Життя з Алісою поза дзеркалом - Бойчук Богдан (бесплатные серии книг TXT) 📗
— Вибачте, але ви, бачу, не впізнали мене.
— А хіба ми знайомі?
— Так, і то дуже інтимно.
— Але я вас ніколи не бачила.
— Бачила, та ще й у якому вигляді! — говорив я, відчуваючи все більше піднесення.
Дівчина здвигнула плечима.
— Але на вулиці не місце говорити про такі речі. Давайте зайдемо до отого ресторанчика, — запропонував я.
Дівчина дуже радо пішла зі мною до ресторану і з великим захопленням споживала все, що я їй замовляв. Недарма вона була такою пухкенькою, але не надмірно, а привабливо пухкенькою. Якраз такою, що безтямно розпалювала мене.
Наситившися достатньо, дівчина нарешті звернула увагу й на мене:
— То скажіть нарешті, де ми зустрічалися?
— На пляжі останнього літа.
— На пляжі літом так багато людей… Всіх не запам'ятаєш.
— Але ми зустрілися досить особливо.
— Тобто як?
— Провели разом цілу ніч.
— Літом я майже кожну ніч спала на пляжі. Хібащо йшов дощ.
— Але ми мали особливий стосунок: кохалися голі під кущем.
— Я кожну ніч кохалася. Всіх мужчин не запам'ятаєш.
— От і дівчина! — подумав я, захоплений і закоханий у неї. Я бажав її кожною клітиною своєї плоті. І це жадання, мабуть, промінювало з моїх очей і з мого обличчя.
Дівчина помітила це, усміхнулася й невинно сказала:
— Може, якщо б я побачила вас голим, то впізнала б.
Що за прекрасна й розумна дівчина! Недарма ходить до університету! З такою прожити б ціле життя! Це був би суцільний рай на землі.
— У такому разі ходім до мене й будемо наново пізнавати одне одного, — запропонував я.
Дівчина із захопленням погодилася.
Ледве переступивши поріг мого мешкання, ми почали стягати з себе одяг. Дівчина робила це з особливою насолодою. Видно, добрі страви збуджували її сексуально. Глянувши на мене, вона скрикнула:
— Тепер я пригадую вас!
— По чому ви пригадуєте?
— У вас родимка отут на носику, — вона торкнула рукою мого члена.
— Що за геніальна спостережливість! — подумав я, і моє кохання до неї ще більше розпалилося. Ми обоє кинулися на ліжко і з безмежним задоволенням випробовували найекзотичніші способи кохання. Мені здавалося, що її м'якеньке тіло огортало мене з усіх боків і колихало мною, мов хвилі на лагідному озері, і я плавав у ньому, мов плавець, який пустився берега. Нарешті я відчув себе повноцінною людиною, відзискав почуття пошани до себе.
Та коли дівчина почала видавати наймелодійніші на світі звуки, а її обличчя освітилося екстатичним сяйвом, — я раптово побачив крізь нього Лізине обличчя. Мене нагло трафило! Лють спаралізувала моє тіло, і я не міг докінчити так гарно початого діла.
— Чого ти причепилася до мене! — кричав я до Лізи. — Що я тобі поганого вчинив, що ти докоряєш мені тими посоловілими очима? Через тебе я не маю хвилини спокою! Не можу навіть завершити стосунку з дівчиною, яку безтямно кохаю. Я тобі нічого не довжний! Я не просив тебе до свого дому, ти сама прийшла. Я не маю повного життя через тебе!
Я кричав і кричав, мов несамовитий, аж дівчина перелякалася. Не дочекавшися оргазму, вона миттю вистрибнула з-під мене, вхопила свої речі й гола вибігла з помешкання.
А я лежав на ліжку, трусився з люті й жалів себе. Зрозуміло, що я не міг іти до нашої корчми й дивитися на Лізине осоружне обличчя. Пішов натомість до корчми «Під ратицею» і пив до півночі. Тоді добрався додому, роздягнувся, впав на ліжко й відразу заснув.
Прокинувся, як звичайно, пізно. Лізи вдома не було. Не знаю, чи приходила вона ночувати, чи ні. Принаймні обіду мені не зварила. Це мені заболіло й обурило. Зрозуміло, що я не їв би її страв. Але вона повинна була зварити, ану ж я змінив своє ставлення до них.
13. Іду до Гільди лікуватися
Я опинився на грані божевілля. Не міг вийти на вулицю, бо там переслідувало мене Лізине обличчя. Не міг піти до нашої корчми подиспутувати з компаньйонами, бо там тероризувала б мене Ліза своїми цицьками і цмоканням у щоки. А без регулярного графіка і без інтелектуального спілкування, тобто без корчми, я розпадався.
