Матадор. Нотатки авантюриста - Зарудко Ігор (бесплатная библиотека электронных книг txt) 📗
Хочу вам сказати, що одному на тому озері трохи моторошно. Воно якесь таємниче… Як я сам набирав блакитну глину, розказувати не буду.
Коли сонце здійнялося на найвищу точку, я повернувся до Марії з блакитною глиною. Вона лежала й навіть не поворухнулася. За харчами на обід я сходив у тамтешню кав’ярню. Замовив суп для Марії. Чекаючи на суп, а це тривало хвилин двадцять, випив чашку смачної чорної кави без цукру. Коли замовив другу, мені винесли суп. Швидко ковтнувши каву, я пішов до Марії.
У мене був запланований виступ у Запорізькій області. Ми почали збиратися в дорогу. Обидва наші наплічники, переповнені сувенірами, сіллю, глиною і Марійчиними речами, я завдав собі по одному на кожне плече, і ми пішли шукати автобус.
Дізнатися розклад заздалегідь я, на жаль, забув. І звісно ж, отримав на горіхи від своєї Вишні. Автобус, як виявилося, мав приїхати за сорок п’ять хвилин. Малюки, які стояли на зупинці, дивилися на мене як на супермена. Мабуть, їх вразило те, як це мені вдається тримати на плечах два здоровезні наплічники та ще й при цьому жартувати з дівчиною. Час минув непомітно, і «пазик», забитий людьми аж до самісінької стелі, повіз нас до Євпаторії.
Автовокзал у Євпаторії розташований поруч із залізничним, і це мене тішило. Це ж тільки для малюків я супермен. До потяга на Запоріжжя нам лишалося трохи більше години. Ми сходили в аптеку, у привокзальний продуктовий магазин і вляглися на лавці на вокзалі. Повз нас раз у раз проходили патрульні, що мене, чесно кажучи, напружувало. Тоді ми встали й злиняли в тихий дворик неподалік від вокзалу.
Потягом Євпаторія – Харків ми доїхали до Запоріжжя. Фестиваль мав проходити на батьківщині Нестора Махна в Гуляйполі. Запорізький вокзал був геть порожній. З потяга вийшло четверо людей, двоє з них – ми з Марією. Платформу виривало з пітьми жовте світло ліхтаря. У кінці платформи хтось розмовляв сам із собою. Наш потяг рушив. Ми залишились.
Вишня почувалась уже значно краще. Годинник показував початок четвертої. Ми вирішили йти до автовокзалу пішки. Я знову прилаштував наплічники таким самим макаром, і ми пішли.
Місто наче перебувало в комі. Але прогулянкою ми були задоволені. На автовокзалі ми взяли квитки до Гуляйполя, де на нас уже чекали наші друзі-поети. У будь-якому разі, мені хотілося вірити, що вони ще були притомні настільки, що могли чекати хоч на щось, хоча б на нас.
Їхали ми невеликим автобусом німецького походження, зібраним, я впевнений, на тутешньому заводі. І місця в нас, як завжди, не були поруч. Ми знову обмінялися з одним доволі дивакуватим зовні хлопцем і всілися на перші місця, одразу за водієм. Автобус перекотився з боку на бік і рушив у відомому тільки собі напрямку. Інколи він видавав дивні, як для транспортного засобу, звуки, які наводили на думку, що його позаду хтось штовхає, а зупиняємося ми тоді, коли той «хтось» відпочиває й збирається на силі.
Я в Гуляйполі ніколи не був, тож почав у думках малювати його вулички, будівлі й зрештою заснув. Марія, поклавши голову мені на плече, заснула раніше. Спали майже всі, тільки один пасажир голосно розмовляв по фінському телефону. Денний природний ліхтар піднімався все вище й вище, зігріваючи нашу німецьку колимагу, у якій було страшенно холодно.
Автобус був завалений багажем так, що важко було й поворухнутися. Словом, їхати було не дуже комфортно. Незабаром ми зупинились у якомусь райцентрі. Половина пасажирів вийшла, а їхні місця зайняли інші. Такі смердючі. А одна старезна бабця, вибачте за подробиці, навіть усцялася, сидячи на своїх-таки торбах. Вона завела розмову з п’яним чуваком, що згодом переросла у сварку, і не витримала натиску. Її старі капці пожовкли й змокли. Проїхавши ще кілометрів із двадцять, вона залишила борт нашого німецького автобуса. Вийшла просто посеред дороги. Праворуч і ліворуч простирався степ та лісосмуги, з яких, як мені чомусь здалося, віяло смертю.
