Книга Балтиморів - Діккер Жоель (библиотека книг txt) 📗

— Ні, він не хоче шоколаду, — втрутився дядечко Сол. — Майте гідність, пане інспекторе: він же вас ударив!

Він випровадив Вуді з кімнати і прочитав йому мораль.

— Вуді, ти повинен второпати, що врешті вскочиш у справжню халепу. І не завжди траплятимуться тобі милосердні поліцаї та добрі адвокати, щоб витягти тебе з біди. Ти скінчиш у в’язниці, розумієш ти це чи ні?

— Так, пане Ґольдмане, я розумію.

— То чого ж ти не вгамуєшся?

— Гадаю, в мене такий хист. Битися.

— Ага, то знайди в себе інший хист, прошу тебе. Та й хлопчині твого віку нема чого робити вночі на вулиці. Вночі ти повинен спати.

— Та не міг я заснути. Не люблю я цього інтернату. Закортіло погуляти трохи на свіжому повітрі.

Вони вийшли до приймальні, де на них уже чекав Арті Кровфорд.

Вуді ще раз подякував дядечкові Солові.

— Ви мій рятівник, пане Ґольдмане.

— Ну, цього разу я не дуже став у пригоді.

— Але ж ви завжди приходите, щоб відборонити мене.

Він дістав із кишені сім доларів і простягнув дядечкові Солові.

— А це що? — поспитався той.

— Це все, що в мене є. Я хочу заплатити вам. Щоб віддячити за те, що витягли мене з гівна.

— Не можна казати «гівно». І ти не повинен платити мені.

— Ви перший сказали це слово.

— Так не можна було робити. Мені шкода.

— Пан Кровфорд каже, що людям треба завжди якось віддячувати за надані послуги.

— Вуді, ти що, хочеш віддячити мені?

— Так, пане Ґольдмане. Дуже хочу.

— Ага, то зроби так, щоб тебе більше не затримували. Ото й буде найбільша віддяка для мене, найвищий гонорар. Хочу побачити, як через десять років ти навчатимешся в престижному університеті. Як станеш гарним, успішним юнаком, а не правопорушником, що півжиття збув у в’язниці.

— Так і буде, пане Ґольдмане. Ви пишатиметеся мною.

— І, зроби мені таку милість, не називай мене паном Ґольдманом. Називай мене Солом.

— Авжеж, пане Ґольдмане.

— Гаразд, іди собі й постарайся стати путньою дитиною.

Та Вуді був хлопчина з почуттям честі. Він хотів таки віддячити моєму дядечкові за поміч і наступного дня прийшов до нього в кабінет.

— Чому це ти не в школі? — розізлився дядечко Сол, угледівши його на порозі.

— Я хотів вас побачити. Я повинен обов’язково зробити щось для вас. Ви так добре ставитеся до мене.

— Можеш вважати, що це життя тобі допомогло.

— Я можу постригти ваш газон, якщо хочете.

— Не хочу я, щоб хтось стриг мій газон.

Та Вуді наполягав на своєму. Йому хотілося будь-що зробити ідеальний газон.

— Розумієте, я зроблю це бездоганно. У вас буде такий газон, що всі аж очі витріщать.

— З моїм газоном усе гаразд. Чому ти не на уроках, га?

— Бо я хочу ваш газон постригти. Це принесе мені величезне задоволення, бо в такий спосіб я віддячу вам за те, що ви такий добрий до мене.

— Пусте.

— Мені хочеться цього, пане Ґольдмане.

— Вудро, зведи праву руку, будь ласка, і повторюй за мною.

— Так, пане Ґольдмане.

Він підняв праву руку, і дядечко Сол виголосив:

— Я, Вудро Маршалл Фінн, присягаюся, що віднині ніколи не влізу в гівно.

— Я, Вудро Маршалл Фінн, присягаюся, що віднині ніколи не влізу в… Ой, ви ж казали, що не можна промовляти слова «гівно».

— Ага, справді. Тоді кажи: присягаюся, що віднині ніколи не влипну в халепу.

— Присягаюся, що віднині ніколи не влипну в халепу.

— Оце ти мені й заплатив. Ми поквиталися. А тепер іди до школи. Хутчій.

Вуді спохмурнів, але послухався. До школи йому йти не хотілося, йому кортіло стригти газон у дядечка Сола. Він неохоче попрямував до дверей, аж угледів світлину на шафі.

— Це ваша родина? — спитався він.

— Так. Моя дружина, Аніта, мій син Гіллель.

Вуді взяв світлину й уважно роздивився.

— Бач, які гарні. Пощастило вам.