Розмишляючи над своєю трагедією, я дійшов до висновку, що одинока Гільда могла б урятувати мене. Не думаючи довго, я накинув на плечі пелерину й подався до неї. На вулиці приложив по обох боках обличчя долоні, мов клапани, і біг уздовж, наче довгим тунелем, боячись глянути на боки, щоб не побачити Лізине вишкірене обличчя.
Коли я влетів до Гільди, вона міцно обняла мене й палко поцілувала. Видно, затужила за мною. Гільда відразу помітила, що зі мною щось негаразд. Відразу посадила мене в крісло, сіла мені в ногах і спитала:
— Чому ти такий заляканий?
Я довго вдивлявся в Гільдине серйозне й наче посумніле обличчя, поки не усвідомив, що з нього не проглядала Ліза.
— Га-га-га! — розреготався я. — З Гільдою ти жартувати не зможеш! Вона жінка з характером! Ти не наважишся наблизити своє розлізле обличчя й на кілометр від Гільдиного.
— Чому ти так дивно смієшся? І що ти говориш? — спитала Гільда.
Я наче прокинувся:
— Вибач, я не був навіть свідомий, що я сміявся.
— Що сталося?
Я глянув у Гільдині спокійні очі й відчув потребу зсунути з себе той страшний баласт, який гнітив мене днями й ночами. Почав розповідати їй, як мене переслідувало Лізине обличчя, як придавлювало й обмежувало мене співжиття з нею, як бракувало мені інтелектуальних стосунків у корчмі. Я говорив і говорив, і чим довше говорив, тим легше мені ставало.
Гільда слухала зосереджено й ані словом не перебивала мене. Коли ж я зупинився, щоб передихнути на мить, Гільда підвелася на ноги й почала роздягатися. Її краса діяла на мене, як заспокійлива музика. І як я, дурень останній, міг захоплюватися Лізиними розбовтаними цицьками і розбухлими сідницями! Та ж у Гільди кожна лінія фігури була вивершена. Кожна заокругленість була пругка і в ідеальній формі.
Захоплюючися красою Гільди, я ставав собою й відчував, що речі ставали на свої місця. Та найбільше захоплювало мене Гільдине грецьке обличчя й глибокі карі очі. Я прямо заходив у те обличчя й кулився в ньому, мов немовля.
Гільда роздягнула й мене і повела до ванни. Я пестив її гладеньке від мила тіло й не міг достатньо напоїтися її красою. Всі мої чуття були напружені, мов незчисленні струни, й вібрували музикою під кожний дотик до Гільдиного тіла. Після того ми пішли до ліжка. Там, навпаки, Гільда пестила мене й обдаровувала такими неймовірними видами зносин, про які мені й не мріялося.
Так щасливо ми прожили разом цілий тиждень.
Щасливо… Але що таке щастя, коли я вже, цієї хвилини, почав сумувати, бо треба було повертатися в Лізині обійми? Мої кишені спорожніли за той короткий тиждень з Гільдою, і місячна ставка на прожиття наче випарувалася в повітря. Гарні жінки дорогі, і на це нема рятунку. Виходить, що щастя кінчається там, де порожніє кишеня. Правда, я подеколи відчував щастя й без грошей, як-от з Алісою чи тією молодою дівчиною на пляжі. Але, чим довше задумуюся над тим, тим більше приходжу до переконання, що це були хвилини обману. Я не певний тільки, чи це я сам обманював себе, чи обманювало мене щастя, дихнувши на мене, пролітаючи мимо, чи торкнувши мене на мить рукою.
Але, як я вже сказав, моя кишеня вичерпалася, і я підійшов до Гільди, щоб попрощатися.
— Чому ти такий сумний? — спитала Гільда. — Ти ніколи перед тим не сумував, коли відходив від мене.
Не сумував, бо на це були добрі причини! Колись на мене чекали в ліжку Аліса або Ліза (коли я ще захоплювався нею), і після кількох ночей із Гільдою мене тягло до них. Тепер же мене нішо й нікуди не тягло, тепер я відчував щось ніжне й тепле до Гільди. У тому дусі я й відповів їй:
— Я сумний, бо ніколи перед тим не почувався так, як почуваюся сьогодні.
— Тобто як?
— Мені жалко розставатися з тобою, жалко відходити…
Гільда пригорнула мене до себе й поцілувала:
— То що ти хочеш мені сказати?
— Що ти стала дорогою мені.
