Книга Балтиморів - Діккер Жоель (библиотека книг txt) 📗
Другого дня в нас були вправи на жердинах. Тренер зібрав усіх коло спортивних знарядь — кілець, перекладин, паралельних брусів і величезних жердин. «Спершу, — сказав він, — ви полізете на жердину». І показав на довжелезний патик, метрів з вісім заввишки. «Ось по одному підходите, лізете вгору, а там, якщо зможете, перелізете на сусідню й спуститеся вниз, як ото пожежники. Хто почне?»
Певне, він гадав, що всі ми зараз кинемося до тих клятих жердин, але ніхто і з місця не рушив.
— Ви, певно, маєте запитання? — спитався він.
— Так, — підняв руку Гіллель.
— Слухаю тебе.
— Ви справді хочете, щоб ми залізли туди?
— Авжеж.
— А якщо нам не хочеться?
— Ви зобов’язані.
— Кому зобов’язані?
— Мені.
— З якого це дива?
— Бо так заведено. Я тренер, то мої накази треба виконувати.
— А ви знаєте, що наші батьки заплатили за цей табір?
— Знаю. Та й що?
— А те, що ви працюєте на нас і мусите нам підкорятися. Ми можемо навіть звеліти вам пообрізувати нам нігті на ногах, як захочемо.
Тренер якось дивно зиркнув на Гіллеля. Він намагався взяти ситуацію під контроль, тож звелів, надавши своє голосові авторитарного тону:
— Ану гайда! Хто полізе перший? Час біжить.
— Щось зависоко воно, — сказав Гіллель. — Тут вісім чи десять метрів?
— Десь так, — відказав тренер.
— Нічого собі! — обурився Гіллель. — То ви навіть свого знаряддя не знаєте!
— Замовкни, прошу тебе! Якщо вже ніхто не зголошується лізти перший, то я оберу сам.
Звісно ж, показав він на мене. Я почав казати, що завжди мене змушують першого, та тренер і слухати нічого не хотів.
— Гайда, — казав він, — лізь хутчій!
— А чому б вам самому не полізти туди? — знову встряв Гіллель.
— Що?
— Ото й покажіть приклад.
— Не вистачає, щоб мною дітлахи орудували! — відчайдушно боронився тренер.
— Мабуть, ви боїтеся лізти, так? — запитав Гіллель. — На вашому місці я теж боявся би. З тої жердини як гепнеш! Я, знаєте, не іпохондрик, але десь читав, що, упавши з висоти три метри, можна завиграшки поламати хребет і лишитися паралізованим на все життя. А хто хоче бути калікою до самісінької смерті?
— Не я, не я! — загаласували всі.
— Ану замовкніть! — зарепетував тренер.
— А ви певні, що у вас є диплом тренера з гімнастики? — раптом занепокоєно запитав Гіллель.
— Авжеж! Замовкни нарешті!
— Гадаю, ми позамовкали б, якби ви показали його нам, — провадив Гіллель.
— Таж у мене його при собі нема! — вигукнув тренер, хлянучи, немов дірява повітряна кулька.
— При собі чи його у вас взагалі нема? — не вгавав Гіллель.
— Дип-лом! Дип-лом! — почали скандувати всі.
Ото так репетували ми, аж доки тренер підплигнув і, наче мавпа, поліз жердиною вгору, щоб показати нам, на що він здатний. Певне, чоловік хотів справити на нас враження, тому робив чимало зайвих рухів, і сталося те, що й мало статися: долоні його зісковзнули з тої клятої жердини, і він упав з самісінької її верхівки, а це сім метрів чи, якщо вже достеменно, сім з половиною. Бідолаха гепнув, як сніп, додолу і почав страшенно лементувати. Ми заходилися втішати його, та медики зі швидкої допомоги пояснили, що тренер поламав обидві ноги, тож ми вже не побачимо його під час перебування в таборі. Гіллеля витурили з того табору, а заодно і мене з ним. Нас забрала тітонька Аніта з дядечком Солом, вони відвезли нас до лікарні того графства і змусили особисто перепросити сердегу-тренера.
За рік після тієї халепи Гіллель запізнався з Вуді. Натоді йому було дев’ять років, він був страшенно худий і низенький на зріст, тому всі однокласники збиткувалися з нього і прозивали Креветкою. Унаслідок тих знущань йому довелося за два роки поміняти три школи. Проте в кожній новій школі його цькували так само, як і в попередній. Йому хотілося нормального життя, кортіло мати друзів і жити так, як живуть інші дітлахи його віку. А ще він мав захоплення — баскетбол. Він просто-таки не тямився від нього. Часом у вихідні телефонував однокласникам: «Алло? Це Гіллель… Гіллель. Гіллель Ґольдман». Він повторював своє ім’я, та нарешті здавався й казав: «Ну, Креветка…» І тоді той однокласник розумів, з ким розмовляє, хоч і не мав лихого наміру.
