Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Проза » Современная проза » Реквієм для листопаду - Матіяш Дзвінка (бесплатная библиотека электронных книг .TXT) 📗

Реквієм для листопаду - Матіяш Дзвінка (бесплатная библиотека электронных книг .TXT) 📗

Тут можно читать бесплатно Реквієм для листопаду - Матіяш Дзвінка (бесплатная библиотека электронных книг .TXT) 📗. Жанр: Современная проза. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

Не могти освоїти простору, в якому живеш. Дарина пам'ятає, що це освоєння завжди давалося їй дуже важко. їй потрібен позначений простір, у якому вона легко орієнтуватиметься, — таблички з назвами вулиць і номерами будинків, вказівники, карти міста — через кожен квартал, автобусні зупинки, тунелі метро — тут вона почувається впевненіше. Тоді можна не боятися, що раптом загубишся. Вона би ніколи не змогла жити в лісі, бо як можна знайти шлях серед дерев і стежок, які всі здаються їй однаковими. Вона не вміє читати тексту лісу, ці знаки для неї мертві й нічого не промовляють. Хоча, може, колись вона цього навчиться, тільки спочатку треба піти звідси — звідти, де вона fenep. А це дуже складно, бо не завжди можна піти. Дарина згадує, як уперше в житті загубилась, і посміхається до цієї згадки. Тоді вони з мамою були в гостях у бабуні, стояло гаряче липневе літо, вони пішли дивитися на поле. Дарина ніколи не бачила поля, воно було їй схоже на різнокольоровий ліс, більше жовтий, на узбіччі якого ростуть маки та волошки. їй захотілося спробувати зайти в жито, опинитись у гущавині цього лісу — і вона так і зробила, і не пам'ятає, скільки йшла, ловлячи ніздрями польові запахи, і потім, коли вже треба було повертатися, вона не знала, куди, бо скрізь були однакові хащі й однакові запахи. Потім її кликала мама, і вона пішла на мамин голос, заплющивши очі й затуливши носа, аби ні на що не відволікатися, а тільки чути голос. І так бувало завжди — у чужому незбагненному просторі їй треба було почути знайомий голос, щоб могти відгукнутися на нього. З часом знайомі голоси відходять, але тоді залишається більше часу на мовчанку та пригадування.

На грудях часом ростуть тоненькі волосинки, біля нігтів мертва й суха шкіра задирається. Шкіра на п'ятах також пересихає і тріскається. Вона виходить із душу, накинувши на голе тіло стару джинсову сорочку, вишиту геометричними фігурами. Вона не любить витиратися, їй подобається висихати, відчувати, як вода стікає по шкірі, здригатися від холоду, дивитись, як волосинки на руках підіймаються. Вода збирається в ямці над ключицею, вихлюпується і стікає по грудях. Можна заплющити очі й уявити себе на безлюдному пляжі під гарячим сонцем. Вона сидить на березі, зануривши ноги у воду, пальцями лівої руки малює на піску риб — так, як їх малювали перші християни, риби повернуті головою праворуч. Пальцями правої руки вона стискає білу мушлю з бурштиновими прожилками. Коли прийде Маркіян, вони будуватимуть вежі з піску, оточуватимуть їх муром і ровом, у який носитимуть воду в жменях. Вона втомлено розкинеться на піску, затуливши очі долонею, через яку буде видно смужки синього неба — його досить багато, щоби сп'яніти, і досить багато, аби не збожеволіти. Маркіян викладає візерунки з мушель на її тілі — дві мушлі на грудях, разок намиста з мушель півколом трохи нижче ключиць. Черепашка там, де пупок, багато черепашок на животі, рядок мушель униз по стегні аж до колінних чашечок, а ноги від коліна до ступні він засипає піском. Вона думає про те, що в цій країні жінкам не можна засмагати, не можна бути на сонці — через ризик ракових захворювань. Коли Дарина думає про жінок, хворих на рак грудей, у неї самої починають боліти груди — тупим упертим болем. Вона обхоплює їх руками, щоб утамувати біль і думає про тисячі (чи, може, їх ще більше?) жінок, які просто кладуть руки на шрами. Дарина повільно застібає джинсову сорочку на всі ґудзики (окрім тих, яких немає). Згадує портрет Гала — той, на якому в неї оголена ліва грудь. Думає, що робив би Далі, якби Ґала захворіла і їй довелось би відрізати груди. Цікаво, чи зміг би він малювати її такою? Може, це змінило би його життя вдруге. Уявляє: Гала без грудей із двома шрамами на їхньому місці; Ґала в прозорій сорочці, через яку просвічуються два коричневі шрами — такі, як два роти із суворо стисненими губами; Гала зі схрещеними на грудях руками (так, щоб приховати шрами); Гала без сорочки, торкається пальцями лівого шраму. Ще один сюжет: Гала сидить перед дзеркалом, відвернувши голову, аби не бачити шрамів. Далі стоїть ззаду, поклавши руки їй на плечі. Або поклавши руки на її шрами. Шрами — мовчазні роти, шрами — роти, що кричать, шрами розповідають про себе. Шрами болять на зміну погоди. Жінки з відрізаними грудьми дуже переживають, чи їхні чоловіки любитимуть їх, як раніше. Чи не стануть вони тепер менше жінками? Чи захочеться чоловікам цілувати їхні шрами? Чи не гидко їм тепер буде? І що у них тепер буде виходити в ліжку. І чи буде взагалі щось виходити, якщо хочеться відчути руки на грудях, а грудей немає? У жінок болять груди, яких немає. їм сняться сни, у яких з ними нічого не ставалося, не було ніяких операцій, і сняться їхні тіла з рожевими пуп'янками грудей. Зранку вони прокидаються і найперше хапаються за груди — їхні пальці натрапляють на пласку поверхню, порізану двома шрамами. Вони беззвучно плачуть, дивлячись у стелю, уткнувшись обличчям у подушку. Кривляться від болю і намагаються зрозуміти, як із цим жити далі.

