Життя з Алісою поза дзеркалом - Бойчук Богдан (бесплатные серии книг TXT) 📗
Та ми натрапили на свіжозасипану могилу і, щоб упевнитися, що там закопана Аліса, вирішили розкопати її. Пішли до гробокопа, який жив у маленькій хатині при вході, щоб позичити лопату. На щастя, розсудливий Себастьян запитав гробокопа, кого поховали в тій свіжій могилці. Гробокоп сказав, що дві години тому закопав там власника м'ясарні Фрідріха, який об'ївся до тої міри, що простягнув ноги. Ми лопату, зрозуміло, не брали, але пішли назад на кладовище, щоб присісти в затишку й подумати, що робити далі.
Несподівано пустився густий дощ, і ми забігли до великої гробниці, обведеної чорним чавунним плотом. У гробниці було дві труни, тож Йоган, Вольф і Себастьян сіли на одну, а я з Бруно на другу. Я виклав горілку, ковбасу і хліб, — і ми почали наш звичний ритуал. Мушу сказати, що в гробниці було не гірше, ніж у корчмі. Багато в чому було навіть краще. По-перше, було просторіше й затишніше, а це сприяло глибиннішим філософським роздумам. По-друге, знадвору було чутно шум дощу та чудовий спів ворон, а це сприяло приємнішому випиванню й заїданню.
Коли вщух дощ, ми вийшли з кладовища й опинилися перед тою самою дилемою: що робити далі, де шукати Алісу? Розсудливий Себастьян подав думку, що найлогічніше було б піти на ріку Майн. Там за містечком стояв старий, частково розвалений замок. Задня частина замку висувалася в ріку й утворювала небезпечний вир, з якого майже щотижня витягали потопельників. Ми однозгідно вирішили піти туди. Я знову мусив бігти до крамнички й купувати ті ж самі горілку й закуску.
Ми дісталися до Майну аж під вечір. У вирі плавав тільки один труп. Насправді це був скелет, — мужчини чи жінки, важко було встановити. Риби, видно, обскубали з нього тіло й залишили тільки кості. Оскільки на голому черепі не було довгого волосся, ми розумно дійшли до висновку, що це не була Аліса. Ми зайшли до замку, розсілися на низькому підвіконні й, попиваючи, розмишляли про життя і смерть, хоч ні одне, ні друге не цікавило нас.
О десятій годині вечора, коли над рікою зійшов повний місяць, ми закінчили наші вчені розмови. Як годилося, ми придумали оригінальний і дотепний ритуал «Топити Марену», і Вольф, виголосивши ритуальний текст, жбурнув порожню пляшку в ріку. Тепер у нас не було питань, що далі робити й куди йти. Ми мовчки, але у повній згоді, пішли до корчми. Місяць освітлював нам дорогу, і ми жодного разу не заблудили. Все ж дотягнули до корчми щойно об одинадцятій годині.
Коли шинкарка Ліза побачила нас, впустила кухоль з пивом на підлогу і, схвильована й заплакана, побігла нам назустріч. Обнімаючи мене й цілуючи, розпустила по цілій корчмі зливу питань: «Де ви так довго були? Що з вами сталося? Що трапилося по дорозі? Я думала, що на вас хтось напав, що вас притримала поліція, що ви попали в аварію, що опинилися в шпиталі…»
Ми не мали ні охоти, ні часу розпатякувати з шинкаркою Лізою. Було вже пізно, а нас чекала ще третя пляшка. Тож ми відразу пішли до свого столика й замовили горілку. Шинкарка Ліза пригостила нас — «від серця», як вона любила казати — розовим хлібом і тарілкою вудженини.
Під час третьої пляшки ми зазвичай давали волю нашій поетичній фантазії. Але цим разом нічого не виходило. Труп Аліси маячів у нашій уяві й притлумлював усякі поетичні злети. Ми пили мовчки і тільки похитували головами й прицмокували. А коли шинкарка Ліза пішла опівночі додому, нас огорнув безпроглядний смуток. Ми з поспіхом закінчили пляшку й розійшлися по домівках.
Я був у мінорному настрої і йшов додому дуже неохоче, мов до темної трупарні. Ану ж труп Аліси захований десь у помешканні, скажімо — в шафі чи під ліжком. Може, він і не захований, а сам туди заповз. Всяке трапляється.
Та коли я відімкнув двері, мені вдарило в очі ясне світло. Я завмер на порозі. Що це значило? Невже Аліса жива? А може, це її дух блукає по моїй квартирі? З острахом я ступав крок за кроком, поки не опинився у вітальні. Раптом мені заперло дух: до мене бігла в прозорому халаті Ліза, розмахуючи по дорозі грудьми. Вона поцілувала мене в уста, повела до спальні й роздягнула. У ванні чекала мене розкішно тепла вода, в яку я занурився, щоб відпружитися. Ліза зсунула з себе халат і полізла до мене. Її широкі сідниці ледве втискалися у вузьку ванну.
