Матадор. Нотатки авантюриста - Зарудко Ігор (бесплатная библиотека электронных книг txt) 📗
– Зараз, мабуть, автобуси забиті, – почав він. – Хоч сьогодні ж субота.
– Угу.
– Хоч автобус по цьому маршруту ніколи не буває порожній, – додав він.
– Угу, – повторив я.
– О, дивися, наш на зупинці стоїть! – тицьнувши в напрямку зупинки, крикнув він.
– Та забий… Зара я куплю дещо й підемо на автобус. Не переживай, на наступний ми точно встигнемо.
Я купив необхідні речі, і ми стали перші в черзі.
– Треба було таки підбігти, – почав буркотіти Женя-Боксел. – Автобус порожній поїхав.
– Та ладно тобі. Вони зараз усі порожні їздять. Субота ж, обід, – розвів я руками, намагаючись якось виправдатися. – Тільки якщо мамочки молоді зі своїми чадами в цирк не їхатимуть.
– Так це ж не по дорозі!
– Але я це бачив не раз.
Автобуса не було хвилин п’ятнадцять, і за нами вишикувалася черга. Десь так із два десятки чоловік.
– Ого! Ми попали, – продовжував бурчати Боксел.
– Та ладно тобі… Ось і автобус.
Автобус зупинився якраз коло нас. Ми зайшли. Вільних місць не було. Майданчик біля задніх дверей був забитий, тож ми стали посередині. Як завжди, поруч хтось смердів. І зовсім не тому, що «пускав голубів», а тому що в багатьох людей є така звичка – не дружити з водою. Усі ті два десятки, що стояли за нами, зайшли в автобус.
«Автобус не гумовий», – долетіло із задніх дверей. «Ага, – подумав кожен пасажир, – тепер ми знаємо найслабшого: у нього розкачана проблемами, наче шляховим котком асфальт, нервова система». У відповідь на крики водій відчинив задні двері, і до автобуса з розбігу вскочило троє спортсменів у синьо-червоних спортивних костюмах, білих кросівках і з величезними спортивними сумками чорного кольору з червоно-білими смугами. Хлопці, засапавшися від пробіжки, передали за проїзд, а один із них ще й чхнув випадково на того, хто кричав про особливості гумової оболонки автобуса. Після того ніхто не говорив, зберігаючи в салоні автобуса повітря, бо вікна не відкривались. Усі, крім Боксела.
– Блін, треба було їхати попереднім. Я б уже до універу під’їжджав.
– Ну, бач як воно. По ходу, у цирку нова програма, – почав я виправдовуватися знов.
– Угу, – сказав брат, сміючись, – з ведмедями.
– Угу. З білими, на великах, – почав я розвивати тему й сміятися на весь автобус, забираючи в жінок та дітей останні нерівномірно використані декалітри повітря.
– Жінко, не тримайтеся за мою палку, – раптом крикнув водій, – ви ж її відкрутите.
Ми з братом зареготали ще голосніше.
– За залізну, – знов крикнув водій, щоб його правильно зрозуміли.
На цей раз ми вже не сміялися. Ми ржали! Ми ржали так, як іржуть коні перед годівлею. Я ткнувся носом у братове плече й аж заливався сльозами. А він сміявся, як справжній чоловік, відкрито й прямо на вухо дівчині, над якою нависав, не маючи вільного простору, а отже, й інших варіантів. На зупинках ніхто не виходив. Ми продовжували тему про цирк і про нову програму з білими ведмедями. Потім заговорили про клоунів, згадали історію про те, як одного разу поверталися від моєї рідної, а його двоюрідної сестри і, глянувши в заднє скло автобуса, побачили дорогу машину сріблястого кольору, у якій сиділа усміхнена й щаслива дівчинка років шести з лялькою, а водій, очевидно, її батько, з незадоволеним обличчям і з великим червоним клоунським носом на носі. З нашого автобуса так ніхто й не вийшов.
Нам було вже не до сміху. Але я продовжував переконувати себе в тому, що всі їдуть у цирк, хоч на весь автобус була лише одна дитина. Ми прямували проспектом по розбитому часом і вантажівками асфальту. Двері гриміли, підвіска раз у раз тріскотіла з-під підлоги. На гальма водій не тис принципово. Мабуть, він хотів якось виправдатися перед усіма за те, що відмовив жінці потриматися за його палку. Ми проїжджали зупинки одна за одною, і навіть тоді, коли автобус зупинявся, люди тільки заходили.
– Точно всі в цирк їдуть, – уже серйозно сказав Женя-Боксел.
– Угу, – не дуже весело відповів я.
