Орігамі-Блюз - Поваляева Светлана (книга бесплатный формат txt) 📗
Береться хліба собі на канапку відкраяти - ніж зісковзує на палець (лівої, зрозуміло, руки) й утіває глибокий сардонічний вищир порізу, паскуда! Мрія остаточно впадає у нерви й щосили пожбурює ножа у найдальший кут. Бере зі столу недопите пиво: з першим ковтком відчуває, що до її шлунка прослизнула разом із пивом ще одна оса. Жива. Добре, хоч не встигла вкусити за язик. Мрія підходить до кам’яного кола, де ще жевріє з ночі сумна ватра - по ворушити - ні! так не буває навіть у чорних комедіях: під пальцями багатостраждальної лівої ноги раптом пропікає невідь звідки виникла жарина. Опік потужний. Вищир на пальці чомусь не гоїться, а навпаки, перетво рюється на фіолетовий інфільтрат. Ще одна підстава для істеричних й, між нами, безпід ставних побоювань СНІДу. Але ж дозвольте, панове, Мрія завжди хвалилася тим, що на ній все заживає, мов на собаці! А тут… Нещасна покалічена кішка Мрія - на голому й осоружному під бляшаним небом березі - намагається всередині себе почати все з початку кінця. Доки не загоїлися струни, мотузки, ланцюги, нитки й павутиння, розірвані ураганом, не зрослися знову. Легка течія вітру поволі волочить Мріїну свідомість туди, де немає «верхунизу», «праворучліворуч», «поручне поруч», «далекоблизько», - туди, де відстань не вимірюється часом, а зусилля - відстанню.
Мрії страшно? НІ. Самотньо? НІ. Шкода себе?
НІ. Скроні, чоло, руки обмерзають повномісяч ним ментолом, ефіром заволікає вуха. Чекає вона чогось? Якщо глибше пірнути й пильно придивитися… НІ! Лише інфернальна надія на поверхні мислення: хтось (будьхто) має з’я витися, відчути, що Мрію не можна зараз кидати саму. Принаймні троє людей сьогодні відчувають це, але ніхто не прийде. Не варто за це чіплятися.
Ледь вловна сіра хвилька підбиває до берега величезну, жаско й мертво розпластану по воді бабку з блакитними очима, від самого лише погляду на які Мрію починає нудити. Мрії здається, що всі павуки цієї місцини прагнуть зачепитися саме за її одяг, що ворони хрипко, брутально, гаркаво, уїдливо крячутьвіщують лише над її головою - навмисне! Це - кінець світу. Кінець Мріїного світу, кінець її, Мрії, кінець її «Я». Це так просто і не страшно? Отак, без внутрішньої дисципліни, без щонайменшої особистої сили? Неможливо повірити! Карлос Арана навіяв Мрії зовсім, ну геть протилежне щодо самопочуття у вирі «закінчення епохи власного «Я». Але Мрії здається: з проливним липким потом щоночі, зі щоденною лихоманкою й ниттям, і штурханням у пальці та під пахвиною (не в долю, на синкопу пульсації по руці), вона всетаки втрачає людську форму, хоч їй і нудно чекати, і страшно: а раптом нічого не станеться?
Хоч який катарсис, катастрофа, апокаліпсис, аби тільки не НІЧОГО. Мрія досі ще потребує глядачів для своїх трагіфарсів (окрім неї ніхто не відчує фальшу) - оплески, панове! Завіса - на біс - завісанабіс - завісанабіс- анабіс - анабіс - по колу… грати перед собою - все одно, що виконувати «фігури перед люстром»… а й перед іншими - також… Мрія боїться самоти й відповідальності, яку та накладає на істоту…
Але щоранку - Мрії направду страшно: час її таки добігає кінця, «Я» витікає з неї… Ніхто не винний, ніхто не винен, ніхто не допоможе, ніхто… порожнеча… сон літа закінчився й нічого попереду немає… не рятують звичні фантазії - вони скресалися на порох, втекли, розчинилися, залишається тільки спостерігати смерть літа й смерть «Я». Мааакс… серце плаче зірками й риб’ячою лускою мокрим піском заліплено мозок сценарій ще не написаний був написаний мільйони разів помер анфілада розбитих дзеркал вирва в облямівці дзеркала спокою велично німого до самої смерті воно у візерунку павутиння візе рунок уламків зберегло небо мугикає пісеньку - зіходить мов павук на тоненькій нитці хочеться протягнути нитку минуле скуйовджене прядиво нічого не вийде чому чекала бігти треба було тікати тоді з морських вузлів замість скуйовдженого прядива кодола би тяглася віддати швартови скуйовджене волосся тіло себе не розуміє спраглі час п’ють ковтками а у зілля спокою ледь умочують губи день гепається обличчям в небо й завмирає мов поплавець чайки вічне літо ніколи не згасне в шибах за якими навічно полярна ніч зими бо зима це вічність сонце рухає стрілку пелюстки облітають зали шається серце на голчастому стеблі гойдаються бубонці це ковпак річкового блазня біженці з Країни Див полишають свій скарб вздовж дороги розкриває обійми довколишній простір виказує з мушлі сором’язливу голівку равлик у міжніжжі ріки хоче щоб вітер торкнувся кінчиком язика пучкою пальця з дерев опадають яблунево сріблястого кольору крила крилопад падокрил нанизує краплі крові горобина на нитку лляну виднокола це на шиї без каменю водяні кола…
