Doc 1 - Чех Артем (читать книги онлайн бесплатно без сокращение бесплатно txt) 📗
Мати Фріди Яківни народила її у шістнадцять. Вона, вродлива, ще струнка грудаста дівчина, донька житомирського шинкаря, скочила заміж за пристойного, вже не молодого, але ще повного сил і молодецького запалу офіцера, теж єврейської крові, між іншим. Тільки там були свої нюанси, якісь фіктивні прізвища, біографії, так що офіцер був на гарному рахунку, адже ще свого часу, у п’ятому році, під час російсько-японської війни показав себе доблесним солдатом — оборона Порт-Артуру, хоч і розгромна, але звитяжна баталія на річці Ялу… і солдата Якова Андрійовича возвели у ранг офіцера, що наблизило його до дворянського титулу.
У чотирнадцятому році він пішов на фронт, але повернутися йому не судилося. Хтось поговорював, що він загинув під Варшавою у сімнадцятому році як сміливий і доброчесний воїн, інші говорили, що він зрадив своїх бійців і намагався прорватися до Лісабонського порту, щоб звідти відплисти до Сполучених Штатів, але його підрізали мародери…
— Якщо чесно, я і не пам’ятаю вже.
В той час вони з мамою та Фрідиною молодшою сестрою переїхали до Києва. Тоді це було відносно спокійне місто, аж до дев’ятнадцятого року. А у дев’ятнадцятому була безкінечна холодна зима, і петлюрівські війська вчиняли єврейські погроми. Фріда з матір’ю на той час мешкали у квартирі вже загиблого офіцера Якова Андрійовича на Прорізній. Фріду віддали до сусідки, яка невимовно зраділа такому подарунку — прийняти до себе хоч і єврейську, але дівчинку, бо сама страждала на безпліддя. Молодша сестра померла ще у вісімнадцятому — ангіна, абсцес нирок.
— Не вижила. Мати і не горювала навіть. Не до цього було.
Згодом, під час погрому, сердобольну Лілю Єфимівну зґвалтували і вбили, а Фріда так і не дізналася, де знаходиться її тіло. А сусідка Настька Міронадзе — також дружина офіцера, потім, з приходом радянських військ, вивезла Фріду до Криму. Півроку вони жили у Феодосії.
— Сонце, море. Це були найкращі часи мого дитинства. Настька мене виховувала. Читати і писати, щоправда, навчила ще мати, але Настька Міронадзе, в дівоцтві Голобєєва, впритул наблизила мене до високого. Ми бували у Максиміліана Олександровича. Двічі. Ой, натисни оту кнопочку на пульті… щось душно… ага, дякую. Двічі ми були у нього. Одного разу я сильно перелякалася якоїсь вівчарки, що забігла на подвір’я, і розревлася. Макс — нічого, що так фамільярно? — посадив мене на коліна й подарував книжечку, попередньо дещо написавши у ній. «Демоны глухонемые». Он бачиш, стоїть. «Фрида, бояться нужно не собак. Учись. С нежностью, М.В.»
Я, затамувавши подих, дістав збірку віршів. Обережно, боячись, що та розвалиться у мене в руках, але книжка виявилась міцною, позбавленою столітньої обшарпаності. Здивовано посміхнувся. Волошиним особливо ніколи не цікавився, хоча вдома стояв його альбом і вірші, та й мати мені багато розповідала, але якось нецікаво було, а тут… неначе до його мощів доторкнувся. Аж мороз по шкірі.
— А потім до Феодосії приїхав Давид Міронадзе. В таврійських степах йшли бої з червоними військами. Міронадзе приїхав у коротку відпустку, на тиждень. Мене не прийняв, сказав, що він не буде батьком чужої дитини. Тільки за місяць його було важко поранено десь під Каховкою. Помер він у Джанкої. А в двадцятому якісь давні знайомі Настіного батька, колись наближеного до тимчасового уряду есера, що загинув від випадкової кулі у Петрограді, посадили нас на пароплав. У мене почалося запалення легень. Увесь час, скільки ми пливли, я була майже у непритомному стані. Марила, кашляла кров’ю. Прийшла до тями тільки у Константинопольському порту. У самому місті нас розмістили у невеличких квартирках на лівому березі Босфору. Стояла неймовірна спека, було багато хворих, серед них і я. Мене поклали до госпіталю. Виходжував якийсь турок з європейською зовнішністю. За три місяці старцювання у Константинополі якісь добрі люди нас знову посадили на пароплав, і незабаром ми опинилися в Неаполі, брудному й злочинному гадючнику. Мене одразу вразила величезна кількість автомобілів, конок, людей, арабів і негрів. Неаполь називали тоді італійською Калькуттою. Мені було вісім років, і я не знала, що таке Калькутта. Думала, що від слова «культя», а значить, щось пов’язане з інвалідністю. Італійське місто-інвалід.
