Дебілка (збірник) - Андрусів Вікторія (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗
– Чоловік?.. Та ні… Вже рік, як чоловік мене не чекає, – притуливши голову до затертого, але чистенького підголівника, я спостерігала, як повз автівку пропливають старі студентські гуртожитки, міська лікарня, де обабіч воріт не вимикаючи фари, гуркотіло ще кілька таксомоторів – й справді, травмопункт мав сьогодні клопоту з такими, як я, відчайдухами, що полюбляють прогулятися в ожеледицю… Чоловік… Коли ж це я востаннє його бачила?.. І взагалі… Коли востаннє мене торкалася чоловіча рука?.. Важко й пригадати… Єдине, що цупко в’їлося у пам’ять, – це перекошене злістю мамине обличчя, коли, замкнувшись зі мною у лазничці, всоте вичитувала, мов неуспішній школярці те, що лунало щодня вже за кілька днів, як ми з чоловіком вийшли з РАГСу: «…Ну хто таке, скажи мені, бачив?!! От вже комусь як повезе, то повезе!!! Розумна жінка з інженером ніколи в житті не одружиться!!! В наш час, коли навколо самі бізнесмени, люди самодостатні, здатні забезпечити сім’ю, утримувати дітей і стареньких батьків-пенсіонерів, придбати власне житло, відправити тещу в санаторій, врешті-решт!!! Та ж ні!!! Вона знайшла собі спеціаліста, котрому вжитку при сучасному стані будь-якого виробництва годі знайти!!! Ну, чисто дебілка!!!»
– Мамо, ти ж сама казала, що прийде час і наша держава зіпнеться на ноги, і університетський диплом цінуватиметься більше, аніж гаманець спекулянта-бізнесмена, – мляво захищалася, бо ж знала, що в тої у всіх випадках життя тріумфуватиме своя правда…
– Казати казала, та коли ж це ще буде?!! А наразі, якщо я вірно збагнула, він перебирається жити до нас?..
І з того часу розпочалося подвійне пекло… Аж допоки бідолаха не зібрав спересердя валізу, і зі словами «так далі неможливо, зустрічатимемося на нейтральній території…» поїхав у райцентр до стареньких батьків… І таки кілька разів зустрічалися на «нейтральній території», а далі він якось несподівано зник, і тільки згодом, за місяць чи два, а чи й більше, випадково зустрівши у місті його своячку, я довідалась про те, що мій законно пошлюблений за всіми відповідними умовностями чоловік, дипломований інженер, фізик-ядерщик, подався десь у Росію на заробітки… А мама довго не могла вгамуватися, дізнавшись новину, і щовечора бубоніла, переглядаючи стотисячну серію чергового мексиканського серіалу: «…Ні, ну ти лишень собі уяви, які гроші він там зашибає… А нам, до речі, нічого не надсилає… От якби ти йому вчасно дитину народила, все було б інакше… А так у нього немає найменшої відповідальності ані за дружину, ані за тещу… Виключно дебілка могла отак випустити ситуацію з-під контролю…»
– Мамо, яка дитина, як нам самим поруч тебе притулитися було ніде!!! Ти згадай, які баталії ти влаштовувала з приводу жилплощі!!! Дитину!!! Та ж я завдяки тобі три аборти зробила!!! Та що там… Не варто й згадувати…
Спомини вихором проносилися у голові, а поруч мовчки очікував відповіді якийсь домашній і напрочуд приємний чолов’яга, який так само чомусь додому не поспішав.
– З чоловіком ми вже рік, як не живемо, – зізналася я, не очікуючи від себе відвертості… – Замість чоловіка вдома є мама – в минулому завкафедрою університету, а наразі пенсіонерка і незламна поборниця високоморальних принципів, повсякчас стурбована нікчемним існуванням шкільної вчительки-доньки…
– О-о-о… То вам і справді не позаздриш, – водій перетинав вулиці центру, обережно гальмуючи на семафорах, аби часом не занесло, а порожні хідники тротуарів, що вилискували, наче скло, небезпекою, освітлювались ілюмінаціями зачинених крамниць…
– А знаєте що?! – несподівано пожвавився чоловік. – У мене є пропозиція… Якщо ви, звісно, не відмовите… – тихенько пригальмувавши поруч «вечірки», він повернувся до мене, і я нарешті роздивилася його відкрите й веселе обличчя. (Лишенько, звідки ж у мене відчуття, наче ми знаємося сто років?.. Він і справді дуже приємний… Такий чоловік не здатен запропонувати чогось непристойного…) – Я відразу хотів вам сказати… адже я мешкаю у вашому районі… Отже, прибувши до місця призначення, нам нічого не заважатиме випити по келиху шампанського… Як ви на це?