Не потрапити в пастку до слів. Коли слова заважають, доводиться від них відмовлятись або знаходити інші. Говорити між собою майже на мигах, допомагаючи собі руками й ногами, тулубом і головою. Іноді так можна краще порозумітися, коли слів нам починає бракувати. Повзаємо одне за одним, щоб краще одне одного чути. Припадаємо порохом у своїх кріслах, приклеївшись поглядами до екранів комп'ютерів, потім ходимо зі скляними очима — ними так важко щось побачити, тому я мацаю навколо себе, щоб нарешті знайти тебе, щоб нарешті доторкнутись до тебе й знати, що ти є насправді. Я про тебе дізнаюся пальцями, тому що не вірю своїм очам, а язик мені не допомагає, тому що я не знаю твоєї мови, моя дівчинко з Японії. Ми з тобою разом вивчили лише одну українську фразу «я знаю про це», коли я розповідаю тобі про свій день, змішуючи англійські, французькі, українські слова, і ті, які придумую тут-таки, бо мені замало тих, які я знаю. Ти киваєш головою і все повторюєш: «Я знаю про це,» — і я починаю думати, що ти наймудріша жінка на світі, бо ти про все знаєш, все знаєш про мене. Я був першим українцем, якого ти побачила, а ти була першою японкою, яку я поцілував. І все дивувався, що в тебе така біла шкіра, а губи такі м'які, а очі, як терен, але я не міг тобі пояснити, що таке терен, і казав тобі англійською, що очі в тебе, як чорні блискучі ягоди. І ти знову казала: «Я знаю про це,» — щоб мене підбадьорити. Ти вчила мене їсти паличками, і я майже не опирався, хоча в мене нічого не виходило. А ще ми робили — тільки для нас двох — чайні церемонії, ми купили собі японського чайника-черепаху й кухлики-черепахи із заглибинка-ми у панцирах, куди треба було наливати чай. Я дуже любив цього чайника-черепаху. Він став нашим другом, уважно слухав наші розмови й дивився на нас мудрими черепашачими очима, в яких був спокій, справжній спокій. Черепахи дуже спокійні, вони дуже багато знають, але переважно цього не показують, люди не розуміють черепах, бо їм здається, що черепахи нічого не відчувають. Але це неправда. Я дуже любив дивитися, як неквапно виливається чай із носика чайника-черепахи. Він умів не поспішати, цей чайник. І ми з тобою також уміли не поспішати, поволі сьорбаючи чай, розмовляючи, і наша любов була також неквапна, бо ми були певні, що нам на все вистачить часу. І коли я простягав до тебе руки, твої губи повільно розтягувались в усмішку, і ти казала: «Я знаю про це», — і я також знав, що ти про це знаєш. І, здається, нам нічого ніколи не бракувало — ні розуміння, ні тепла, ні радо-стей більших і менших, і хотілося би, щоб так було й надалі, і щоб це ніколи не закінчувалось, і щоб так було завжди, хоча я зовсім не знаю, що таке «завжди», моя дівчинко із Японії. Хоча воно все одно мало закінчитись, і ми знали про це, і тому зумисне не поспішали, розтягували час — так, щоб його надовше вистачило. Ми жили трохи як божевільні, і нам це дуже подобалось. Ми, здається, перестали будь-що робити, будь-кого бачити, стали зовсім асоціальними, акомунікативними, ще там якимись, себто зовсім не такими, якими були раніше, але нам це подобалось. Я казав тобі, що ти обов'язково мусиш сфотографуватися голою, тому що немає нічого прекраснішого за оголене жіноче юне тіло. І, здається, тобі дуже хотілося цього, так само, як мені, але ти все не могла наважитись — тебе лякало, що потім можна буде дивитись на ці фотографії і хтось ще їх побачить. Бо ти не хотіла, щоб хтось іще, крім тебе й мене (бо я також причетний до того, що відбувається з твоїм тілом, бо мені здавалося, що це я насправді себе бачу, коли дивлюся на тебе), це бачив. Хоча якось ти таки зважилась і дозволила мені тебе сфотографувати — з душу виходить гола жінка, вода стікає по її тілу струмочками, мокре чорне волосся також стікає струмками аж до пояса, і жінка потягується, підіймає руки догори, а потім складає долоні човником, трохи відхиляється назад і тягнеться кудись дуже високо, до того, чого не видно, але воно напевно є. І все її тіло витягується, напружується, вона стоїть на самих кінчиках пальців, здається, що вона зараз відірветься від підлоги, злетить угору, як стріла, як струна, вибухне, розірветься. Я встиг це сфотографувати, бо раптом ти вигнулась назад, закинула руки за спину і стала на мостик. Краплі води стікали на підлогу, і мені чомусь забракло відваги сфотографувати тебе ще раз. Я зробив тільки одну фотографію, чорну-білу, бо ці фотографії найглибші. Мені ще уявлялось дуже багато твоїх фотографій і якою ти могла би на них бути, але я не хотів тебе про них просити, бо вже й одного сюжету було для мене надто багато. Це ще одна історія , яку підслухало дерево.

Перейти на страницу:

Матіяш Дзвінка читать все книги автора по порядку

Матіяш Дзвінка - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


Реквієм для листопаду отзывы

Отзывы читателей о книге Реквієм для листопаду, автор: Матіяш Дзвінка. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*