А потім Фріда пішла до італійської школи, вивчила мову. До двадцять третього року вони з Настькою проживали в Римі, отримували якусь допомогу від монархічної общини та паралельно пенсію від есерів. А у листопаді двадцять другого все змінилося, знову революція, до влади в Італії прийшов вирлоокий карлик, який приніс разом з собою заразу фашизму. Шовіністичні погляди італійців змусили Настьку з Фрідою тікати на Північ, до Берліна.
— Тільки-но я освоїла італійську, довелося вивчати німецьку. Спочатку ходила до російської школи. Там були всі емігранти, дехто навіть з Києва, якісь знайомі траплялися. У Берліні було легше. Настька займалася перекладами. Окрім німецької, італійської і французької, знала ще англійську та їдиш. Усіх цих мов вона навчила і мене. Тоді у Берліні, в нас були тижні, коли ми спілкувалися виключно однією з тих мов, яку я вивчала. Тільки французька далася мені важко. Та-ак, казала Настька, понеділок, яка у нас на цьому тижні мова? І ми переходили на іспанську або англійську, або їдиш аж до недільного вечора. Так і жили. Я ходила до школи, Настька по п’ятнадцять годин засиджувалася то в редакції емігрантської газети, то за перекладами чиїхось мемуарів, та все про царя, монархію. Якісь адепти народовольців давали на переклад свої маніфести, потім вони ж організували і свій журнал. Настька не гребувала жодною роботою. Від політики була далекою, але розбиралася в ній незгірше за свою лінгвістику.
Була вже друга ночі, а Яківна все розповідала і розповідала. Видно, за довгий час спілкування виключно зі своїми сцикухами, як вона їх називала, неабияк зголодніла без співбесідників. Хоча добрим співбесідником мене назвати було важко, я швидше був просто слухачем. Розповідала про своє життя вона у хронологічній послідовності, але щось від недоріки в неї зосталося — якось нескладно вона говорила.
— Взагалі, у молоді роки я була пречудовою оповідачкою, — наче почула вона мої думки. — Вибач, що так неоковирно розповідаю. Я вже років десять ні з ким, крім листоноші та дільничного Іванчука, не розмовляла. Старість.
Старість, погодився я, але промовчав, із задоволенням даючи Яківні можливість зібрати у жменю всі думки та спомини, про які їй так хотілося розказати. Правда, час від часу здавалося, що вона проводить сухою ганчіркою по запилюженій поверхні свого життя, не заглиблюючись у душевні переживання, а всього лише стримано переповідаючи основні дані своєї довгої й складної біографії.
Іноді я відволікався на власні думки. Знову і знову згадував про розмову Варі та Боба, але у порівнянні зі складним хитроплетивом Фрідиної долі всі мої самопоїдання здавалися безбарвною нісенітницею неопереного організму.
— Ну-ну, Яківно? Спати ще не хочете?
— Це вам, молодим, треба спати, а я свої дві години ще вдень виспала. Так на чому я зупинилася?
— На Берліні.
— Точно, на Берліні… Ну, коли наші взяли Берлін, я дізналася про це, стоячи на Васильківській…
— Ні-ні, - перебив я її, - вам ще десять років, — хоча перестрибнути два десятиліття її долі мені здалося навіть заманливим.
— Ах, стара, пам’ять куряча. У Берліні я каталася на трамваї. Я так любила київський трамвай, особливо коли спускаєшся на Поділ, що у Берліні це була одна з моїх улюблених забавок. До нас, дітей емігрантів, ставилися добре, адже всі були з аристократів, дворян, чистоплотної інтелігенції… Хтось бідніший, хтось більш заможний, але всі були чистими, причесаними, зі шкіряними ранцями. Доглянуті. А у дванадцять років я вперше відчула, що таке бути єврейською дівчинкою. На першій перерві, між англійською літературою та ботанікою, всі дівчата, крім Ніоночки, руденької, безхарактерної лялі з фарфоровим обличчям, обступили мене і почали азартно обнюхувати. «Що ви робите?» — запитала я. Але ті мовчки, немов заворожені, здійснюючи страшний ритуал, ходили колом і обнюхували. «А від неї дійсно якось по-особливому пахне», — сказала одна. «Ти жидівка?» — запитала інша. Тоді я нічого не зрозуміла, а потім, коли прийшла додому, все розповіла Настькє. Вона важко зітхнула і розплакалася. «Dregs!» — сказала вона англійською, позаяк тиждень у нас був англомовний. Наступного дня вона прийшла до школи й вчинила скандал у дирекції школи. Виявилось, що хтось з батьків, побачивши мене у школі, бовкнув щось на кшталт: о, тут і жиди навчаються! Конфлікт зам’яли, адже школа була престижна. Але хоч я офіційно і не була єврейкою, такий статус за мною закріпився, і довести комусь що-небудь було неможливо. Я нікому нічого і не доводила. Ніоночка теж була єврейкою, але з виразною центральноєвропейською зовнішністю. Батьки її були з Вільно, переїхали до Берліна через розширення свого бізнесу — у них було три керамічні заводи. Ніона російської не знала, але викладання велося німецькою, тому всі її проблеми обмежувались спілкуванням з однолітками. Так нас було двоє. Я — жидівка, і вона — зарозуміла литовка.
