Орігамі-Блюз - Поваляева Светлана (книга бесплатный формат txt) 📗
Несе обережно. Свідомість кульбабки ширяє
в повітрі - до першого тину.
Тунель не буває трикутної форми -
колодязь безодні кути виключає.
На тім`я зсипає хтось жмені попкорну,
і я цьому «хтось» це чомусь дозволяю.
Бо жодної гри не підтримає сила
(жіночий рід слова - лише випадковість).
Умовний розподіл небес ґвинтокрили
щодня затівають - і що воно,«совість»?
Мрія лежить на березі. З хмари формується обличчя Анжели. Мрії страшно. Мрії ніколи не снилися мерці, окрім її колишнього одно класника, який загинув у автокатастрофі.
Між Мрією та Анжелою відбувається діалог настільки реальний, що Мрія починає боятися за свій глузд: це переходить межі сну.
- Не чіпай мене, Анжеліко, мені Він не потрібен… І від тебе нічого не треба, дякую.
- Бери, коли дають, не корчи з себе! - каже крізь стиснуті у неприродній посмішці губи Анжела. Анжела кілька років тому померла від передозу промедолом. Мрія ніколи в житті Анжели не бачила. Обличчя Анжели непевно проступає на хмарі, тріпоче чорне волосся: «То чого ти хочеш?»
- Я… - І тут Мрія, напевне, через оте «не корчи з себе», вихлюпує бажання, ніби до чарівної палички, в раптовій ідіотській надії, що воно справдиться!
Жига ствердноглузливо нахиляє обличчя у воду, а Мрії страшно, страшно від її скляної відчуженої доброти і від упевненості в тому, що Жига дійсно приходила, що вона існує десь…
Жига повертається вже в інтер’єрі Мріїної кімнати й у нічному освітленні: чорне живе рухливе мереживо півмаски росте з її лиця, доходить майже до очей, ворушиться, неначе морські водорості. Волосся до плечей (невже у них там, де вони існують, росте волосся?!), спідниця зеленого шовку… За плечима Ан желки семеро істот вишикувалися у каре, але розрізнити можна лише перших двох - нібито чоловічої статі… Вони з`являються з темряви й у темряву йдуть.
- Анжело, ти чудово бачиш, що мені страш но! Страшно тому, що я ні в чому вашому не зацікавлена, мені нема за що боротися, все це - безглуздя… Я не суперниця тобі (невже вони там здатні мучитися від ревнощів?! Навіщо ж тоді…) ні в чому, клянуся.
Анжела презирливо й бридливо вказує на свого коханого, показаного в Мріїному сні у вигляді інфрачервоного слайду в якомусь ще одному - паралельному - кубічному вимірі:
«Він ниций, ниций, він - боягуз!»
- Я здогадувалася, та що мені до того. Це - твій скарб, Анжело.
Постаті відступають у темряву. «Чому стіль ки жінок шукає смерті від убогого свого кохання, а чоловіки - живуть, живуть… і скаржаться кожній спідниці на те, що їх покинули!» - ця думка у Мріїному сні має вигляд велетенсь кої фіолетовосвинцевої хмари, висадженої реактивним літаком. Мрія знову на березі річки.
Думка-хмара переслідує Мрію впродовж стеж ки, якою Мрія повільно повертається додому.
Мрія лягає в ліжко. Мрія згадує, що забула на березі ковдру. Мрія виходить з будинку й повільно долає зворотний шлях до берега. Сонце стоїть в зеніті. Мрія бачить, що хтось лежить й, схоже, спить на її ковдрі. Мрія підходить ближ че й бачить на своїй ковдрі Мрію. Себто себе, своє тіло в глибокому сні. Мить кататонічного заціпеніння. Мрія знову забуває, як дихати, але тепер цьому не опирається жоден з її тваринних інстинктів. Мрія вже майже труп. Зачарований власним сновидінням труп. Безболісна смерть під наркозом Жаху Дуальності.
Якби Флеш в цю мить не закричав у Мріїному сні, її б уже не було на світі. Принаймні серед живих.
Найдивніше те, що Мрія не прокидається.
Вона просто повертається до життя уві сні:
Мрія бачить себе шестирічною дитиною в сорочці з грубого льону й з довгим лляним волоссям. Вона лежить на животі в оточенні ультрамаринового неба, далеких гір й альпій ських квітів. Вона спостерігає за джмелем. Усе довкола уповільнене майже до нерухомості.
Мрії так добре, що вона відчуває свою Смерть.