Від несподіванки я розгубилася. А він, уважно вдивляючись просто мені до обличчя, терпляче очікував відповіді…
– Що означає – по келиху?.. Чи не гадаєте ви, що я отак запросто навідаюсь до вас у гості, не знаючи, хто ви й що ви?.. Чи статус розлученої жінки передбачає певну невиваженість вчинків?.. Знаєте, я мабуть піду пішки… Благо, вже недалеко… П’ятнадцять-двадцять хвилин і буду вдома…
– Боже збав, аби ви подумали щось зле, – він всміхався якось загадково… Втім, у тій посмішці не було й долі глузування. – Чи не гадаєте ви, що отаким примітивним шляхом я намагатимусь вас звабити?.. Та й додому, на жаль, я вас закликати не можу – там дружина й діти вже, ймовірно, сплять… Я мав зовсім інше на увазі… Пригадаймо молодість, старі добрі часи, коли шампанське розливалося у копійчані пластикові горнятка десь на даху хмарочосу, чи на лавиці міського парку, а чи просто в занедбаному закапелку чужого подвір’я… Наразі ми можемо порозкошувати, адже у нас є автівка, а коли на вулиці -12°, то погодьтеся, що дах над головою, хоч тісний і старенький, але це таки розкіш… Ну то як?.. Згода?
І вже за мить він повертався з «вечірки», притискаючи до грудей пляшку з шампанським, одноразові горнятка і плитку чорного шоколаду. Пригальмував поруч дверцят, аби не поковзнутись часом і не випустити з рук звабливу ношу, і, помітивши блаженний вираз на моєму обличчі, щиро розсміявся:
– Ну от… Бачу, ви думками вже поринули у старі часи, варто лишень було нагадати про дахи хмарочосів і міський парк… Підозрюю, що ви романтик, як і я…
Ще б пак… Я принишкла на сидінні стареньких «жигулів», поринувши в інший світ, далекий від учнівських зошитів, щоденної суєти, прискіпливих маминих повчань… Ну то й що, що він одружений?.. Додому не поспішає, отже, мабуть, там не все гаразд… Жінки рідко можуть оцінити по-справжньому достойного чоловіка, та ще коли той – романтик… Обростають домашніми турботами, баняками, побутовими суперечками, що й не встигають спохопитися, як чоловікові не хочеться повертатися до рідної хати, радше випити у морозяну ніч не менш льодяного (!!!)шампанського з незнайомою жінкою, котра не прискіпуватиметься з найдрібнішого приводу… Отак і рушаться непомітно сімейні постулати неторканості… До біса їх…
Автівка тим часом звертала у напрямку моєї вулиці, і, пригадавши, що ми, як з’ясувалося, сусіди, я спохопилася:
– А в якому будинку ви мешкаєте?.. Мабуть, недавно в цьому районі?..
– Та ні… Я тут виріс… Пам’ятаю часи, коли сусідні новобудови зводились… Ми гасали з хлопчаками по будівництву, уникаючи батьківського пильного ока і не усвідомлюючи небезпеки випасти з незаскленого вікна недобудованого поверху… Чудові роки були… Безтурботні, відчайдушні… Сумую за ними… – він вправно відкоркував пляшку і, вручивши мені два пластикові горнятка, повільно, гамуючи цівкою піну, розливав шампанське у імпровізовані «келихи».
– Ну от, готово… За знайомство?
– За знайомство, – повторила я за ним, і шипучий смачний напій приємно обволік нутро… Коли ж це я пила востаннє шампанське?.. І з ким?.. Мабуть, на святі останнього дзвоника, обговорюючи на традиційному фуршеті переваги шкільної реформи, нових правил вступу до ВИШів та рівень тогорічних випускників… Ох, як же це все нудно… Проте сьогодні… Я могла передбачити будь-що, але таку кінцівку вечора… А мій новий знайомий якось так дивно вдивляється до мене… Як бач, впала йому до ока… Та що втаювати, він мені теж… І я простягала порожнє горнятко, що означало «повторити», у той час, коли на моєму обличчі виразно, наче тверда п’ятірка в учнівському зошиті, намалювалося блаженство і спокій… Бачила б мене мама… Уявляла собі її бурхливий напад гніву й презирства, довідавшись про те, що її й без того безталанна «недовчена» донька розпиває алкогольні напої з незнайомим малоосвіченим таксистом у автівці просто під під’їздом… Я мимоволі всміхнулася.
– От бачите, вже й настрій покращився!!! Вибачте за настирливість, проте ви так і не розповіли, що трапилось з чоловіком, – він ненав’язливо, наче мимохідь, підливав ще і ще, і я м’якла, мов той пластилін у тепленьких руках учнів-первачків, розуміючи, що ще трохи і ладна буду вилити йому душу, розповівши всю свою невтішну біографію.
