Квiти Содому - Ульяненко Олесь (читаем книги txt) 📗
Алла прийшла у наш дім на початку березня. Ще лежав сніг. Сніг викликав у мене жах, скутість у всіх м'язах, думки пливли повільно, мов замерзаючий Дніпро. Сніг висьорбував у мене залишки думок, що я лишив на смерть, та дитячу мрійливу, нікчемну безпорадність, коли від одного, здається, навіть не твого погляду існуюче набирає реальних рис. У снігу не було ані майбутнього, ані минулого. Це найстрашніше у снігу. Жорстка реальність проступала, мов чорнильна картинка, і тією реальністю було те, чого тебе навчили. Інша реальність, напевне, існувала, тому що люди, котрі оточували мене, не потерпали ані від болю, ані від жаху. Вони потерпали від іншого життя. Того, хто навчив їх інакшого, і вони забули те інакше. Так я завжди уявляв Бога. А чи вірив я в нього? Безсумнівно. Але я не довіряв йому. Як боявся і не довіряв батькові, крупному державному чиновнику. Як не довіряв матері, великосвітській шльондрі, закутаній у бордовий халат з пропаленими дірками від крапалів опію. Як я не вірив карлику Рашиду, що першим навчив мене скидати, а потім мітити карти… напевне, все це викликала у мене одна думка про Бога або про кохання. Хоча різниці в цьому не було ніякої. З Аллою не було кохання. Прекрасний секс, що завжди у мене асоціювався з купами шовку, різноколірного шовку на вітрі, над синьою водою. І я знав, що це довго не триватиме. Як і моя любов до цього світу, і як моя правда про пекло та рай. Яких, напевне, немає, а якщо й існують, то тільки не для людей, що скуштували життя так досита, що воно вилазило через горлянку. Ну, принаймні, я так думав наприкінці березня, коли від розкішного, красивого тіла Алли не було спасу, та і я навряд чи бажав позбавитися цієї жінки. Аби не реальність. Замість снігу до мене прийшла Фанні.
І тут я повірив у бідну старість, злидні, хвороби, у чорта і ще щось. От дивіться, я сиджу перед розбитим телевізором, вибиваю рештки тютюну з попільниці, а якась баба у заштопаних панчохах, з закислими очима, що несподівано виявиться моєю дружиною, буде страждати на очку від запору. Ось що мені усміхалося від красивої лохматки Алли. Це було вже пройдено, і я повторив цю помилку. А Фанні мовчала. Мені здається, Фанні хотіла заговорити, безколірна як тінь, пряма як стріла, чиста як вода, — ось такі божевільні думки викликала її рідка поява. Так, вона хотіла знову заговорити, як тоді на Хрещатику, під цим клятим снігом, під гугнявий реп; але вона так і не знала, з чого розпочати. І так мовчала довгими днями, довгими ночами, і ти задавався питанням: невже ця птаха ніколи не зацвірінькає? Так, я сам несерйозно ставився до неї. Просто, як кинути в дитинстві рідним, що вони тобі чужі, а ти рознещасний байстер.
За вікнами лежав паскудний піщаний пейзаж, з двома-трьома куцими деревами, водонапірною баштою. Алла не закривала рота.
— Сьогодні у нас сімейство Валащуків, — цокотіла вона. — Всі в мундирах, лампасах, і такі важливі та важні. А дами… Ха!
— Генерал? — запитав я, шукаючи флягу.
— Щось подібне до маршала, — видала Алла, риючись у строкатому ганчір'ї, витягла блискучу штуку, що нагадувала, хоч і віддалено, ліфчик, помахала у мене перед самим носом: — Будь готовим… А, до речі, відправ Фа на прослуховування…
— Угу, Фа, — на автоматі видав я, повернувся на бік. Глянув одним оком на вікно. І тут до мене дійшло, ясно і сухо, що про Фанні ми говоримо у третій особі. Ну і хрін з тією Фанні. Проте заснути я не міг, усе чекаючи, коли рявкне дверима Алла. Мене вона не дратувала. Навпаки, по-ідіотському мені хотілося бути героєм. Фантастичним і неперевершеним. Сиза казка передноворічної ночі наказала довго жити. Але Фанні дивним способом її повернула. Вона прийшла до мене в кімнату. Одягнена в широкі вельветові штанці, з синіми колами під очима, сіла, закурила довгу чудернацьку цигарку, глибоко затягнулася і сказала:
— Ну, і що ти думаєш робити?
— В смислі, голубко?
