Дебілка (збірник) - Андрусів Вікторія (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗
– Ну-ну… надумали, значіть, в аспідантуду… похвально, – нерозбірливо шамкотів мені тоді професор із лінгвістики до вуха, нахиляючись близько, бо ж вочевидь усвідомлював свою мовну ваду… Його лице було пласким і вугристим, нагадуючи невимиту масну пательню, що залишила на собі застиглі острівці смальцю… – А тему диседтації ви вже обдали?.. І з кедівником наукової доботи важливо визначитись оддазу… Та загалом це нічого не міняє – такса у всіх одна…
– Яка такса? – отетерівши від незрозумілого лексичного звороту я відсовувалась від нього якомога далі, бо здавалось, що от-от обличчя-пательня перекине мене на себе як недосмажений млинець і я просотуватимусь отим застоялим жиром…
– Ви, додогенька, з неба впали, чі що?.. Чі ви десь на іншій планеті жівете? («Боже мій милосердний, як же він викладає бідолашним студентам основи лексики і фразеології?!!») Захист диседтації, шановна, на сьогоднішній день спдава клопітка і додога… Якщо вам муляють кишеню зайвих тди штуки і ви готові їх віддати на благо науки, то безпедечно ви здобили пдавільний вибід…
– Три штуки гривень?!! – я автоматично перейшла на вживаний ним сленг, а в голові блискавично прораховувала, що названа сума відповідає моїй тримісячній зарплатні, і роль маминої утриманки не надто приваблюватиме нас обох…
– Ви це серйозно чі пдикидуєтесь? – пательня вже й сама відсунулась від мене далі, аби розгледіти, чи я кепкую з нього, а чи недоумкувата насправді. – Тди штуки зелених – це той мінімум, за котдий ви можете отдимати почесне звання кандидата філологічних наук…
– Ага… Добре… Дякую… За увагу… За порозуміння, – я згрібала зі столу теку з документами, звідки постійно, наче навмисне, випадали газетні вирізки з моїми науковими статтями, шкільними методичками, які розробляла власноруч щороку для модернізації шкільної програми та інший всілякий, включно червоно диплому, мотлох… – Я подумаю… Вибачте, що потурбувала…
«Ну що?» – коротко запитала тоді мама. «Нічого, – коротко відповіла я, ховаючи весь свій розхристаний науковий «скарб» у дальню шухляду письмового столу. «Я так і знала», – глибокодумно резюмувала вона. «То чому тоді перепитуєш? – логічно зауважила я… «Хотіла впевнитись у тому, що є очевидним, – пасування словами починало набридати… – От я і впевнилась: дебілка – вона і в Африці дебілка». «Ти знаєш, на кафедрі мені сказали те саме!!! – розсміялася, не витримавши комічності ситуації. Мама вирячила на мене очі: «І ти ще смієшся?!! Ну це вже дійсно…» Я не стала вислуховувати, що насправді дійсно, а що ні, а просто пішла до ночі з дому…
За вікном сутеніло… Старенький шкільний двірник завзято шкрябав лопатою обледенілий асфальтовий хідник… Він був самотнім і мешкав тут же, у сторожці, де весь його скарб складало рипуче ліжко на металевих пружинах, стіл, кілька хитких стільців, списаних з обліку за тривалістю вжитку, та величезний щит з ключами, розписаний нумерацією класів… Особливою його гордістю були ґудзичок дзвінка обабіч дверей і круглий годинник на стіні з виразно, мов на секундомірі, розділеними чорними масними рисками. Головним і почесним завданням двірника впродовж багатьох років було невпинно слідкувати за рухом годинникових стрілок, аби ні на мить не проґавити початок чи кінець уроку… Він невимовно пишався покладеними на нього обов’язками, розуміючи, що навчальним процесом керує саме він, а не хтось інший… Якоїсь миті я позаздрила йому, уявивши, як відклавши незабаром лопату, рожевощокий від морозу та сповнений відчуття значимості, він повернеться до своєї невеличкої, добре опаленої кімнатки, заварить запашний чай і, підсумовуючи зроблене за день, завчасно ляже спати, аби, боронь Боже, не проґавити вранці місію ввімкнути дзвінок… Ех… Мені б його клопоти… Накинула пальто, на ходу защіпаючи ґудзики, ретельно замотала поверх нього шарф і, повісивши на щит у порожній сторожці ключ від класу, вислизнула у ніч…
На зупинці не було ні душі… Втім, як і автобуса, що о цій порі з’являвся напрочуд рідко, нехтуючи графіком… Морозець пощипував щічки не на жарт… Потупцювала трохи для годиться і вирішила піти пішки – дарма, що слизько… Вжеж і призвичаїлась ступати обережно, припасовуючи чобіток до льодяної скоринки навскіс, дріботіла і сама до себе всміхалася – пригадала, як тато в дитинстві вчив тримати рівновагу на лижах, казав: «Як не можеш загальмувати, то з’їжджай юзом – надійний спосіб дістатися до кінцевого пункту неушкодженим…» От і я наразі практично кочуся юзом, тільки на підборах, а не на лижах… Кумедно виходить…
Навіть не помітила, як за спиною пригальмувала автівка… І лишень тоді, коли зовсім поруч, попід вухом, щільно прикритим в’язаною звукогамівною шапочкою, опустилося скло віконечка, з несподіванки відсахнулася убік.
