Квiти Содому - Ульяненко Олесь (читаем книги txt) 📗
Що виробляли там старі шведи з Фанні, можна було тільки здогадуватися. Я не чіплявся з дурнуватими питаннями, і не тому, що мене не цікавило, але якщо надто довго живеш, то перестаєш або вірити в чужі розповіді, або дивуватися. Можливо, стара чіпляла ділдо або лизала кіску Фанні, а старий пхав туди свого кошлатого пальця. Іншого мені в голову не приходило. Всі ці штуки, які б вони там не були, Фанні зносила напрочуд спокійно, як належне. Як компенсацію батьківської уваги. Так я гадаю. Але хто дав Фанні цю легкість приймати від життя найбрудніші дарунки з неприхованим дитячим сумом, але не більше? Так вона поводилася і з грошима, що протікали між її пальців, та і саме життя лягало перед нею, як оце нинішні, з вікна продивлені, сині озера. Тут вона була справжньою єврейкою, напевне.
Шведських стариганів накрив молочник, що приносив булочки та молоко. Це тільки-но входило у практику в нашій столиці, але, по-моєму, не прижилося у місцевих, лише іноземці та багаті люди бавилися такими речами. Взагалі Фанні, схиливши набік голівку, говорила, що на віку їй, видно, судилося хоч раз на місяць бути зґвалтованою. Ну, а якщо не виходить, то вдати зґвалтування, щоправда без всіляких там кримінальних наслідків. І Фанні набирала добрячу порцію вершків із суницями, підтискала під сідниці ноги, відкривши театрально погляд кудись уперед, так начебто перед нею був розкішний подіум з розкішними бабами та ганчір'ям.
Молочником виявився Гога Глушковський. Чоловік середнього віку, донька якого мешкала в Нью-Йорку й іноді посилала йому кількасот зелених. Щоб не просиджувати штани, Гога відкрив контору по розносу хавки вже після чергового перевороту чи революції, які я задрався лічити, разом зі своїми втратами у прибутках. Гога подався до сусіди Литвиненка, колишнього мента, і розповів за чаркою про побачене. Литвиненко посовітував Гозі прикрити писка, бо це добром не закінчиться. Гога задумався і нічого кращого не вигадав, як піти до своєї Нони, дружини, ропохуватої бабери, яка торгувала на Бессарабці хляками, видаючи за першокласне м'ясо, і розписати цю історію в більш яскравих та барвистіших тонах, аніж Литвиненку Нона пішла, пихтячи мов скороварка, до органів, коли Гога бачив третій сон, побздикуючи веселенько у стелю.
У пам'яті Фанні не жили дикі звірі. Її минуле і майбутнє так плуталися, що часом видавалися нереальними. Вона могла годинами розповідати про одного свого сутенера, але тінь тривоги не торкалася її обличчя, і це не було моральним дебілізмом, — дівчина була співчутлива, боязка, навіть нервова. Але всі свої спогади Фанні оповідала так, наче відривала маленькі білі календарні листки і кидала у сизе провалля. Мені тяжко було дивитися, як вона годинами, добу, другу може просидіти біля телевізора, механічно, видавалося, клацаючи пальчиками по пульту. Більше нічого: вона і мерехтливий екран неіснуючого життя. І вона це знала, але смакувала свою ілюзію, як дитина цукерку. Фанні ніколи не говорила про гроші, про секс, але оте саме жило в глибоких мінливих очах Фанні. Там жила хижа жінка, яка вночі бажала прогулятися темною своєю свідомістю, полишеною пам'яті. І потім, відкинувшись на спину, задовольнившись, вона радісно схлипувала. Просто і щасливо. Це мене лякало, спустошено заставляло думати, що світ несподівано може перемінитися. Не мій, не мої роки зазнають поразки, а весь світ за вікнами, що лягав тінями на безлюдні білі дюни, з білою пудрою снігу і хмар. Дитяча поразка дорослого життя перед щастям, яке захлиналося, набирало ефемерної сріблястої форми. Вона лишалася дорослою, навіть старою, а водночас дитиною. Ось що… Це був сон, так я вирішив для себе. Простий собі людський феномен: притягувати до себе людей неподібних і чужих. Таке життя. Подібні збиваються у зграї. Фанні була витончено ідеальною, щоб світ навколо неї залишався у стані постійного спокою. У неї зовсім були відсутні інстинкти материнства; вона не завойовувала, не підкорювала. Видавалося, що вона підійде до дзеркала і розчиниться у власному відображенні.