Дихати стало не легше, бо основним джерелом «пахощів», як з’ясувалося, була не вона. Сонце піднялося ще вище. Годинник висвітлював десяту ранку. Ми їхали повз дерева, у яких наче жив дух анархії. Вони стояли незалежні від світу, від людей і нашого німецького боїнга на колесах, що котився собі й котився до пункту кінцевого призначення.
Ми їхали сірою дорогою, збиваючи тисячі комах бампером, їхали, наздоганяючи горизонт. Вишенька міцно спала. Нарешті наш автобус покотився по землі анархічних революцій. Точніше кажучи, по рідній землі героя не нашого часу, та все одно героя, вічного й незламного. Уздовж дороги біліли стіни будинків та вкриті вапном стовбури фруктових дерев.
На фестивалі я спілкувався з поетами й глядачами. До Харкова ми повертались «ікарусом». Цей червоно-чорний монстр важкої металургії, можна сказати, зброя масового знищення, мав довезти нас до рідного міста живими й здоровими. Їхали ми вночі, тож знову було холодно. Ніхто не співав пісень, ніхто не говорив про поезію, про жінок і навіть про секс. Кілька найбільш горластих і накурених митців, трохи покричавши, приєдналися до інших і заснули.
Водій голосно дихав і крутив кермо, розрізаючи «ікарусом» чорну, немов смерть, дорогу. Йому посміхався молодий місяць і підморгували зірки. Нас проводжали анархічні дерева й дух батька Махна. Об вікна, намагаючися уселитись у найслабшого із нас, терлися привиди. За всю ніч ми зупинялися лише раз. Під час зупинки всі розбіглись у різні боки: одні – праворуч, інші – ліворуч. Хто не встиг – водій не винен. Хтось примудрився навіть узяти пляшку-другу пива. Я купив Марії шоколад. Дехто спав, нічого не чув і прокинувся вранці, аж у Харкові, на майдані Конституції.
10
Я повернувся з багатоденної поїздки на море й захворів. Мабуть, так комусь треба було. Та я й сам був не проти. Пробувши на лікарняному кілька днів, я пішов до поліклініки. Це було в середу. Виходити на кляту ненависну роботу посеред тижня, щоб виконувати обов’язки інженера, як на мене, абсолютно нелогічно. Отож, стоячи під поліклінікою, я випасав свого терапевта. Мені треба було якось примудритися продовжити свій лікарняний ще на два деньки – на четвер і на п’ятницю.
Поки я випасав терапевта, випасли мене. Це були найкращі створіння світу – два собайли, та такі худющі, що виднілися тільки їхні носи та хвости. Кожен із них був розміром приблизно з німецьку вівчарку. У них були добрі очі й кумедні вуха – в одного майже «на стрьомі», а в іншого – майже на морді (це я про вуха). Оскільки, крім їхніх очей, я побачив ще й їхні ребра, у мене виникло непідвладне бажання нагодувати їх. Звісно, я їм одразу дав імена – Шобік і Барик. До вибору імені слід завжди підходити відповідально: як корабель назвеш, так він і попливе. Я вибрав для них добрі і якісь дебільні імена, зрештою, такі, як я сам. Прикипівши до їхніх очей, я не міг відірвати від них погляду й переживав те, що вони переживали зараз і вже кілька років поспіль.
Нарешті на мене зійшло: «Дурень! Поки ти на них дивишся, вони можуть з голоду померти». Тоді я зірвався з місця й побіг до лотка в поліклініці, де продавали просто котлети, котлети в тісті, просто сосиски, сосиски в тісті, просто полуницю, полуницю в тісті і, за логікою, мали продавати ще й просто тісто.
– Який дивний асортимент, – випалив я продавщиці.
– Що тебе дивує? Сосиски в поліклініці?
– Сосиски? – перепитав я.
Моя районна поліклініка нічим не відрізняється від інших районних поліклінік міста, радянського, ну, максимум – раннього пострадянського типу, зі своєю особливою аурою: запахом ліків, старих людей і дешевих парфумів медсестер-практиканток. Оті булочки з отрутою всередині – невідомого походження котлети й ще більш таємничі сосиски – там продавали завжди. А от наявність у поліклініці полуниць мене здивувала.
– Та ні, мене дивує ваш фрукт, – сказав я.
«Сука-фрукт», – почулось у мене за спиною. Це були двоє малолітніх хлопців. – «Сука-фрукт», – повторили вони знову й почали тихенько хіхікати собі в долоні, так, наче насрали мені під двері.
