Реквієм для листопаду - Матіяш Дзвінка (бесплатная библиотека электронных книг .TXT) 📗
Нарешті треба визначитись, що робити із собою, хоча в певний момент можна раптом зрозуміти, чи відчути, чи воно інакше прийде — таке знання того, що воно все саме по собі визначене, й тому можна із собою нічого не робити, бо воно й так потихеньку робиться — повсякчас, безугаву. Сточується, надломлюється, допасовується, треться одне об одне, перетирається, народжується, додається, віднімається, пришпилюється, здирається — хоча, що б воно там не було, але все одно дивно стає збагнути зненацька, що зношується тіло й що можна все це відчувати. І трохи злякано (чи, може, спантеличено) раптом розумієш, що починаєш думати про ті речі, про які ніколи не думалось, що можна думати так просто й всюди — за сніданком, у автобусі, будь-де. Просто з тілом щось дивне коїться — воно начебто перестає слухатися, живе своїм дивно незрозумілим життям і відокремлюється від тебе начебто, хоча ти носиш його постійно, бо воно таки ще. Є. Твоїм тілом. І однієї прохолодної осінньої ночі, коли надворі пахне уже мертвим листям, раптом відчуваєш, що більше не можеш спати на лівому боці, бо він увесь терпне й тяжчає від непосильного для нього тягаря. І ти раптом розумієш, що твоєму серцеві заважає твоє тіло, яким ти на нього тиснеш. І звідкись ти знаєш, що коли воно надто вже заважатиме й це дуже набридне твоєму серцеві, воно зупиниться, бо йому більше не захочеться калатати в цьому тілі, і кожному може урватися терпець, навіть найтерплячішим. Воно хоче піти собі — туди, куди йому вже давно хотілося піти. Просто на це треба було чекати — щоб просто піти, перестати, зупинитись. І це таке дивне, і так дуже невчасно воно приходить, але всі ці відчуття все одно нарощуються, гіпертрофуються, аж врешті-решт перетворяться на справжню манію, обсесію, чи як там ще називають усілякі від-чогось-залежності. Бо відчуваєш кайф саме , від того, що можна подумати про це, подумати такими думками — що от щось діється з тілом і так про це химерно й солодкувато думається. Йдеш, а в голові у тебе нічого іншого — тільки ось ця от шиза — і тому, коли вона проводить його на поїзд і йде по перону, і раптом чує, що за її спиною кажуть щось про світло в тунелі, — вона реагує миттєво, блискавично, щось її прошиває від голови до п'ят, наче спалах, і вона обертається, і бачить жменьку підлітків, які сперечаються, і тоді вона знає, що ось це ось саме воно, і вони зі мною, а я з ними. Тому що вони про те саме говорять, вони також знають те, що я знаю. «Життя — це типу хвороба, що закінчується смертю». (Ну ясно, це вони фільм подивились.) Ще тільки вклинюються у неї різні там інші хвороби, пристрасті, відриви, відірваності, залежності, заклинення, запої, депресії, таланти, манії — найнебезпечніша з них манія величі, гріхи — найтяжчий із яких гординя. І тому добре, що все врешті-решт закінчується — навіть смертю, бо чимось же воно мусить закінчитися врешті-решт. Для життя — це дуже непоганий фінал, це навіть прикольно, що от сьогодні ти є, а завтра тебе немає. Просто дуже цікаво, як це. Чи схоже воно на те, як спиш, чи схоже на щось зовсім інше. І ось коли ти нарешті дізнаєшся, то ні з ким навіть про це порозмовляти, бо всі навколо займаються чимось іншим, тим, що тебе немає. Вони це бачать, кажуть, що тебе немає, готуються з тобою прощатися, посилають телеграми в якісь глухі села «похорон завтра 11.30», скидають такий же текст есемесками на мобільники. Твоя смерть стає важливою подією. Всі на неї звертають увагу. Твоє зношене тіло в центрі уваги — його миють, одягають, складають руки на грудях і перев'язують ноги — а то вони розскакуються в різні боки, і, може, щелепу також підв'яжуть. Сумують за тобою, плачуть, читають біля тебе псалми, говорять про упокій. Це дуже добре слово «упокій» — заспокоєння. Мертві здобувають спокій, і це, може, один із найцінніших здобутків. З тілом твоїм уже нічого не коїться, тільки ще вони — ті, чия смертельна хвороба ще триває, намагаються щось із ним зробити. Завжди було дуже шкода, що не можна ніяк поговорити з мертвими та про все дізнатися, і здавалося, що це нечесно — що вони так уперто мовчать. Але якщо добре подумати, то все воно навіть логічно й виправдано. Бо й не мовчать вони насправді, просто живі їх не чують. Не чують, що вони