Квiти Содому - Ульяненко Олесь (читаем книги txt) 📗
Лу тягнув недовго. Після Макса він сидів спокійний, навіть з проблисками розуму в очах. Чимось схожий на песика, наляканого і стривоженого, який знає, що десь небезпека, але точно не відає, де бродить вона, тиха, тиха смерть. Я перетяла йому аорту, і він сконав через п'ять хвилин. Хату я підпалила. Ще навіть постояла на дорозі й подивилася, як бухає і сипле у перламутр неба бурштинове полум'я.
Хтось прийшов до мене. Я побачив довгі жовті язики. Коли придивився, зрозумів: це собаки з оксамитовими очима. Вони говорили і кудись показували лапами. На одній собаці сиділа мати, а батько стояв з велетенським косяком і матюкав її на чім світ стоїть. Батько сказав наприкінці: «Тут бач, сина, хреново лише на початку, але жити заїбісь скрізь! Да!» Так він сказав, а мати сміялася. Зовсім як у кіно змінювалася: то тобі, диви, Мадонна, то Джені Ло, то Софія Ротару Зелений з синім язик, здоровий, лизнув мене, але я хотів щось сказати Максу, та язик усе лизькав і лизькав. А тоді я почав вигрібати руками попіл, золотистий, як блискітки на проститутках. І наткнувся на велетенський батьків хєр. Батько трусив ним, гиготів і казав, що зараз оддрючить весь світ у жопу А тут я сказав, та прямо так, мужиком видав. Ти не мій батько. Ти батько йобнутого Макса. Ти драв шкуру з собак. Я твого ублюдка сопливого утопив. Потягнув за ноги й утопив. Ха-ха. Та він так нічого і не поняв. А собаки сходилися, ставали колом. Вони мене любили, а не батька. А мій трахнутий старий продовжував трусити хєром, витрушуючи із залупи пташок. А зелений язик усе тер і тер мене, доки не стер мене з підлоги.
Тоді я одів кремову шляпу, подивився на круглий місяць, під оксамитовий спів моїх янгеляток, вийшов під скрипучий сніг, під синій сніг на вулицю. Стогнав сніг під моїми ногами, стогнав від морозу, але я носив кремову шляпу, і світ давно пішов з моїх грудей. Колись, заразившись життям, наче нежитем, він набуває невиліковної хвороби. Життя — глупота, і той глупий, котрий намагається прожити його за власним планом. Фаталізм не має смаку. Але плани смердять демонською сіркою. Хто не дурний, той не входить у чертоги вищих, а спить там, біля порога, собакою з оксамитовими очима. У грудях легко ходило. Ось мої янголятка!
Вони стояли уздовж латунної дороги з круглим місяцем наприкінці; вони стояли з палаючими сріблом смолоскипами, що рівно лапали купорос неба. І я пішов між ними, під хвилюючий спів, як далекі голоси моїх друзів. Хтось сказав: «Скінчилося!» І місяць упав мені під ноги. Я побачив квадрат міста. Повторив: «Так». Наш світ отрута. Чорна ніч завжди зустріне нас.
2. Крила ангелів
Там, де стоїть наш будинок, широкими білими віялами лежать піски, умочившись рваними краями у синю воду, там ми намагаємося жити. Одне тільки слово «дім» викликає непередбачені конфлікти, коли тебе несло над цим світом сухим листком, без мрій, без думок про майбутнє, без будь-якої претензії, включаючи і п'яне варнякання у ванній, коли несподівано знаходиш якогось чорта у ліжку, а дзеркало нічого втішного не може показати, бо такого не існує в матеріальному світі, що ти уперто обживав, завалюючи, наче порожніми пляшками, чистої води ілюзіями, які, в свою чергу, не відрізнялися від алкогольних галюцинацій. Ось так. Так було, а ви слухайте. Саме в такому падлючому стані знаходився і я. Якби не одна маленька різниця — мені було однаково. Цей період прострації називався щастям. Стандарт людського дебілізму. Жінка, гроші, гарна випивка плюс більярд, невинний, мов дитячий пронос, покер і таке інше. І широкі піски, пустирища, озера, птахи і глупа тиша, що вночі, що вдень. У двадцять років можна повіситись, а в сорок п'ять ти вже думаєш не про ніч, яка заллє очі після того, як вони закриються. А рій невгамовних, але кволих нейронів учепиться за тоненьку ниточку — а якщо? Банальності напрягають нашу істоту набагато швидше, ніж щось таке, котре з'являється, а ти думав, що такого-от зроду не буде в житті.