Темний, з брунатними хилкими тінями підземний перехід, наче утроба нашого народження, починав виникати, як тільки відносний затишок увійшов у нашу нову оселю… Ох, я вам не говорив про колишню, і це зовсім не той дім, що в Пасажі, з допотопною лоджією, облущеними дверима, з чавунною ванною на литих левових ногах, високою стелею, з маленькою синтетичною ялинкою на обшмульганому паркеті, де жовтими сонцями розбіглися по усіх кутках помаранчі. Баришня із заплилим оком, у синьому розтягнутому светрі, з довгими хлопчачими ногами, тонкими щиколотками, обхопленими срібними ланцюжками, і здивовано відкритим ротом. Тоді я, мабуть, подумав, що ніколи у такого дивного створіння не може бути поганих батьків. Відсутність ілюзії породжує іншу. Ми відчували пусту радість; це тоді, коли вириваєшся від смерті, але напівсвідомо наздоганяєш її, до тих пір, доки вона прийде, тихо і вчасно, так вчасно, що робиться такою ж непотрібною, як колись гидотним і противним виявилося життя, нині, в момент тихої падлючої смерті, розпустивши всі квіти на паршивій своїй галявині. Цими квітами були тоді рурки зелених, стягнутих гумкою. Ми по черзі відкисали у ванні, а в кутку покоїлась голова Тоцького. Фанні делікатно накрила її махровим рушником, зморщила носика і зайшла у ванну, фиркнувши, як дика кішка.
Ми просиділи до третьої ночі, вона звично притиснулася, потім уляглася мені на коліна і, посопуючи, почала оповідати свою напівчи вигадану історію, що потім виявилося припудреною правдою. Після чого я передумав її трахати, і ми так просиділи до ранку, а потім на таксі двинули на блошиний ринок, з велетенською коричневою сумкою, купувати кота, сіамського, з голубими очима. Таксі мало бути таким, яким ми уявили, сидячи перед переносним телевізором. Таксі, велетенське і довге, як колгоспна свиня, почвара всього світу, усіх конструкторів, але Фанні ляскала в долоні, наче сіла у вінчальний кортеж.
Сипав синій сніг, прилипаючи до обличчя, скла, а місто лежало щасливе та порожнє, поодинокі персони вишмигували з карієсних дірок помешкань, похитуючись від тугих протягів та алкоголю. Я попивав коньяк, справжній дорогий французький арманьяк, за багато років намагався не думати, і це вдавалося, досить щасливо виходило, і вершина мого кретинізму піднімалася великою новорічною ялинкою на Майдані Незалежності.
Так проходить життя, розумієш ти, коли дивишся, як жінка піднімається східцями до магазину.
— Фанні, там коти не водяться, — сказав я.
— Мені треба кицьку.
— Тут і кицьок немає.
— Тоді що-небудь, — сказала вона.
— Шоколад. Он там, трохи далі від Лютеранської навіть на Новий рік працюють.
Вона навіть оком не повела, а продовжувала дряпатися слизькими східцями. Нарешті діставшись кінця, вона уткнулась в зачинені двері, розмальовані виводком обкурених школярів, під наглядом тонкогубих клімактеричних педагогів, сніжинками.
— Зачинено, — сказала вона.
— Мабуть, — я приклався до фляги.
— Ти багато п'єш, — сказала вона і щось пошукала очима в небі.
— Новий рік.
— Так батько говорив.
— Угу. Батьки завжди крайні.
— Так.
— А ким і за кого у тебе Тоцький був?
Вона притягнула праве плече до вуха, продовжуючи щось шукати у світанковому небі.
— Усім.
— Грошовий лантух.
— Ага, — сказала вона і притиснулася лівим плечем до вуха, шаркнувши поглядом на безлюдний Хрещатик.
— І все…
— Тебе цікавить більше?
— Як і тебе, моя п'янка.
Обіпершись об мою руку, вона зійшла східцями до «Плази».
— У мене тут подруга, — вона знову уткнулася у небо і поморщила носика.
— Де?
— У «Бізнес-Плазі».
— Угу. Хочеш випити?
— Ні.
— А її, мабуть, там давно немає, — сказав я і приклався до фляги.
— Ні. Вони ще ті торчки.
Я тільки хмикнув і приклався до фляги, іншого засобу здихатися Фанні я не знав. А Фанні стояла на Хрещатику в моєму старому плащі, видно вирішуючи дуже важливу проблему.
— Ми повинні звалити з твоєї хати.
