Дебілка (збірник) - Андрусів Вікторія (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗
Я подумки розсміялася, проте ще раз суворо перепитала:
– То, сподіваюсь, не втечеш?..
І вже незабаром ми сиділи удвох на лавиці, розмовляючи про різне, начебто знайомі сто років… Він, бовтаючи ногами, завзято смоктав чупа-чупс, запиваючи кока-колою, а я, піймавши себе на думці, що ота смертельна безвихідь, спричинена нещодавно почутим вироком, поволі випаровується невідь-куди…
– Ти знаєш, а я вмію читати, – хвалився він, начебто хотів реабілітуватися у моїх очах… – Я з п’яти років вже навчився… Тому мене так і ненавидять, і професором дражнять, даючи щоразу стусанів…
– Та ти й справді – професор!!! А скільки ж тобі зараз?
– Я вже дорослий – сьомий пішов… Та у нас дехто й до десяти не хоче вчитися ані писати, ані рахувати… Зрозуміло, що я їм, наче кістка у горлі… Тому я і втікаю… Третій раз вже… Двічі знайшли, але тепер не знайдуть… Вони все по підвалах нишпорять… Нікому й на думку не спаде, що я на видному місці опинюся, просто у міському парку…
– А ти – битий пес, бачу, – я спостерігала, як жадно він поглинає все, принесене з крамниці, без розбору й послідовності – солодкі сирки з родзинками, пиріжки з капустою та картоплею, йогурт, фруктові вафлі, не виймаючи при цьому омріяного льодяника, паличка від якого перекочовувала з одного кутика рота у інший, і незрозуміле тепло розливалося тілом. – А як же тобі вдалося вже тричі дременути?… Сам казав, що у вас там дідо-охоронець не згірш за міліціянта патрує…
– Звісно, патрує… Але на кожного хитрого є ще хитріший, – задоволений втікач нарешті перевів подих і, радіючи тому, що я невдавано захоплююсь його кмітливістю, взявся пояснювати. – Розумієш… Там у кінці саду стоїть собача будка… Сірий помер ще торік, дідо його закопав… А будка й досі стоїть – на випадок, що колись новий пес з’явиться… За будкою є лаз – про нього ніхто не знає, лишень я і Васька… Васька старший за мене на два роки… Він міцніший, і допомагає будку відсовувати, інакше сам би я, звісно, не справився… А я йому за це напередодні втечі три дні свій обід віддаю…
– А Васька тебе не здасть, викривши таємницю?
– Нєа… Васька не здасть… Він сам планує втікати через той лаз, тільки як грошей накопить… Каже, що на волі без грошей нема що робити, а «жебраком» виходити із «зони» він не хоче…
Ледь тамуючи подив, перепитувала:
– А як же той твій Васька гроші копить у інтернаті? Де він їх знаходить?..
– Ще й як знаходить!!! Наївна ти… У нас є такі мазунчики, до котрих щотижня навідуються дорослі… Солодощі привозять, іграшки, одяг, ну й гроші звісно дають… Знаєш, забирати до себе не забирають, все придивляються, але їм здається, що вони добре діло роблять… Насправді вони й не здогадуються, що варто їм вийти за ворота, як у тих мазунчиків все до нитки відберуть старші і поділять, аби всім порівну було… Ще й стусанів надають, аби не скиглили та вихователям не прозрадили… Тому, коли приходить новий дорослий «візитер» і обирає собі об’єкт для піклування, то краще відразу запитати, чи він хоче справді забирати, чи просто для розваги гостинці носити… Бо ж якщо справді забирати, то певний час варто й стусани стерпіти, ще й добровільно віддати все, що отримав у дарунок… А як ні, то краще нехай не приходять…
– А до тебе хтось… навідується?
– До мене!!! Ти подивись на мене!!! Кому я такий потрібен!!! – хлоп’я смішно відчепірило пальчиками вуха. – Дорослі вибирають гарних дітей, а не таких, як я – гидких каченят із відстовбурченими вухами, кирпатим носом і веснянками на все лице… Такий, як я, в крапочку, нікому не потрібен… Та я не журюся… Незабаром виросту, то й сам собі ради дам… Головне добре вивчитись…
Запанувала мовчанка… Несподівано захотілося обійняти маленьке кирпате створіння і міцно-міцно притиснути до себе… Не наважилась…
– А батьки твої… де? – спромоглася таки запитати, не зважаючи на те, що питання мучило мене з самого початку.