«Я хотів запитати, чи ти будеш сьогодні на спортивному майданчику». Однокласник відповідав, що ні, не буде, геть не буде. Та Гіллель знав, що той бреше. Він чемно прощався і за годину казав батькам: «Піду пограю в баскетбол із хлопцями». Сідав на велосипед і їхав туди на цілий день. Приїздив на спортивний майданчик, і там, звісно, були всі його однокласники, які казали, що їх там не буде. Нічого він їм не казав, просто сідав на лаві та й сидів, сподіваючись, що його запросять пограти. Однак ніхто не хотів бачити Креветку в своїй команді. Він засмучено повертався додому, проте намагався вдавати, ніби нічого не сталося. Не хотів, щоб батьки непокоїлися за нього. Сідав разом із ними за стіл, і руки його стирчали з рукавів футболки, мов дві тоненькі галузки.
— Добре пограв? — питався дядечко Сол.
Він знизував плечима.
— Та так. Хлопці кажуть, що я не дуже вдатний гравець.
— Гадаю, з часом ти виб’єшся в чемпіони.
— Ні, я й справді невдаха. Та хіба я навчуся, як ніхто не дає мені шансу?
Нелегко було моєму дядечкові з тітонькою знайти золоту середину в намаганні й опікуватися ним, і дати змогу самому набути жорстокий досвід у зіткненні з життям. Урешті вони обрали для нього приватну школу Оук-Трі, що славилася в усіх усюдах, та ще й була недалечко від їхнього дому.
Та школа відразу припала їм до вподоби. Прийняв їх директор пан Геннінґс, він попровадив подружжя шкільними корпусами, на всі заставки вихваляючи той винятковий навчальний заклад. «Школа Оук-Трі — одна з найліпших в Америці. Уроки дають найкращі вчителі, яких зібрали з усіх куточків країни, спеціальні навчальні програми». Та й творчість там заохочували: у школі були художні студії, музичні, гончарні, а шкільну газету в обладнаній за всіма правилами редакції видавали самі учні, чим неабияк пишалася адміністрація. Завершив директор чарівною арією, що призначалася для розпачливих батьків і остаточно переконала дядечка Сола й тітоньку Аніту: «Щасливі дітки, мотивація, професійна орієнтація, відповідальність, репутація, якість, дух і тіло, всі види спорту, вигін для любителів їздити верхи».
Хтозна, як примудрився Гіллель лише за декілька днів настроїти проти себе всеньку школу. Вчинивши цей подвиг, він зіпсував стосунки з усіма вчителями, бо знаходив помилки в підручниках, поправляв їм хибну вимову латинських слів і ставив запитання, що були невластиві для його віку.
— У третьому класі дізнаєшся, — сказав йому вчитель.
— А чому не зараз, я ж запитав?
— Бо так треба. У програмі для вашого класу цього нема.
— То, може, ваша програма не відповідає класові?
— То, може, це ти, Гіллелю, класові не відповідаєш?
У шкільних коридорах тільки він і впадав в очі. Носив картату сорочку, яку застібав під самісіньке горло, щоб не видно було футболки, яку вбирав під спід, сподіваючись, що його мрія колись таки втілиться: він порозстібає ґудзики і постане перед усіма непереможним атлетом, який завиграшки жбурляє м’ячі в кошик під захоплений галас учнів. Його наплічник був напханий книжками зі шкільної бібліотеки, і він ніколи не розлучався з баскетбольним м’ячем.
Ще й тижня не минуло, як його життя у школі Оук-Трі стало справжнісіньким пеклом. Річ у тім, що на нього завзявся куций здоровань Вінсент, пострах усього класу, якого всі прозивали Кнуром.
Важко сказати, чому він став Гіллелевим ворогом. Передовсім слід зауважити, що і сам той Кнур, як видно із його прізвиська, був мішенню для кпин у школі. На перерві всі затуляли носи і кричали: «Що смердить, неначе срака? А це тхне наш друг Кнуряка!» Кнур кидався на них, але діти розбігалися немов стало наляканих зебр, і до рук йому потрапляв тільки найслабший, Гіллель, якому і перепадало на горіхи за всіх. Зазвичай Кнур лише руку йому викручував, остерігаючись, щоб на більшому не застукали його вчителі, й казав: «Начувайся, Креветко, я тобі ще втру маку!» Після уроків Кнур прожогом біг на баскетбольний майданчик, де Гіллель кидав м’яч у кошик, і всіляко знущався з нього, а всі тільки спостерігали за тим видовиськом. Він хапав його за комір, тягав по землі й давав ляпаси, радіючи, що всі плескають у долоні.