– Пішки ви ризикуєте, паніко, впасти… У цьому місті хідники ніколи не чистили… Сідайте но, я вас підвезу…
З-за керма глипало двійко насмішкуватих, проте не злобливих очей, і я вже зробила крок до дверцят, та, помітивши на даху стареньких «жигулів» жовтавий тьмяний від морозу світлячок з написом «таксі», пригальмувала – на вчительську зарплату розкошувати не доводилось…
– Ні, дякую, я вже якось пішки… Не звикати, – проте вдячно всміхнулася водієві за турботу…
– Облиште умовності… Я з вас грошей не візьму… Інакше картатиму себе опісля, що не врятував травмопункт від ще одного постраждалого, а я таких сьогодні кілька вже транспортував, – вочевидь він перехопив мій стурбований погляд на чорно-жовту шашку на даху і вирішив заспокоїти: – У мене кінець зміни, шановна, то ж сприймайте мою пропозицію як звичайнісінький подарунок…
Його голос був м’яким і домашнім, як килимок нашого кота Васьки, що аж хотілося діткнутися його щокою, і окрім всього здавався чомусь знайомим… А може просто мені катастрофічно не вистачало турботи і найменший прояв людяності схвильовував до сліз… Недовго вагаючись, я вже сиділа в затишному салоні автівки і, аби віддячити якось водієві, сказала:
– Ніколи б не подумала, що старенькі «жигулі» можуть бути такими охайними й тепленькими…
– Ще й як можуть… Це все від власника залежить, – задоволення розтікалося по його доброзичливому обличчю… – Вам у який район?..
– Та ж я мешкаю у протилежному кінці міста!!! От і пожалкуєте, що в халепу втрапили… Пальне сьогодні на вагу золота!!! Я потихеньку б сама дочалапала… Чи то пак доковзала…
…Він якось дивно придивлявся до мене, що ставало аж трохи ніяково, а я тим часом, від втоми примруживши очі, насолоджувалась несподіваним комфортом… Отак би й не виходила звідси нікуди, а кружляла до ранку містом, солодко дрімаючи… Водій сполохав дрімоту – йому хотілося спілкування…
– Де це ви так засиділись допізна, що останній автобус проґавили? Небезпечно в ожеледицю через усеньке місто пішки… Відчайдушна ви людина…
Остаточно прокинувшись, я нарешті його роздивилася… Приємний чолов’яга… Приблизно мого віку, охайний, як і його авто. Дрібка дочасної сивини на скроні облагороджує профіль, зосереджений погляд на дорогу не заважає бути ввічливим і уважним…
– Я ввімкну обігрівач на ноги… Змерзли ж мабуть… Я сам його змайстрував, реконструювавши радіатор… Нічим не гірше, аніж у «мерседесі»…
– Дякую, та я ще й змерзнути як слід не встигла… Щойно з роботи вийшла… У класах тепленько, цього року старі вікна замінили вакуумними, морозостійкими… Але все одно дякую…
– То ви – учителька?!! От так-так! То ж на мені подвійна місія – врятувати вас від небезпеки і тим самим вберегти для підростаючого покоління!!! А чому ж так допізна, ви так і не відповіли… Чи система шкільної освіти ввела у навчальний процес третю зміну?..
– Та ні, – мимоволі розсміялася. – То я сама, за власним бажанням, ввела собі у звичку третю зміну… Знаєте, коли людині немає куди поспішати, вона ладна відсиджувати зміни нон-стоп, лишень би не усвідомити по-справжньому, що їй нікуди квапитись…
– Так і нікуди… Дома ж, мабуть, чоловік нервує… Міг би, до речі, зустріти вас у таку негоду… Втім, це не моя справа…
…Чому його голос видається мені напрочуд знайомим? Не в змозі спекатися цієї думки, уважно придивлялася до водія і вкотре переконувалась, що бачу його вперше… Та ні, мариться… Надто він підкуповує доброзичливістю, приручаючи тим самим мене, наче бездомне цуценя…