– Може десь і є, а може вже й немає… Мене забрали в інтернат, ледь чотири виповнилось… Тата не пам’ятаю – кілька разів всього бачив, а от маму… Маму пам’ятаю добре… Коли їй бракувало на пляшку, вона виштовхувала мене з хати, примовляючи: «Йди, синку, йди… Отак на розі стань, руку простягни і чекай… У тебе такі зелені очі, що жодна сволота не наважиться відмовити». Й справді, мало хто відмовляв… Я приносив додому повні жмені дріб’язку, а вона, по кілька разів перераховуючи, шкутильгала до найближчої крамниці і незабаром поверталася з розпочатою шляхом пляшкою та свіженькою здобою для мене, купленою на залишок… І неодмінно примовляла при цьому: «Їж, маленький, їж, дитино… Тобі рости треба… Ти ж у нашій сім’ї годувальник…» Мама про мене дбала, що й казати… Тільки їй на їжу вже не вистачало… Бувало, льогне та й лежить – від безсилля встати не може… Однією горілкою ситий не будеш… Добра в мене була мама…
Мені у горлі щось застрягло, перечепилося, і минув час, аби те «щось» вдалося проковтнути, задавити, приглушити у собі… Врешті-решт себе опанувавши, зважилась таки на головне, що не давало спокою впродовж всього дитячого откровенія…
– Знаєш, що я тобі скажу?…
Втікач насторожив вуха – надто серйозним здався йому вступ.
– Кожному з нас у дитинстві нелегко… Те, на що дорослі закривають очі, завдає дітям біль і породжує нелюбов до світу… І ти молодчина, що зберіг спогади про маму, адже мама, якою б вона не була, є єдиною на світі… Я думаю, що якби вона мала змогу тебе побачити зараз, вона по-справжньому пишалась би сином… А ти… Якщо ти й справді є таким кмітливим та розумним, яким мені здався… В чому я понад усе переконана… Якщо ти й справді хочеш вчитися, аби отримати належні знання і вступити в інститут і стати великою людиною… Ти повинен бути дуже мужнім… І жодні стусани від вихователів і діда-охоронця не можуть стати на заваді твоїм наукам, якщо в тебе є мета, мрія… Припустимо, цього разу тобі й справді вдалося чкурнути… І що далі?… Ти більше не ходитимеш до школи, і всі твої досягнення обмежаться знанням літер і дитячими казками… Ти перекреслиш все своє майбутнє… А стусани… Знаєш, коли я була маленькою, мені також частенько перепадало від батька-небіжчика… Я потай ненавиділа, намагалася втекти з дому, мене, впіймавши, знову лупцювали… А тепер, коли його нема, така туга часом сповиває серце, що хоч вий… Він у мене військовим був, тож і виховував мене, мов хлопчака, суворо й дисципліновано… Отаке то…
Хлоп’я припинило бовтати ногами… Замислилось… Надто багато треба було осягнути своєю маленькою, хоч і напрочуд кмітливою головою…
– То ти вважаєш, що варто повернутися?… Але ж мене ще дужче битимуть… Не діти… Вихователі…
– Не битимуть… Обіцяю тобі. Я особисто про це попіклуюсь. Я ж, врешті-решт, журналіст! Бойова, так би мовити, професія!!! Окрім всього, добровільне зізнання пом’якшує провину. Ти ж у мене розумний, сам про це знаєш.
Щоближче ми підходили до воріт дитячого інтернату, то довірливіше втискалося маленьке рученя з обгризеними нігтиками у мою долоню. І я тримала оте рученя так надійно і міцно, що не залишалося найменшого сумніву у великих зелених очиськах щодо вірності вчинку… Я вела його впевнено й рішуче, начебто незрозуміла вища сила підказувала все, що необхідно зробити. Де й дівся біль від ранкового потрясіння, і лікар-кат, котрого ненавиділа зранку понад усе, здався раптом не таким вже й відразливим… Не варто ображатись… Така в нього робота… І лишень попід самою брамою схаменулась:
– Зачекай но!!! Я ж навіть не знаю, як тебе звати!!! – я опустилася навпочіпки перед смішним, проте серйозним не по роках хлоп’ям і зазирнула йому просто до переляканих очей. – Ти віриш, що все буде добре?
– Максим… Максим Гордієнко мене звати… А тебе як?
– А мене Олександра… Але ти можеш називати мене так, як мама, – Олесею… То ти віриш чи ні, що все буде добре, Максиме Гордієнку?
– Можна тебе щось попросити, Олесю… – маленький втікач несподівано знітився, наче не наважувався повідомити якусь таємницю. – Ти… будеш бодай інколи… до мене приходити… Навіть, якщо й не збираєшся назавжди забирати… Не треба нічого приносити, все одно відберуть… Просто приходити, аби поговорити зі мною… Так, як сьогодні… Будеш чи ні?..