А вона читала книжки. Ніби нічого не сталося. Ніхто з нас двох не згадував того вечора, так що важко вирішити, добре це чи погано, що Фанні днями тинялася кімнатами, тріскала солодке і читала книжки, а я катав шари з місцевою публікою та просиджував за телевізором. У такі години приходить думка: а чи справді це саме та жінка, з якою ти повинен зустріти старість і смерть? Ти дивишся на зовсім інфантильні штучки, властиві всім жінкам: плюшеві ведмедики, мавпочки, пластмасові браслети, — дивуєшся, що років двадцять тому в тебе це викликало якщо не відразу, то непереборний переляк. А зараз ти мовчиш, позираючи поверх газети, зрідка ліниво тягнучись за склянкою пива. Словом, життя набирало своїх могутніх обертів, позбавлених інфантильного романтизму. Було нудно…
Кіт Алоїз пролетів через перила красивою дугою — так креслять свою останню путь усі смертники. Алоїз упав на бік, потім різко беркицьнувся на спину і за лічені секунди стояв на ногах. Але це був просто шок, больовий чи ще якийсь там. Переламана права рука висіла уздовж тулуба ганчіркою. І Алоїз закричав. Закричав так голосно, що снайпер на даху натиснув спусковий гачок, і мізки Алоїза вискочили, з потилиці на стіл, де сиділи пан Собаревич і його шестирічна донька. Куля навіть не зрикошетила, видно, не було від чого, а разом з мізками Алоїза попала пану між брів, виконавши таким робом подвійну функцію. Група захвату прибула цього разу надто пізно і невдало. Кримінальний авторитет, з-за якого заварилася вся ця каша, зник у невідомому напрямку. Так починалася її, Фанні, історія. Мабуть, частково вигадана, і не від того, щоб прикрасити своє життя, а виключно із-за передозування фантазії. Та чогось мені здається, що насправді було страшніше. Як і завжди…
Як вона зробилася Фанні Ліхтенштейн? Спірне питання, бо через три тижні після цього прикрого інциденту мама її, що проживала у Східному Лондоні, вийшла заміж, а донька за непотрібністю перекантувалася до діда з бабою, двох божих створінь, що плутали туалет з церквою, а бібліотеку приймали, принаймні, за філіал крутого банку. Дід з бабою мали якесь невизначене польське коріння, мати у Фанні була чистокровною київською мажоркою, а батько болгарським бізнесменом, з досить-таки тухлуватим комуністичним минулим. Чи були у Фанні єврейські корені, за які вона так чіпко трималася, хоча б у власних фантазіях, так довести і не вдалося. Чомусь вона вперто вірила, що ім'я Фанні і прізвище Ліхтенштейн саме єврейські, а тому вона на зло усьому світові носитиме його, і нехай наш будинок розбомблять араби. Я не мав нічого проти. Ані проти того, що її вигадане прізвище чисто єврейське, і щодо арабів — нехай собі бомблять. У мені самому циркулювало стільки крові, що ночами всі майданеки та освенціми плакали за моєю грішною душею, хоча етнічно ми з Фанні належали до цієї велетенської і втраченої країни, з котрої навіть ліньки було їхати.
Тож ці два божих каракулі, дід та баба, майже не займалися вихованням дівчинки. Першим їхнім розумним кроком було те, що вони притягай семирічну дівчинку у дитсадок. По-моєму, у літньому віці розум концентрується зовсім в іншому місці або має якесь інше таємниче продовження, що навіть сам Творець диву дається, куди вже простим смертним. І ця клопштоківська одіссея продовжувалася би ще довго, аби по сусідству не поселилася парочка милих рожевощоких іноземців, приблизно десь одного віку з нашими старими. Там от і почала пропадати днями Фанні. Підозрюю, що саме там вона придумала собі ім'я, саме там вона почала цікавитися книжками, малюванням, грою на піаніно. І ще чимось. І це «чимось» чи «щось» потім привело на лаву підсудних парочку престарілих шведів. За все треба платити, навіть за брак батьківського тепла. За що? Мені якось зовсім не приходило в голову, чим і чому. Як, для чого і чому я комусь зобов'язаний. Холодний, односторонній егоїзм завжди присутній, коли знаєш, що предмет твого опікування не випарується ані за цю ніч, ані за наступну. І таке інше. Все як і з коханням.
