Doc 1 - Чех Артем (читать книги онлайн бесплатно без сокращение бесплатно txt) 📗
Фріда і Ніона. Хоч бери й пиши маслом. Гордовита, грудаста Фріда і скромна, невигадлива Ніона. За два роки їхньої дружби змінилося багато. Ще за два роки — вони закінчували школу. Доля Ніони була передбачувана й вирішена, як роман «Анна Кареніна»: батьки зажадали найскорішого вступу доньки у Кембридж. Наївні, не знали, у що це згодом виллється. У тридцять шостому колишні студенти Кембриджа, підбурені всезагальними демократичними свободами, подадуться до Іспанії — боротися проти свавілля Франко. І Ніоночка, двадцятичо-тирирічна красуня, руде сонечко лондонського туману, півтора року служитиме медсестрою в Гібралтарі, який і досі не можуть поділити Велика Британія та Іспанія. А потім її застрелить п’яний марокканець. Просто так.
А Фріда Яківна ще два роки пропрацює у берлінській поштовій службі, познайомиться з чарівним і дотепним commis voyageur Францем, а невздовзі від нестримного кохання та безмежного щастя врешті-решт завагітніє.
Коли розповіла йому, що чекає від нього дитину, його дитину, Франц почервонів, як свіжа баварська сарделька, розридався і заприсягався, що за кілька місяців вони обов’язково одружаться, але зараз він має їхати у відрядження, адже люди без пристроїв, які він пропонує, просто не виживуть.
— Більше я його не бачила. Страждала, плакала, народила. Хотіла двійню, та й молока в мене було чи не на трійню, але змирилася, пробачила, заспокоїлась. А у тридцять першому від сухот дуже раптово і майже непомітно померла Настька, і я вже навіть не плакала, тихенько поховала на берлінському кладовищі її, лютеранку, і настала така порожнеча, така темна й сіра крига душу закувала, життя не було, сил не було. Тільки порожнява й страх. З однорічною дитиною, майже на вулиці, з мізерною зарплатнею рядового службовця на пошті я залишилася одна у цілому Берліні. Тоді вже ходили плітки, що на батьківщині настав рай, що всі працюють на радість собі і державі, а держава — не просто держава, а справжнє тобі втілення всіх соціальних чеснот. Становлення держави закінчилося, всі терори, війни і голод позаду — залишилося тільки приїхати і стати рівноправним мешканцем нової Української Радянської Соціалістичної Республіки. Я звернулася до радянського консульства, і мене радо прийняв майор, рафінований рязанський блондин, потомок славних варягів, але з хитрими татарськими очима. На оформлення виїзних документів з прізвищем Міронадзе пішло трохи менше двох тижнів. Мені пообіцяли квартиру в тому ж будинку на Прорізній, працевлаштування, ясла для Ніони, — її я назвала на честь подруги (пізніше вона стане звичайною Нінкою), — вечірнє відділення технічного училища, звичайний соціалістичний рай. І от, на початку березня тридцять другого року, з пересадкою у Варшаві, я приїхала до сірого, занедбаного міста, навіть не столиці, а так, посереднього провінційного містечка з розбитими храмами й понівеченою культурою. З-під снігу виглядала чорна земля, що почала відтаювати після холодної зими. Текло зі стріх, текло з очей. Здавалося, що вулицею ходять одні уркагани та чекісти. Тоді я вже зрозуміла, що, отримавши радянське громадянство, я втратила можливість виїхати з країни. Деякі збереження ще залишалися, і я думала податися до Франції, зробити рекогносцировку, зрозуміти, чи можна переїхати жити туди. Але, як я і очікувала, назад мене ніхто вже не випустив. З десяток разів я була на допитах у ГПУ, проте саджати мене поки ніхто не збирався. А з іншого боку, паспорт громадянки сересер мені теж не видавали. Жила як у повітрі, без документів, тимчасово мешкала у бараку, в яру, де зараз проходить бульвар Лесі Українки, працювала так само, як і в Берліні, на пошті. Було важко, і раєм це життя аж ніяк назвати не можна було. Бараки, робітники, чекісти, щоранку о шостій прокидайся, вези Ніоночку до ясел, а там не харчування, а біда якась. Так то я ще не знала, що за півроку тут буде стільки біженців із сіл, стільки злочинності та безчинства, що мама рідна, але жила, якось викарабкувалася, часом хотілося руки накласти на себе, не стільки через відчай, як від байдужості до всього.