Погідний осяйний день і сонячна коштовна тиша покинутого серед осені музею… збивають ся у зграї на небесах мандрівні літачки паперові відлітають на південь кульбаби хмарини й мушлі танцюють мурахи в піску ритуальний танок комашине сиртакі тіоіндиґова бабка крила на сонце мружить мрія мов риба ковтає гачок й затягує вглиб поплавок предивного аква марину осіннього дня самотній човник в золотій воді немов пелюстка чорної лілеї в зеленому сріблі протилежного берега неначе колаж між блакитною водою з яскравими піщаними плюсами мілинами та блакитним небом з яскравими мо нументальними хмарами маленький як іграшка лискучий блакитний автомобіль перетворює банально розкішний осінній пейзаж на сміливу інсталяцію на штучне відтворення гостроти реальності звідки людство дізналося про існу вання кола? напевне це краплі легкого сліпого дощу на воді бездоганні кола які можна фіксувати й вивчати скільки завгодно повторювати їх на піску марнотратство записування за вітром його ритми неймовірні швидкоплинні невловні розмаїття їхнє не уміщується на п’яти лас тівкових дротиках музика це математика вітер вільна енергія що тече душа космосу прозорий крилатий вогонь чистого сприйняття. Мрія, напевно, таки померла, й відчужено спостерігає тепер за фантомами юних створінь з глибин своєї смерті, мов квітка… Ховає пивні пляшки в осінньому листі, блукає вітром, голубить котів, співає під біле вино й дванадцять гітарних струн на зорі, на багаття, наче вовчиця на Місяць, почуваючись то занадто експансивною і юною, то старою й мудрою, але - порожньою.
Силою повниться. Навіть попри те, що три чі знагла й жаско нападає на Мрію сова у сутінках біля річки (не бувало тут сов, у цій місцині… ну ніколи їх тут не бувало, та ще й щоб на людей кидалися!). Напнуте південним вітром прання жене будинок за обрій, наче вутлий вітрильник. Під пахвою жаріє, тіпає, судомить. Пташка (кульгава, з відгризеною лапкою) на білизняній мотузці, через увесь двір протягнутій й рогачем посередині підпер тій, - немов сопілка, й джеркіт її чомусь нага дує батькові слова: «Якщо білизна сушиться, то в хаті все добре, бо як лихо чи хвороба яка, то людям не до прання». Мрія взагаліто з тих, що в лиху годину хапаються саме за побут і вмить перероблюють всі господарчі справи - щоб не заважали страждати! Може й дано було Мрії народитися іншою, та не було дано схованки для тієї іншості, але тепер уже - байдуже: Мрію несе, немов підбитий літак, що палає й смердить чорним у блакитному небі, розкидає вогненні кавалки обвугленої плоті. «Я забираю твоє серце і не віддам», - спересердя бовкнула Мрія Флешові, коли той спав (десь у Місті, дуже далеко від хворої Мрії, але їй марилося, що він, може, приїхав вечірнім автобусом, спить зараз у своєму теракотовому будиночку, там, біля самого пляжу). Флеш не прокинувся, і Мріїна свідомість, ще трохи повештавшись попід зачиненою теракотовою оселею, чвалає назад, додому, несучи, мов свічник, Флешеве серце.
Для неї важить лише відверте її попередження (намагалася ж розбудити його крилами нічни ці - луска осипалася й шовковим нальотом вкривала карбоване лице; вуркотінням котя чим - Флеш скинув з себе кота Шико, не прокидаючись; вітром такої сили, що таки настала осінь - за два дні…), а жалості немає.
Флеш не прокинувся, не сказав «ні». Гарячий золотий келих, наповнений густою яскравою кров’ю - серце… б’ється у жмені… кинути своє, зношене, собакам за те, що не відчувало, а тільки ганяло кров, взяти оце собі - щоб боліло!! «Доки я рахуватиму до п’ятдесяти, ти повернешся…» - сам себе благає Мікі Рурк у «Дев’яти з половиною тижнях»…віддам назад… задешево - за очі, що вночі - наче пригаслі жарини, а вдень - мов горіховий мед… я ж не зла, не корислива, не власниця, не маю потреби в тобі - думає собі Мрія тихцем - просто не сягнула ще дна насолоди тілом твоїм, а подруге, ти не попрощався зі мною, пішов, вихмарився, й мені не дав шансу попрощатися з тобою…
