Дебілка (збірник) - Андрусів Вікторія (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗
ВОНИ
…Вони нагадували двох змасакрованих псів, що прилягли, аби зализати рани… Їм не заважало навіть те, що кімната була цілком вистиглою, бо ж для того, аби підкинути древце у залізну пащеку грубки, треба було бодай комусь встати з ліжка, а, отже, відліпитися одне від одного… Це було нереально…
– Ти не змерзла?..
– Ні… – відповідала вона. – А ти?..
– Звісно, ні… Мені не звикати… – казав він, і щільніше тулився до неї.
Вони зналися всього дві години, проте ті години були для них важливішими за вічність…
– Мені здається, наче ми знаємось вже сто років… Здебільшого буває навпаки: знаєш людину сто років, а соромишся, наче побачив її вперше і вона тобі цілком чужа… Ти – зовсім інша… Рідна… Добре, що ми зустрілися…
– Справді добре, хоч світ такий великий, що знайтися спорідненим душам майже неможливо… Невже так буває?.. – вона обережно обвивала дрібною, майже невагомою ніжкою його нашрубовані залізом по операції ноги…
– Сама бачиш… Буває… Отже, не такий вже світ і великий, – йому було боляче від кожного тілесного поруху, проте туга за жіночим теплом гамувала біль… Півроку, згаяного на лікарняному ліжку, дало про себе знати…
– А що, якби не зустрілися?.. – вона гладила зашкарублі рубці на його грудях і дрібно їх виціловувала, свято вірячи в те, що від її доторку вони швидше загояться…
– А що, якби не зустрілися?.. Я б далі тебе шукав, – він згрібав докупи її волосся, що розсипалося житом йому по грудях… Навіть лоскіт той був до вподоби… Забув про те, що зап’ястя на руці нещодавно було роздроблене, і про те, що призвичаївся тримати руку в кишені, соромлячись за відсутність одного з пальців… Наразі йому це стало байдуже… Їй не заважала незугарність обрубку.
– У тебе дуже лагідні руки… Вони нагадують мені море, – вона заплющувала очі і уявляла собі терпкий дотик світанкової хвилі…
– ?..
– Я насправді ніколи не бачила моря, але напевне знаю, яке воно… Я бачила його увісні…
– Коли я одужаю, ми обов’язково поїдемо до моря… Лежатимемо на хвилях і розмовлятимемо з небом…
Мовчали… Він уявляв собі її делікатне голеньке тіло і золотаві бурштинки піску на найсокровенніших місцях, і його уста торкнула щаслива посмішка… Вона ледь втримувала сльози, не вірячи до кінця у правдивість його слів, адже він здогадався випадково про її найзаповітнішу мрію…
– …Ти віриш у Бога?..
– …Якби не він, мене вже не було б…
– … А як оте все трапилось з тобою?..
– …Звичайнісінька автомобільна пригода… Я надто захопився швидкістю… Пусте… Не варто про це говорити… Лікарі зібрали мене докупи і пообіцяли, що житиму, це – головне… А ти?..
– Що я?..
– Як ти живеш?.. Що наповнює твоє життя змістом?..
– …У мене зростає чудова донечка… Мій сенс життя – у ній…
– Ти сама її виховуєш?..
Вона мовчала – не звикла нарікати…
– Важко, мабуть, отак, самотужки?..
– Ні, не важко… Важко тій людині, котрій нема заради кого жити… А коли ти усвідомлюєш, що комусь потрібен на цім світі, то стає дуже світло на душі… І ладен зробити абищо, аби вберегти те життя, котре тобі довірилось…
– Знаєш… Мені здається, що якби я мав заради кого жити, зі мною те все не трапилось би… Тоді, на дорозі… Я не цінував себе… Я ніколи не беріг життя, бо не знав, для чого воно мені дане…
– А зараз?..
– Зараз… Здається, вже знаю…
– Це добре… Тепер вже з тобою нічого лихого не може трапитись…
Він підбирав ковдру, що сповзла на бік, і дбайливо підтикав їй під заголене гостре плече…
– Скільки донечці років?.. Він уявляв собі їх удвох – маленьку дівчинку і маму, котра ще сама нагадувала дитину…
– Шість… Вона дуже гарна і розумна не по роках… То що було б, якби ми випадково не зустрілися?
– Доля – хитра штука… Її не обведеш… А я маю величезний хист – терпіння… Я тебе обов’язково знайшов би – не тепер, то згодом… І нікуди-нікуди вже не відпустив би…
– А тепер… відпустиш?..