І тут сталося те, від чого я напевне буду завжди втрачати памороки. Несподівано я побачив її очі, сьогодні карі; я побачив маленьку дитину, ображену, з підтиснутими устами, одягнену, як вуличний хлопчик.
— Я її просто уб'ю, — спокійно сказала вона і глибоко затягнулася.
— З якого це дива? — Фляга приємно гріла мені руку. — Я тобі не дам на отруту грошей.
— Гроші, — сказала вона і блимнула на мене своїми пойнятими сизиною очима.
Кохання живе спогадами. Воно просто паразитує на них. Тоді я намагався дістатися до них, але вони не лежали так глибоко, як того хотілося чи уявлялося. Спогади кільцями змій лежали на поверхні, на сонці, ледачі та тупі, як і моє життя. У нас із Фанні те, що відділяло, не вміщувалося у людське розуміння спогаду. Його не було. Для мене. Але вона прийшла і сказала:
— Гроші, Алекс. Гроші. Алла розтринькає їх, як і моє життя.
Я побачив, як завмирають тіні за вікнами, як біжать звірі теплим піском, я побачив, як сонце здирається нагору. І мені зробилося боляче. Життя шурує без Бога чи з ним, воно все одно чеше на всіх парах, і не має значення, лежиш ти в стічній канаві чи ти принц з діамантовим зубом. І, гадаю, нам однаково, що Бог думає про нас, бо нас займають наші думки і наші дії. Вже не головне результат. А коли ні хріна не виходить, коли ти сідаєш сракою на розпечений асфальт, тоді твої мізки починають вишукувати щось таке, що не можна роз'яснити, а заодно існуюче. Так у мене було з Фанні.
— Ти віриш у Бога? — колись запитав я в неї.
— Так. Але, напевне, не так, як ти.
— Як?
— Для тебе Бог — це не добрий батько, як завжди. Він для тебе сусід, котрий мешкає через стіну і заважає іноді жити, — сказала Фанні, і зараз я побачив її погляд, такий, як і тоді, що щезає в тихих пісках.
— Да-а, мугу, — тільки і сподобився тоді на відповідь. — Життя — це не реклама для памперсів.
— Іноді заманаєшся іти, — відповіла вона і пішла широчезними кімнатами, перетворюючись в безплотну тінь.
Закон, присутній для всіх закоханих, тобто перескакування перепон на шляху до віслючого щастя, був відсутній, як і самі перепони. Ми з нею не вірили в любов, от і все. Якщо не рахувати засушену голову Тоцького, то спогадів накопичилося так мало, що все нагадувало дурнуватий сон, який у житті не мав продовження. Тим паче у Фанні виходило все раптово. Вона раптово змінювала колір очей; ось сьогодні вона безлика, як висохла незабудка, і тут проявлялася на твоїх очах, мов негатив кіноплівки.
У дитинстві я часто уявляв загадкові білі міста, заховані в дикій непрохідній гущавині лісу, за болотами, пісками, озерами. Часто я сідав у передвечір'ї на пагорбах і бачив ті міста, розливаючись у тиші душею, про яку як тоді, так і зараз не маю ані світлого, ні темного поняття, — але свідомість того, що до них не доступитися, і лише тому не доступитися, що їх не існує, вводила мене у катотонічний стан. Власне, то була моя єдина таємниця. Цього я страшився, як малолітній онаніст. З того ж таки, як видалося, і черпав соки. А звідки б взятися силі упродовж пустого життя, в очікуванні чергового кидали чи просто нидіння на батьківські гроші, — такі думки полізли несподівано, так що мені знову захотілося розкішного тіла Алли. З її прогнутим задом, розкосими очима, що тріщали безтурботним сміхом у таке ж порожнє небо. Бля, долина сонць, що сходять і падають на очах… І Алла прийшла. З міцним задом, клітором, уквітчаним пірсингом. Іноді я їй говорив:
— Ти на старість з глузду з'їхала…
Вона тільки без угаву тріщала, витрушувала з яскравих пакунків манаття, на ходу запихаючи до соковитих червоних губ довгу темну сигарету, пухкала димом разом зі словами.
Але в переддень першої світської вечірки мене знову понесло в місто. Початок осені печально просувався багряним листям над розпатланим свинцевим гирлищем річки. Я парився в авто, ловлячи, як павутину бабиного літа, думки, що обривалися десь наприкінці міражів швидкісної траси. Я пройшовся між високими недобудованими домами, що строго підіймалися у синці печалі першої осені. Все видавалося нерухомим, як і моє життя.
