Книга Балтиморів - Діккер Жоель (библиотека книг txt) 📗
І тоді дядечко Сол подумав собі, що як Вуді стригтиме газон після уроків, то йому не буде коли вештатися вулицями. Ото він і пішов до Деніса Бунка, старого садівника, який опікувався всіма садками в Оук-Парку.
— Я нікого не наймаю, пане Ґольдмане. Надто ж неповнолітніх розбишак.
— Це дуже непоганий хлопчина.
— Він розбишака.
— Вам потрібна допомога, ви насилу пораєтеся коло своєї праці.
Дядечко Сол казав правду: Бунк із сил вибивався, та був такий жмикрут, що не хотів наймати помічника.
— А хто плататиме йому? — змирившись, запитав Бунк.
— Я, — відказав дядечко Сол. — Йому п’ять доларів за годину і два долари вам за науку.
Трохи повагавшись, Бунк погодився, та погрозливо націлив пальця на дядечка Сола:
— Але попереджаю вас: якщо цей засранець поламає чи покраде моє знаряддя, ви все оплатите.
Та Вуді нічого такого не зробив. Він був у захваті від пропозиції попрацювати в Бунка.
— То тепер я й у вашому саду працюватиму, пане Ґольдмане?
— Часом і в моєму. Але передовсім допомагатимеш панові Бункові. І слухатимешся його.
— Обіцяю, що працюватиму добре.
Після уроків і вихідними Вуді сідав у муніципальний автобус і їхав до Оук-Парку. Бунк чекав його в невеличкій вантажівці коло зупинки, і вони разом бралися до роботи в садках.
Треба сказати, Вуді був запопадливий і сумлінний помічник. За кілька тижнів у Меріленді настала осінь. Листя на старезних деревах в Оук-Парку пожовкло і порожевіло, а потім поопадало, укривши всенькі вулиці. Треба було прибирати газони, готувати рослини до зимівлі й укривати басейни брезентом.
Тим часом у школі Оук-Трі Кнуряка знай катував Гіллеля. Жбурляв на нього ялиновими шишками і камінням, припинав і змушував глитати землю й канапки зі смітника.
«Жери! Жери! Жери!» — весело галасували дітлахи, поки Кнур затискав йому носа, щоб він роззявив рота і ковтнув ту гидоту. Якщо в нього ще вистачало сили жартувати, Гіллель казав: «Дякую за частування, я саме не обідав». І тоді стусани сипалися на нього градом. Кнур викидав усе з його наплічника, жбурляв книжки та зошити в смітник. На дозвіллі Гіллель почав писати вірші, й зошит, звісно ж, трапився Кнурові, той змусив його з’їсти кілька сторінок, прочитавши декілька віршів уголос, а потім решту спалив. З того багаття Гіллелеві пощастило врятувати вірш, що він написав його для однієї дівчинки, Гелени, в яку був потай закоханий, тендітній білявочці, яка страшенно полюбляла дивитися, як його катують, жодного разу не пропускала. Гіллелеві це здалося хорошою прикметою, тож, зібравши докупи всю свою сміливість, він вручив їй те творіння. Дівча поробило з нього копії й порозвішувало у всенькій школі. Побачивши їх, пані Черіот, яка завідувала шкільною газетою, сказала, що в неї справжній поетичний талант, поставила їй хорошу оцінку й опублікувала той вірш у газеті під Гелениним прізвищем.
Перелік Гіллелевих візитів до лікаря чимраз довшав, надто ж у зв’язку з інфекціями ротової порожнини, і стривожена тітонька Аніта врешті пішла до директора Геннінґса.
— Пане директоре, мені здається, мого сина кривдять у вашій школі, — сказала вона.
— Ні, що ви, у школі Оук-Трі ніхто нікого не кривдить, у нас є нагляд, правила поведінки, хартія співіснування. У нас усі щасливі.
— Гіллель щодня приходить в пошматованому одязі, зошити його подерті або ж їх і геть нема.
— Йому треба краще дбати про свої речі. Ви ж знаєте, за неохайні зошити ставляють погану оцінку.
— Пане Геннінґсе, він береже їх. Гадаю, хтось із нього збиткується. Не знаю, що коїться у вашій школі, але ми платимо двадцять тисяч доларів щороку не за те, щоб після уроків рот у нього був забитий грязюкою.
— А він миє руки?
— Авжеж, пане директоре, ретельно миє.
— Бо, знаєте, дітлахи в цьому віці такі нечупари…
Тітонька Аніта розгнівалася, побачивши, що розмова точиться по колу, і врешті сказала:
— Пане Геннінґсе, в мого сина постійно синці на обличчі. Хтозна, що мені вже й удіяти. Умовляти, щоб він влився в колектив, чи віддати в спеціальну школу? Бо, якщо вже казати відверто, часом уранці, випроводжаючи його до школи, я вже й не знаю, що з ним тут укоять…
Вона вибухнула сльозами, а що директор Геннінґс не хотів проблем в Оук-Трі, то почав заспокоювати її, пообіцяв, що залагодить ситуацію, а потім викликав Гіллеля, щоб розібратися з його халепою.
