічне метеляння.
– У селі й справді нема такої дівчинки. Всі знають, що тут залишилися лише ті, кому годі шукати кращої долі. Хто міг, той давно виїхав, як не до міста, то за кордон. Звідки тут малечі взятися? Буває, правда, на канікули когось до баби з дідом привезуть. Тоді цілим селом тішимося. Та це – влітку, на канікулах, – сумовито мовила молодша.
– Тож і раді б вам допомогти, та не маємо чим, – підсумувала їхню зустріч старша.
Слідчий виходив із магазинчика без очікуваних результатів. Нічого, втішав себе, день довгий, усе ще попереду.
4
– Кажи вже, що сталося, не тягни? Що ти вже накоїла? – а в голосі тривога і безпорадність.
– Нічого. Просто я на урок фізкультури більше не піду. А коли не піду, то й оцінки не буде за що ставити, а не буде оцінки – не буде й атестації.
Кажу це тобі, дивлячись просто в очі. Або сваритися нарешті почнеш, або ж просто виженеш. Бо не може бути, щоб ти, знаючи мене все моє свідоме життя, жодного разу навіть голосу не підвищив. Але я не вгадала.
– Чому? – тільки й мовив ти.
Похапцем, затинаючись і шаріючись, пояснювала, що в мене не таке тіло. Не таке, як у решти. Цицьки маленькі, стегна вузькі, дупа хлопчача, та й лицем природа мене обділила. Ніс не зовсім прямий, очі на півобличчя і вуста завеликі.
Ти постояв переді мною ще якусь хвилю, наче щось обдумуючи, глянув на мене зацьковано, вбрав поверх сорочки легку куртку, ключі від машини в кишеню поклав і, як був у домашніх капцях, так у них і поїхав.
Коли ти зачинив за собою двері, я ще з годину в подушку ридала. Ніяк зрозуміти не могла, що з тобою сталося. Краще б насварив, це якось пережити можна. З батьками своїми не раз, правду кажучи, таке переживала. Тоді б я почувалася ображеною, а ти – винним. Зрештою, ти почав би мені в усьому потурати, щоб провину свою спокутувати, а я б великодушно тобі це дозволяла.
Але ти не такий, як усі. Тому винною почувалася я. А думала ж, почнеш мене втішати, мовляв, і фігура в мене нормальна і з личком усе гаразд, і що зарано мені цим перейматися, краще б книжку почитала. Чи сказав би щось на кшталт – «на кожен товар є свій покупець».
Три дні тебе не було вдома. Три дні від тебе – ні звуку. Три дні я себе картала. Вже й погодилася, що насправді проблема моя – не проблема, що жити можна з будь-яким тілом, а коли образиш людину, то з цим жити важче.
Ввечері третього дня ти повернувся. Здивованим поглядом обвів помешкання. Щоб хоч якось загладити перед тобою провину, я все вишкребла і вичистила до блиску. Ця домівка, мабуть, ще ніколи не сяяла такою чистотою. Ти тільки плечима зітнув і буркнув собі під носа:
– Не варто було, але дякую. Я тобі дещо приніс.
Мовив це так, наче на п’ять хвилин у магазин за сіллю збігав.
Я з неприхованою цікавістю підійшла до столу, на який ти поклав, радше вивалив з оберемка якісь книжки, згортки, папери. І то було не все. За рештою тобі ще раз довелося до машини іти.
– Це все тобі, – урочисто промовив. – Так, і ось іще. Це абонемент у читальну залу центральної бібліотеки і на всі лекції з циклу «Жіночий образ у сучасному мистецтві».
– Роздивляйся поки, а я б щось усе-таки з’їв, – сказав і сховався за дверцятами холодильника.
Видно було, що ці три доби ти або геть не спав, або спав украй мало. Але голос, попри смертельну втому, лунав задоволено.
Я подумки всміхнулася – таки повернувся. Чого тільки не було серед тієї купи книжок, які ти приніс. Здебільшого то були альбоми видатних і добре знаних митців. Були і менші альбоми, в м’яких палітурках. Із прізвищ на обкладинках я зрозуміла, що це вітчизняні художники, більшості з яких я не знала. Було ще кілька художніх книжок. Судячи з назв, усі вони стосувались одного, точніше однієї теми – жінки.
5
Кремезний ангел потроху почав призвичаюватися. Вже не так била в очі настільна лампа біля ліжка, не так насторожувало безконечне блимання сотні маячків та індикаторів на розмаїтих апаратах, до яких було під’єднано чоловіка. Та й палата виявилась більша і просторіша, ніж видалася йому спочатку. Після безмежних просторів – там, угорі – тут усе здавалося затісним. Ангел навіть боявся, що не втисне в цю комірчину своїх велетенських могутніх крил, якими, до речі, дуже пишався, бо вони пасували до його довготелесої фігури. Він хвилю постояв посеред кімнати, ще раз глянув на дівчину і вирішив, що коли вже йому доведеться залишитись у цьому тісному просторі на довше, то найзручнішим для нього місцем буде широке бетонне підвіконня. Крім того, з вікна можна легко злетіти, розрівнявши крила.
Він остаточно змирився з новими звуками, яких ніколи не чув так зблизька, – розміреним украпуванням ліків у вену, ритмічним биттям двох сердець, одним, правда, ледь чутним, чоловічим, а другим – дівочим, яке билося в різних ритмах. Часом, заворожений його мелодією, забував слухати розповідь. Раніше він не звернув би на це жодної уваги. Її серце билося так чудно і так неоднаково, але ні постава, ні вираз обличчя не змінювалися. Ангелові було цікаво, чому ж тоді серце в неї то перестає битися взагалі, і тоді в нього від страху всередині все холонуло, то калатало, мов у пійманого птаха так швидко, що, здавалося, вискочить із грудей. Тоді ангел теж злякано нишкнув і, насторожившись, чекав, що буде далі. А часом її серце вистукувало ритми дивовижної музики, яка наповнювала дівчину з ніг до голови. Тоді її вуста ледь помітно тремтіли, а на очі наверталися великі, мов морські перли, сльози. Очі ставали прозорі, мов гірський кришталь, і можна було без перешкод осягнути всю їхню глибочінь.
Але чоловік був непритомний, і зробити цього не міг, а йому… Ангелові просто не було до цього діла, не на те він сюди спустився. А якщо відверто, то йому було просто боязко. Тепер він краще розумів чоловіків, які або відвертались, або просто тікали геть, коли поруч із ними починала плакати жінка. Страх…