Тут двері відчинилися, й до кабінету ввійшла тітонька Аніта, вона була така схвильована, що навіть Вуді не помітила.

— Соле! — вигукнула вона, і з її очей покотилися сльози. — Його знову лупцюють у школі! Він каже, що не піде більше туди. Я вже не знаю, що вдіяти.

— Що сталося?

— Він каже, що діти збиткуються з нього. Каже, що нікуди більше не піде.

— У травні ми вже перевели його до іншої школи. Потім улітку перевели до цієї. Не можемо ж ми знову його кудись переводити. Пекло якесь, та й годі.

— Ох, та знаю. Але я просто у відчаї…

5

Ота вечеря з Кевіном, що сталася на початку березня 2012 року в Бока-Ратоні, зблизила мене з Александрою.

Коли по тому я привозив до них Дюка, вона запрошувала мене в дім і пропонувала щось випити. Пляшчину води чи склянку содової, що я пив їх навстоячки в кухні, але й це вже було добре.

— Дякую тобі за той вечір, — сказала вона якось пополудні, коли ми були самі. — Не знаю, як тобі це вдалося, але Кевінові ти дуже сподобався.

— Просто був сам собою.

Вона всміхнулася.

— Дякую, що нічого про нас не розповідав. Кевін мені дуже дорогий, не хочу, щоб він знав, що колись поміж нами виникло почуття.

Я відчув, як щось мене стиснуло за серце.

— Кевін казав, що ти не захотіла взяти з ним шлюб.

— Це не твоє діло, Маркусе.

— Кевін хороший хлопець, але він тобі не пара.

Я сказав те і відразу ж розгнівався на себе. Куди я оце пхаю носа?

Александра стенула плечима.

— У тебе є Лідія, — відтяла вона.

— А ти звідки знаєш про неї? — спитав я.

— Прочитала в отих дурнуватих ілюстрованих журналах.

— Це сталося давно, чотири роки тому. Ми вже давно не разом… То було захоплення.

Щоб змінити тему, я показав їй світлину, яку прихопив із собою.

— Пригадуєш її?

Вона сумовито всміхнулася й провела по ній пальцями.

— Хіба сподівався хтось тоді, що ти станеш відомим письменником? — мовила вона.

— А ти уславленою співачкою…

— Без тебе я не стала б нею.

— Облиш.

Ми замовкли. Аж вона назвала мене так, як ото колись: Маркі.

— Маркі, — пробурмотіла вона, — вже вісім років мені тебе бракує…

— А мені тебе. Я стежив за твоєю кар’єрою.

— А я читала твої романи.

— Сподобалися?

— Так. Дуже. Часом навіть перечитую уривки з першого роману. І ніби увіч бачу твоїх братів. Бачу Ватагу Ґольдманів.

Я всміхнувся. І знову глянув на світлину, яку тримав у руці.

— Ти неначе зачарований нею, — сказала вона.

— Хтозна, чи це я нею зачарований, чи вона мене не відпускає.

Я сховав фото і поїхав собі.

Виїжджаючи з брами Кевінового маєтку, я не звернув уваги на чорний мінівен, що стояв поблизу, й на чоловіка за кермом, який пантрував мене.

Коли я виїхав на шлях, він рушив з місця й подався за мною.

Балтимор, Меріленд

Листопад 1989 року

Дізнавшись, що Вуді хоче постригти газон, дядечко Сол весь час про це думав. Надто ж під час вечері з Арті Кровфордом, який зізнався, що йому нелегко впоратися з тим Вуді.

— Принаймні він любить школу, — сказав Арті. — Любить навчатися, та й сам не дурний. Але після уроків коїть бозна-що, і нічого з ним удіяти не можна.

— А що ж його батьки? — спитав дядечко Сол.

— Мати давно вже накивала п’ятами.

— Наркоманка?

— Та ні. Просто чкурнула, та й годі. Молода ще була. Батько теж. Гадав, сам зможе його виховувати, але знайшов собі одну жіночку, і відтоді в хаті почалося казна-що. Хлопчина лютував, злий був мов чорт на всенький світ. Втрутилися соціальні служби, суддя зі справ неповнолітніх. Віддали його в інтернат, наче й тимчасово, але потім та кралечка знайшла роботу в Солт-Лейк-сіті, й батько поїхав за нею через усеньку країну, одружився, наробив дітей. Вудро лишився в Балтиморі, про Солт-Лейк-сіті він і слухати не хотів. Вряди-годи вони спілкуються по телефону. Батько часом пише йому. Найдужче непокоїть мене те, що Вудро весь час водиться з тим лобурякою Девоном, що торгує дурманом і бавиться з пістолетом.