…Він притулив її міцно-міцно до себе, і тепло розливалося його зболеним тілом, омиваючи животворним бальзамом всі рани… Не нило вже ані залізо в переламаних ногах, не муляли покришені ребра, не дошкуляла у душі порожнеча… Вона прислухалась, як б’ється його серце…
В двері загрюкали…
– Пора… – він важко відривався від неї – той душевний біль був пронизливішим за всі, до цього пережиті, наче йому відтяли кавалок тіла… Так от, що таке справжній біль!.. Неймовірним зусиллям волі підводився з ліжка, а вона, зібгавшись клубочком, мов цуценя, під ковдрою, спостерігала, як вбрання поволі прикриває все його каліцтво…
Він поклав на шухляду гроші.
– Не треба, чуєш?!.. – вона наче аж злякалась, за мить до цього забувши, де, власне, знаходиться, і кому насправді належить. – Не треба, не ображай мене… Адже у нас не було навіть тілесної близькості!..
– Байдуже… Купиш малій сукеночки… Нарядні, барвисті… Аби вона виглядала справжньою принцесою…
…Він вийшов у ніч… Сльотаву ніч, ненависну для бездомних псів та пенсіонерів, у котрих о такій порі загострюється артрит… Озирнувся на червоний ліхтар, що висів над дверима, з яких щойно вийшов… Підвів голову догори… Тьмяніли крізь зливу вогники борделю…
У вікні стояла вона – роздягнена, худесенька, вузлувата, безпомічна, схожа на розгубленого хлопчика-підлітка… Тремтіла, бо ж ніхто так і не встиг підкинути древце в дотліваючу грубку… Притулила дитяче личко до скла, сподіваючись, що її сльози він сплутає з патьоками дощу, який залишав за собою кривулясті борозенки на шибі…
Вони довго дивилися одне на одного, аби запам’ятати все, до останнього подиху… У її очах бриніла туга… Його погляд випромінював вдячність…
Він кивнув їй на прощання і, кульгаючи, пішов у темряву… За мить ніч проковтнула його силует, залишивши лишень запах у розмитих калюжах… Вона не знала, чи ще колись його побачить. Проте він напевно знав, що незабаром повернеться…
ВИРОК
Лікар не належав до тактовних, і його вирок пролунав страшно і коротко, мов осудок на розстріл: «Безпліддя».
Медсестричка надміру шумно копошилася, брязкаючи нікельованими інструментами, наче зумисне підкреслюючи непричетність до щойно реченого… На її віку отой діагноз проголошувався не вперше, то навіщо перейматися… Краще думати про двійко власних дітлахів, котрих встигнути б вчасно забрати з садочку. А я не зводила з неї очей (чомусь саме з неї, а не з лікаря, начебто очікуючи заперечення, амністії, припущення, що безвиході не буває і все може трапитись у цьому житті, включно спасенного оперування, чарівного одужання, а чи Божого втручання; наразі було байдуже, що вона скаже, нехай навіть збреше, бо ж та брехня дуже необхідна, і лишень вона на це здатна, як особа однієї зі мною статі, адже лікар ніколи цього не зробить, усвідомлюючи відповідальність за наслідки надання утопічної надії)… Та вона вперто мовчала і голосно брязкала блискучими стерильними щипцями, розкладаючи їх у неправильних форм такі ж бездоганно напуцовані миски, і було зрозуміло, що втручання щодо слушності вироку з будь-чийого боку не буде.
– А штучне запліднення? – шукала порятунку, наче засуджений на смерть, сподіваючись, що за зразковий послух отой вирок вдасться замінити довічним ув’язненням, лишень би не усвідомити по-справжньому і водномить приреченість власного становища, бо ненароком можна з’їхати з глузду і накласти на себе руки ще до того, як настане час виконання згідно зі встановленим судом терміном.
Проте кат виявився нещадним і забирав останню надію, вибиваючи з-під ніг спасенний камінь рівноваги.
– Про що мова, шановна? Будьте мужньою і сприйміть ситуацію такою, як вона є (хто дозволив катові, садистові, прихованому нацистові, вилупку вочевидь колишніх есесівців чи якогось невідомого винищувального клану медичну практику?). – Ви вже давно не дівчинка і мали б набагато раніше замислитись над тим, чому не можете завагітніти, не очікуючи, допоки тридцятник стукне… У вас, шановна, вроджена патологія, і я дивуюся, куди дивилися лікарі, що за вами стежили увесь період від статевої зрілості і дотепер. – Його голомоза голова вилискувала як оті лискучі пристрої для катування у руках бездушної сестрички (вони, вочевидь, і спарувалися тому, що належать до однієї організації по винищуванню людських душ). – Зате ви маєте вагому перевагу над іншими жінками (я ладна була вчепитися йому у кирк)… Ви можете відмовитись від будь-яких протизародкових засобів, що неабияк впливає на статуру стрункого жіночого тіла, і жити у власне задоволення… Ви не можете собі уявити, скільки жінок про це мріють, клянучи, на чім світ стоїть, надмірну родючість і власних чоловіків, у котрих при черговій згадці про аборт починаються судомні конвульсії…