Ми їхали далі й далі, підстрибуючи на трамвайних коліях, пролітаючи перехрестя. І скажу вам, жоден пасажир з автобуса в цирк так і не пішов. Зате пішли ми з братом. Ми вирішили забити на все й піти на виставу з нашими уявними білими ведмедями на великах. Ведмедів не було, великів теж. Були тільки великі червоні клоунські носи. І клоуни, звісно. Ми залишилися задоволені. Наступного дня Женя склав іспит на четвірку, а я на роботі розповідав про цирк.
12
Був звичайний день вікенду – субота. Сонце палило тіла харків’ян і майже знищувало ту частину мозку, що відповідає за людяність і почуття гумору. Ми з Марією зустрілися по обіді й вирішили сходити в кінотеатр на фільм у нещодавно відкриту залу 3D, у якій, як мені пояснили, тебе майже з’їдає акула, якщо ти дивишся фільм про акул-хижаків. Марії схотілося доїхати туди на тролейбусі. Я, на свою голову, погодився.
Той невеликий шматок затінку, який створювала кам’яна зупинка на проспекті Людвіка Свободи, був забитий бабусями, які їхали кудись тільки тому, що їхню частину мозку, згадану вище, уже спалило сонце без права на регенерацію. Тролейбуса, як завжди, за «законами щастя», не було хвилин п’ятнадцять.
Ми вирішили стояти до кінця всупереч долі й чекати свого електричного друга, так само, як стояли триста спартанців, захищаючи свою землю й доводячи богам, що це взагалі можливо. Але спека взяла своє, і ми сіли в перший-ліпший автобус, який задовольняв нас своїм маршрутом. Поїздка зайняла щонайбільше хвилин десять, однак цього цілком вистачило, щоб перетворити наші тіла – одне сексуальне, одне просто тіло – на два шматки м’яса.
Ми, як два випарені шматки, вирішили трохи виправити ситуацію та заспокоїти себе смачним морозивом. Поступово перетворившись із продуктів на людей, ми нарешті дійшли до кінотеатру, у якому й була ота зала 3D. Прохолодне повітря приміщення остаточно повернуло нам пам’ять і людяність. Однак «закони щастя» все ще продовжували діяти, і ми зіткнулись один на один з дебільним мультиком, який у той час демонстрували.
– От сука! – скрикнув я.
– Та да, – абсолютно спокійно сказала Марія.
Ми попрямували до виходу. По інший бік дверей палило сонце і, мабуть, знищувало велику кількість бактерій. Принаймні тоді я в це вірив. Ми знов ішли невеличким парком, де були хвилин десять тому. Я чомусь, наче виправдовуючися, сказав:
– Морозива?
– Ні, не хочу, – відповіла Марія й підняла догори праву брову.
Я люблю, коли вона так робить, хоч і не розумію, що це значить.
Люди сиділи на всіх лавках у затінку й спостерігали за тими, хто біг десь у справах або гуляв містом, усотуючи в себе парування асфальту. Раптом над моєю головою яскравіше за сонце, що випалювало Харків, засвітилася лампа, і ми вирішили купити пазли й зануритися в них з головою.
Малюнок на пазлах був красивий і доволі знайомий – картина якогось відомого зарубіжного художника, прізвище якого я не знав. До того ж, малюнок був створений у трьох кольорах – брунатному, білому й рудому – та безлічі відтінків цих кольорів. Після першої години ми з’єднали тих пазлів десь так по два-три між собою, залишалося зовсім небагато… приблизно дев’ятсот дев’яносто. Мої легені скрутило, і я вирішив вийти на балкон, щоб удихнути вже трохи прохолодного вечірнього повітря. За вікном галасували діти, грали в м’яча, каталися на велосипедах, періодично лупцювали одне одного, за що, своєю чергою, на них кричали їхні батьки, попиваючи прохолодне пивце. Ще за кілька годин ми з Марією майже склали контур цих довбаних, але таких бажаних пазлів.
Наближався час мого останнього автобуса, і я, зробивши дуже сумне обличчя, сказав:
– Мені треба йти, крихітко.
– Ну, давай, – несподівано для мене абсолютно спокійним голосом сказала вона.
– Я маю на увазі, мені вже треба йти додому, на останній автобус. Ти розумієш?
– Узагалі, ні, але давай, – відповіла вона й відірвала очі від пазлів.
Я зібрав речі й пішов до дверей. Після недовгих, але теплих прощань я вийшов на вулицю. Повітря було ще гаряче, та легенький вітерець давав мені змогу спокійно дихати. Поки я чекав на свій автобус, проїхало чотири тролейбуси, такі бажані годин вісім тому.