І так моє життя набрало нового змісту.
11. Ліза — ідеальна жінка
Моє життя повне духовного змісту! Не встигну прокинутися, як Ліза відразу біжить із тацею чорної кави і куском яблучного струдля. Вона кладе усе це мені на коліна в ліжку і з блаженним виразом обличчя дивиться, як я напихаюся. Поправді я не звик їсти в ліжку й не люблю, коли зі мною надмірно панькаються, але Ліза дуже вразлива жінка, і я не не маю серця відсилати її разом із тацею на сто чортів. Все ж, кава збуджує мене до тої міри, що я спроможний зсунутися з ліжка та, човгаючи ногами, піти до лазнички і вмитися холодною водою. Тим часом Ліза шалено порається в кухні, щоб зварити для мене обід ще перед тим, заки о дванадцятій годині піде на роботу в нашій корчмі.
Коли вона виходить з помешкання, мені наче великий тягар зсувається з свідомости. Я з невтримним апетитом споживаю смачні страви (Ліза — ідеальна кухарка) і крокую собі по кімнатах, дозволяючи думкам свобідно товпитися в моїй голові. Тоді вдягаюся і йду погуляти містечком. А точно о шостій появляюся в нашій корчмі й замовляю першу пляшку.
Дивним дивом, Ліза в корчмі не дратує мене так, як удома, — наче б була іншою жінкою. Мені навіть приємно дивитися, як вона бігає поміж столиками, розмахуючи цицьками. А коли час від часу потреться об моє плече, то я відразу розпалююся. Ліза й далі йде додому о дванадцятій, а ми допиваємо ще третю пляшку й також розходимося по домівках. Коли я з тяжкою бідою добираюся до своєї квартири, Ліза неодмінно чекає на мене при одвірку й кидається мені на шию. У мене в більшості випадків залишається ще трохи того запалу, який вона збудила в корчмі, — тож відчувши його животом, Ліза поспішно тягне мене до спальні, роздягає й веде до ванни. Там лізе мені на коліна, і я ще з приємністю виконую свої повинності.
Викупавшися, я витираюся підготованим Лізою чистеньким рушником і йду до ліжка. Ліза вже лежить там гола, широко розкинувши ноги. І я можу робити з нею, що хочу. Та я геть втрачаю охоту робити з нею що-небудь. Купа тіла ніяк не збуджує мене.
Так, Ліза ідеальна жінка. Та проблема в тому, що «ідеальність» не цілком у гармонії з моєю природою. Та й з природою людини назагал. Бо, коли хтось поводиться ідеально, тобто так, як повинно бути, — тоді його поведінка стає передбачливою, стереотипною і тим самим нецікавою. У стосунках людини з людиною зникає елемент несподіваного, містерійного і навіть мрійного. Я точно знаю, коли Ліза прокинеться, коли цмокне мене в щоку, коли принесе до ліжка снідання, коли натягне мені на ноги пантофлі та коли цмокне мене другий раз, виходячи на роботу. В побутовому такому укладі я з дня на день западаюся в апатію.
Так, Ліза ідеальна жінка. Але не коханка. Тому вона не може ні вдоволити мене, ні збудити. Я часто роблю все можливе, щоб розлютити її: жбурляю на підлогу тарілки з чудовими стравами, які вона зварила, кричу без причини на неї, копаю ногами. Інша жінка без надуми дала б мені по писку за таку поведінку, і це цілком вдоволило б мене. Але не Ліза. Шкода мріяти. Бо Ліза не лише ідеальна жінка, але й добра. Щоб урізноманітнити собі життя, виходжу раніше з дому й лажу по забігайлівках, корчмах і ресторанах з надією побачити Лізу з якимсь мужчиною. Але де! Ліза, в додатку до ідеальности й доброти, також вірна. І так з дня на день моє життя втрачає зміст. Хоч бери і вішайся.
Я щойно тепер усвідомлюю наскільки цікавішою була моя невірна Аліса. Вона своїми зрадами, лукавістю, брехнею й запальністю щодня виводила мене з рівноваги і вносила колорит у моє існування.
Щоб не попасти в хронічну депресію, я почав думати про стосунки з іншими жінками. Але не знав, як це влаштувати. Вечорами неможливо було зустрічатися з іншою жінкою, бо Ліза працювала в нашій корчмі й відразу помітила б мою неприсутність. Вночі тим більше було неможливо, бо Ліза розлягалася, мов колода, в моєму ліжку. Лишалося лише пополуднє — дуже незручний час для любощів. Але іншого вибору не було.