Вона повільно помирає в осерді величі Спокою, помирає від Щастя й всеохопного бажання влитися у гармонію довколишнього. Мрія відчуває це як годинникову стрілку, що повільно йде навспак. Крізь прозорий дрож повітря Мрія бачить сивого ченця, що виходить з дерев’яного зрубу й лине крізь альпійські квіти до неї.
Знизу його постать видається велетенською.
Сиву бороду й довге сиве пасмо волосся ледь ворушить своїм тремтінням кришталеве повіт ря. Ченець нахиляється до Мрії, бере на руки її тільце й повільно несе до зрубу - Мрія бачить їх з висоти джмелиного польоту й крізь ляльку мертвого тіла відчуває тягар чернечих кроків.
Всередині зрубу монах кладе Мріїн трупик на великий довгий стіл з нетесаного дерева, бере до рук запалену свічку й починає запалювати нею інші свічки: Мрія разом з ним повільно облітає по колу кімнату, зупиняючись біля кожної свічки. По колу - проти руху годинникової стрілки.
Так погідно Мрії не було навіть в реанімації.
Тому коли крик Флеша видирає її з цього Простору Щастя, дефрагментує її свідомість і повертає у простір ночі й сну, Мрія заходиться сльозами відчайдушної люті, не знаходячи в собі сили ані повернутися назад, ані прокинутися.
Прокинутися, аби піти й убити Флеша негайно!
Щоб не втручався більше своїм криком в її сон.
Цікаво, чи могла б фізична смерть завадити цьому втручанню?
Мрія бачить кіно крізь лінзу КВНу першого покоління телевізорів на Планеті. Мрія довго й ретельно читає титри, які апатично сунуть згори донизу й зникають десь на рівні Мріїних нижніх повік.
Мрія ще якийсь час спостерігає сіре сичання порожнього екрана телевізора - «порожній канал - біле ряботиння на максимумі децибел, чудова колискова для людини, що засинає, потужне безперервне сичання, яке заглушує все незвичайне й незвичне… глуши всю цю лажу заспокійливим сичанням порожньої картинки очманілого телевізора. Заблокуй перемикач кана лів й дрімай на власну втіху…» - це схоже на Хвилю, яку бачив Акула Хант на межі зламу історії - «цієї запроданської прутні»…
Деренчить будильник. Мрії він здається криком Флеша. Вона рефлекторно пляцкає по кнопці й на межі пробудження щасливо усмі хається: Мрії здається, що їй вдалося убити Флеша й позбутися його крику назавжди!
Мрія подумки розмовляє з Максом протягом дня:… одноманітність розгаданого ще на початку сценарію… навіщо ти, любий, тиражуєш плівку, перезаписуєш її на чужі мізки? Ти зжер мить, як хижак, і тобі було по кайфу, ти обливався свіжим соком щирого сміху, - він скапував на твою чорну майку і проїдав дірки, немов сірчана кислота. Негарно пропонувати іншим лайно - ти ж перетравив усе до рештки, й кісточки не залишив. Недоїдки - теж негарно. Ніштяки стають в пригоді, лише на трасі, і тільки якщо це їжа. Залишки почуттів, емоцій - забудь. Не подавай непрошеної милостині. І прошеної не подавай. Просити милостиню - це професія.
Просто собі професія, як і всі інші. Подавати милостиню - теж професія душі. Втім, якщо ти роботодавець… Не скаржся потім, що тебе оточують самі дебіли, що тобі нудно жити.
Мрія вголос розмовляє з Максом увечері, коли Макс відлипає від компа - випити чаю й щось з’їсти. Мрія уявляє себе Совою, яка запитує Вінні Пуха: «Ти бачив об’яви на моїх дверях?» А Макса - Вінні Пухом, який «досить давно казав по черзі то «так», то «ні», на все, що б не говорила Сова. Й оскільки останній раз він говорив «так, так», то цього разу він сказав: «Ні, ні, ніколи!» - хоча й гадки не мав, про що йшла мова». А Сова спитала: «Як, ти їх не бачив?! Ну то ходімо подивимось на них!». Мрія розповідає свої сни Максові. Не розповідає тільки про те, що Флеш кричить в її снах. Макс поблажливо вислуховує Мрію і не чує. Без контрапункту Флешевого крику звіт про сновидіння перетворюється на звичайну мішанину втомленого мозку. Мрія не наполягає на розумінні й не ображається. Вона сама відчуває, що, позбавлені Флешевого крику, її сни - просто купка фройдівського лайна.