говорять. Хоча, може, про що їм говорити з тими, хто ще ходить тут, вони ж усе одно не знають, як це — бути нарешті без тіла, і що зупиняється серце, і ви разом із ним ідете потихеньку далі, і що з останнім видихом видихається багато чого іншого. Про смерть вже нічого не знаю, о smierci juz nic nie wiem, переді мною тисячі смертей, але тільки одна з них моя. Подивитися на себе збоку нарешті — іншим поглядом нарешті побачити, як виглядає власне — тепер уже не власне — тіло збоку. Дивнувато виглядає. Губи посинілі й кінчики пальців теж. Ось саме це найприкріше зачіпає. Могло би воно виглядати інакше. Може стати шкода свого власного тіла, але це вже востаннє. Шкода, що воно синіє, хоча це закономірно, бо йому дуже холодно. Хоча бувають мертві тіла, які виглядають дуже красиво, тільки це не одразу, ще має минути зо дванадцять годин, тіло захолодає остаточно, зморшки розгладжуються, обличчя молодшає, губи трохи посміхаються, спокій розливається по обличчі — це, може, сліди чогось іншого, небесної радості, побаченої в останні півсекунди, чи ще чогось — кожен може називати це по-своєму, я часом думаю, що це тоді, коли ти подаєш руку янголові й починаєш із ним розмовляти потихеньку й трохи несміливо, бо це ж не так просто — одразу почати розмовляти з ангелом, якщо досі ніколи не розмовляли. І ця радість проявляється на обличчі дуже повільно, як фотоплівка, біля якої треба довго помарудитись. Але ти вже осторонь від цього всього, бо тільки ті півсекунди важили, а тепер тобі легко й інакше. І можна на-· віть порадіти, що нарешті тебе немає, а все, що буде тут чи там далі, воно вже буде без тебе, і вони нехай самі дають собі раду зі своїми тілами. Переображення тіл — це щось інше, це не звідси, це також чиста музика, себто містика, цікаво, як мертві мене бачать, як вони одне одного бачать. Переображення — це уже не те тіло, це не матерія, що також тішить.
Нікуди не можна подітися від правил. Бо щоби бути тут, треба мати це на увазі. Виявляється, що доводиться пам'ятати багато правил, які потрібно виконувати, принаймні так воно виглядає. Треба від самого початку виконувати ці правила, і тоді все має бути добре. Можна для годиться трохи побунтувати, можна бунтувати перманентно, але, попри це, користуватися всіма благами та прислухатися до правил. Це може виглядати по-різному, але найпоширеніший, здається, такий варіант: здобути освіту, створити родину, народити дітей і також дати їм змогу отримати освіту й створити родину, жити порядно та спокійно, нікому не роблячи ні зла, ні добра, виконувати громадянські обов'язки, виконувати подружні обов'язки, виконувати інші обов'язки, ощадно витрачати гроші, не викидаючи їх на вітер та на зайві речі, ходити в дешеву перукарню жінкам — раз на два місяці, чоловікам — раз на півтора місяці, купувати одяг на дешевому базарі, приміряти його на очах у десятків перехожих, але тут настільки багато таких вимушених стриптизерів, що ніхто й не зверне уваги, улюбленою стравою називати салат «олів'є» і оселедець під шубою, коли захочеться просвітлення, пити кагор, заїдаючи його дешевим костромським сиром, не знаючи, де Кострома, свят не любити, але святкувати, до релігії ставитись із належною відстороненою пошаною, церкву відвідувати в міру регулярно, священиків боятися і не любити, співчувати молодим монахиням, бо їх життя боляче вдарило, нічого не знати про міжнародну політику, мало орієнтуватись у політиці внутрішній, не бувати в непотрібних місцях, не робити нерозважних вчинків, коли не треба й коли треба, не думати дуже багато про що, себто намагатись не думати зовсім, дивитись перед сном розважальні телепередачі, уже поклавши голову на подушку, мріяти про романтичне кохання, подорожі в заморські країни, уявляти, що було б, якби життя склалось інакше — життя все одно не складається так, як треба — виходить цілковите фіаско — з якого боку не подивись, все залишається незмінним, тому нарешті нічого більше не можна з цим усім зробити, і тоді тільки треба вчасно померти, востаннє зітхнувши, згадавши улюблений запах, улюблені іграшки ще з дитинства — у мене був жовтогарячий колобок і єнот, схожий на живого, і з таким товстенним смугастим хвостом. Так і не вийшло побачити справжнього єнота й жити так, як живуть польові лілії. А ще в дитинстві й справді бувало спокійно та затишно.