— Хлопчику мій, — сказав він, — ти маєш якісь прикрощі в школі?
— Ну, можна сказати так, що мені перепадає на горіхи після уроків на баскетбольному майданчику.
— Ага! І на що воно схоже, як на твою думку? Може, це бешкет?
— Та я сказав би, що це насильство.
— Насильство? Ні, ні. В Оук-Трі нема насильства. Хіба що бешкет. Утім, для хлопчаків це нормально — трохи побешкетувати. Хлопчаки полюбляють бешкетництво.
Гіллель стенув плечима.
— Не знаю, пане директоре. Я хочу тільки одного: спокійно грати в баскетбол.
Директор почухав потилицю, окинув уважним поглядом цього худого, мов скіпка, та переповненого апломбом хлопчину, і сказав йому:
— А якщо залучити тебе до складу баскетбольної команди, що ти на це скажеш?
Геннінґс вирішив, що хлопчина гратиме у баскетбол і перебуватиме під опікою дорослого. Та ідея припала Гіллелеві до смаку, і директор припровадив його до вчителя фізкультури.
— Шоне, чи можемо ми взяти цього юного чемпіона до баскетбольної команди?
Той зміряв поглядом тендітну постать, де тільки очі благально блищали.
— Це неможливо, — відтяв він.
— Чому?
Шон нахилився й прошепотів директорові на вухо:
— Френку, це ж баскетбольна команда, а не шпиталь для інвалідів.
— Егей, я не інвалід! — вигукнув Гіллель, який усе чув.
— Так, але ти ж худий мов трясця, — заперечив Шон. — Для нас ти все одно як інвалід.
— А може, спробуємо? — запитав директор.
Фізкультурник знову нахилився.
— Френку, команда укомплектована. І черга на неї довга, немов моя рука. Якщо ми зробимо виняток для цього хлопця, на нас можуть завзятися батьки інших дітей. А я цього не люблю. І ще одне: ми програємо, якщо він вийде на поле. А ми й так зірок із неба не знімаємо. Наші успіхи в баскетболі далеко не блискучі, а тут іще…
Геннінґс погодився й, обернувшись до Гіллеля, винайшов цілу купу правил внутрішнього розпорядку, згідно з якими не можна міняти склад баскетбольної команди посеред навчального року. Тут у спортивний зал удерлася ціла юрма дітлахів, що прийшли на тренування, й Гіллель із директором посідали на лаві під трибунами.
— То що ж мені робити, пане директоре? — запитав Гіллель.
— Можеш назвати мені прізвища бешкетників. Я викличу їх до себе і дам прочуханки. А потім ми організуємо майстер-клас проти бешкету.
— Ні, так буде найгірше. І ви самі це знаєте.
— А чому ти не уникаєш тих розбишак? — розізлився Геннінґс. — Не ходи на спортивний майданчик, якщо не хочеш заробляти бубнів, та й годі.
— Я не відмовлюся від гри в баскетбол.
— Упертість — кепська риса, хлопчику.
— Не впертий я. Просто не хочу поступатися фашистам.
— Де ти почув це кляте слово? Сподіваюся, не на уроках тебе його навчили? У школі Оук-Трі таких слів не вчать.
— Ні, в книжці прочитав.
— У якій це книжці?
Гіллель розстібнув наплічник і дістав книжку з історії.
— Де ти взяв цю гидоту? — пробелькотів Геннінґс.
— У бібліотеці.
— У шкільній бібліотеці?
— Ні, в муніципальній.
— Ху! Так ось, я забороняю тобі приносити такі огидні книжки до школи, а слова ці тримай при собі. Мені прикрощі не потрібні. Та я бачу, що ти багато всього знаєш. Ліпше ти використовував би свою силу, щоб захиститися.
— Але ж сили в мене якраз і нема! Ось у чім проблема.
— Твоя сила — це розум. Ти хоч і малий, але дуже розумний… А в казках розумний завжди врешті бере гору над здорованем…
Ті директорові слова знайшли відгук у Гіллеля. Того ж таки дня він сів у редакційній кімнаті й написав текст, а потім передав пані Черіот, щоб вона опублікувала його в найближчому номері шкільної газети. То було оповідання про малого хлопчину, учня приватної школи для багатіїв, якого однокласники на кожній перерві припинають до дерева і катують усіма різними способами, зокрема, такими дошкульними і гидотними, що в нього в роті заводиться інфекція. Жоден дорослий не звертає на те уваги, надто ж директор тієї школи: разом із викладачем фізкультури він лиже п’яти батькам учнів. Закінчується оповідання тим, що однокласники підпалюють дерево, до якого прив’язали того сердегу, і танцюють довкола вогнища, виспівуючи похвальні гімни вчителям, які спокійнісінько дозволяють їм катувати найслабших.