Паспорт я отримала тільки у тридцять четвертому. Бігала у театральну студію, на теперішню Пушкінську, ставили класиків: Ібсена, Островського, Карого. Познайомилася з тодішньою богемою, час від часу підробляла статисткою у кіно, познайомилася з Олександром Петровичем, але це вже інша історія, довга й заплутана. Їздила до Москви, там в мене ще одна любов була, Льова Б., а десь між тридцять п’ятим і тридцять сьомим був нервозний і безладний роман з Сар’яном. Ах, які пейзажі були у Мартіроса, яка це була людина. Він був старший за мене на тридцять п’ять років, але я його так любила!
Ближче до п’ятої години ранку почало світати. Невгомонна стара все ще розповідала, розповідала — і про кінець тридцятих, як оминуло її горе, і про родичів білого офіцера Міронадзе, які знайшли її, Фріду, й прийняли її, єврейку, як доньку білого офіцера Давида Міронадзе, але їх у тридцять восьмому всіх до одного репресували. І бігала Фріда, оббивала пороги, намагаючись врятувати родичів Давида, який у свій час відмовився від новоявленої шестирічної доньки. Але всі її зв’язки обривалися швидко і з тріском. Забирали колишніх високопосадовців, творча еліта перебувала у перманентному панічному страху. Якщо таких видних діячів, як Косіор, було репресовано, то що можна говорити про інших. Навіть Єжову, чиє ім’я довгий час вселяло тихий жах, не вдалося сховатися в наркоматі водного транспорту. Фріді нічого не залишалося, як збирати консерви на передачі тим, кого не розстріляли. Пізніше їх всіх розмололо на безвісну труху історії: кого табори, кого війна…
У тридцять шостому була друга хвиля ущільнення квартир, і Фріду Яківну з донькою Ніоною підселили до театрального актора Анічкіна.
— Це був будинок на Госпітальній. До Анічкіна підселили три сім’ї. Мене з Ніонкою, єврейку Розу, якій через її єврейство надали приміщення на чотири метри у підвалі будинку, та ще одну жінку з чоловіком. Жінку звали Ніною, майже як мою доньку, а чоловіка — Яковом, як мого батька. У тридцять сьомому в них народилася донька, Ліна, а у тридцять восьмому, невідомо звідки і від кого, Роза народила крикливого і дуже негарного хлопчика Льову. Анічкін злився, жадібно кусаючи повітря, психував, нас всіх ненавидів, але часи були страшні, і вередувати, особливо на публіці, він собі не дозволяв. Коли почалася війна, мені було вже двадцять вісім. У місто увійшли німці. Спочатку готувалася до евакуації, за прикладом багатьох, зібрала все барахло у старий килим й закопала у яру. В останню мить я від евакуації відмовилась, а коли прийшла до захованого барахла, побачила, що яма порожня. Анічкін ще довго пив каву з наших фарфорових чашок. Я працювала у підпіллі, так і виживали. Адже як тоді було: або ти працюєш на німців і не здихаєш з голоду, або ти не працюєш і спостерігаєш за тим, як твої діти пухнуть і лопаються… Нінина сім’я взяла до себе Льову, а Розу разом з її братом, який так недоречно випірнув з Козятинської глухомані, розстріляли у Бабиному Яру. Льову ж всі не любили, був він крикливий і сопливий, через довге життя у підвалі постійно хворів, кашляв, температурив, а з носа постійно текли соплі. Після війни якась примарна тітка, теж, здається, з Козятина, забрала його до себе.
Фріда Яківна займалася підривною діяльністю, принаймні так довго думали всі її знайомі. Насправді ж вона було лише зв’язковою, що, в принципі, не зменшувало ризику для життя.
Якимось чином знайшла родичів, а саме бабусю у Попільні, в ста кілометрах від Києва. Ходила туди з Ніонкою пішки, ховалася в окопах, виживала, а у сорок другому, через велику кількість провокаторів та взагалі всякої поліцайської наволочі, їхнє підпілля розкрили, приговорили до розстрілу, але в останню мить трьох жінок від правили до Варшави, а звідти у Треблінку І, де все ж таки довелося працювати на німців, а за кілька місяців за якісь особливі гріхи перед рейхом триста здорових людей переправили до Треблінки ІІ, табору смерті… Там їх тримали, навіщось годували, але поки не вбивали. В серпні сорок третього почалося повстання, Фріді разом з десятком ув’язнених вдалося втекти й потрапити на фронт, який стрімко просувався на Захід. У сорок четвертому десь під Будапештом Фріду було поранено, і вона лежала у київському госпіталі, в ста метрах від свого будинку, в якому залишилася донька. Мабуть, вже підросла, по-чесному радянська, піонерка. Має закінчувати восьмий клас.
