Книга Балтиморів - Діккер Жоель (библиотека книг txt) 📗

— Ми вже кілька років не спілкуємося. Якби я й хотів зв’язатися з нею, то не знаю, як це зробити.

— Ось я покажу тобі, що знайшов під час прибирання, — підвівшись зі стільця, сказав дядечко Сол.

Він пішов до хати і повернувся зі світлиною в руці. «Вона була в Гіллелевій книжці», — пояснив він. То була світлина в Оук-Парку, з Вуді, Гіллелем, Александрою і мною, коли ми були ще геть юні.

— Що сталося у тебе з Александрою? — поспитався дядечко Сол.

— Нічого особливого, — відказав я.

— Ти знаєш, Маркі, як ціную я твою присутність у мене. Та часом непокоюся. Тобі треба більше виходити на люди, більше розважатися. Завести собі гарне дівча…

— Не переймайся, дядечку Соле.

Я простягнув йому світлину.

— Ні, візьми собі, — сказав він. — Там дещо написано на звороті.

Я обернув світлину і впізнав її почерк. Вона написала:

Я ЛЮБЛЮ ВАС, ҐОЛЬДМАНИ

4

Зустрівши в березні 2012 року в Бока-Ратоні Александру, я почав щоранку викрадати її пса Дюка. Привозив його до себе, він цілісінький день був у мене в хаті, а ввечері я відвозив його в маєток Кевіна Лежандра.

Собаці так сподобалося зі мною, що він щоранку вже чекав коло живоплоту.

Коли я приїздив туди вдосвіта, він сидів на вулиці, нетерпляче мене виглядаючи. Я виходив з авто, він біг до мене, виказував свою радість, лизькаючи в щоки, коли я нахилявся, щоб його погладити. Я відкривав багажник, псисько охоче залазив туди, і ми їхали відтіля, щоб збути днину в мене вдома.

Потім Дюк почав прибігати сам. За ним годинник можна було вивіряти — точнісінько о шостій годину ранку він гавкав у мене під дверми, вимагаючи, щоб його впустили. Удвох нам було добре.

Я придбав усе, що потрібно собаці для щастя: гумові м’ячики, іграшки для згризання, корм, посуд, килимки, щоб йому було зручно. Наприкінці дня відвозив його додому, й ми удвох з однаковою втіхою зустрічали Александру.

Спершу ті зустрічі були дуже короткі. Александра дякувала мені, перепрошувала за клопіт і відсилала мене назад, не запрошуючи навіть на хвильку зайти.

Якось її не було вдома. З хати вийшов отой здоровань Кевін і взяв пса. «Алекс немає», — сказав він приязним тоном. Я передав їй вітання і вже хотів було податися назад, аж він запропонував повечеряти. Я й погодився. Мушу сказати, ми збули дуже приємний вечір. Було в ньому щось неймовірно привабливе. Щось від щасливого батька родини, який відійшов від справ, маючи кілька мільйонів доларів на банківському рахунку! Такий чолов’яга охоче возив би дітей до школи, тренував би шкільну футбольну команду, влаштовував би барбекю на щорічні свята. Він на все здався б.

Того вечора Кевін сказав мені, що ушкодив плече і команда відправила його на відпочинок. Удень він лікувався, ввечері смажив стейки, дивився телевізор, спав. Він вважав за потрібне сказати мені, що Александра робить йому просто-таки божественний масаж, це дуже допомагає. Потім показав усі порухи, від яких йому боляче, та ще й розповів про фізіотерапевтичні вправи. Хлопчина був простий як двері, і я не розумів, що Александра в ньому знайшла. Поки смажилися стейки, він запропонував удвох пошукати діру, крізь яку вилазив Дюк. Кевін оглянув половину огорожі, а я другу. Незабаром я знайшов здоровецьку діру, яку вирив у землі собака, щоб вилазити на той бік, але, звісно ж, Кевінові про те не сказав. Сповістив, що й там усе ціле (це була правда), він сказав, що в його половині теж, і ми пішли їсти стейки. Його дуже непокоїло, що Дюк десь вилазить.

— Не втямлю, чому він так робить. Уперше така халепа. Для Алекс цей пес — то її життя. Ще під авто потрапить, нехай йому всячина.

— Скільки йому років?

— Вісім. Для такого великого пса це забагато.

Я швиденько полічив подумки. Вісім років означали, що вона завела цього пса відразу ж після Драми.

Ми випили кілька бляшанок пива. Я потихеньку виливав свої на моріжок, щоб він випив більше. Треба було, щоб чоловік трохи захмелів. Потім я заговорив про Александру, і під дією алкоголю його язик розв’язався. Сказав, що вони вже чотири роки разом. А зійшлися наприкінці 2007-го.

— Я тоді грав у «Нешвілл Предатор», а вона там мешкала. У нас була спільна подруга, і мені довелося довгенько поморочитися, щоб звабити її. А потім якось на Святого Сильвестра ми були на одній вечірці, в тої ж таки подруги, і там воно все й почалося.

Мене мало не знудило, коли я уявив ту їхню п’яну ніч.

— Та воно буває, — сказав я, вдавши дурненького. — Кохання з першого погляду.

— Ні, спершу було важкенько, — з простакуватою щирістю відказав Кевін.

— Справді?

— Авжеж. Либонь, у неї це було вперше, відколи її покинув отой попередній хлопець. Вона ніколи не розповідала про нього. Щось там серйозне сталося поміж ними. Не знаю, що саме. Не хочу її тривожити. Як захоче, то сама якось розповість.

— То вона кохала його?

— Того хлопця? Ще й як, здається. Гадаю, ніколи не примушу її забути про нього. Та я не балакаю на цю тему. Зараз у нас усе добре, то не хочу ятрити давні рани.

— Правда твоя. Добрячий, мабуть, негідник був.

— Хтозна. Не хочу казати про людей, яких не знаю.

Цей Кевін був такий правильний, аж дратував. Коли він хильнув із бляшанки, я запитав про те, що найдужче мене турбувало.

— А ви з Александрою ніколи не думали про одруження?

— Я пропонував їй. Ще два роки тому. А вона заплакала. Не на радощах, якщо ти розумієш, про що я. Я так зрозумів, це означало «не зараз».

— Сумно це чути, Кевіне.

Він приязно поклав мені на плече свою здоровецьку долоню.

— Кохаю я цю дівчину, — зізнався.

— Та певно, — відказав я.

На мить мені стало соромно, що я так втручаюся в Александрине життя. Вона просила мене триматися подалі від нього, а я почав зманювати її пса і заприятелював із її хлопцем.

Додому я поїхав, так її й не побачивши. Обертаючи ключа в замковій шпарині, почув голос Лео, який сидів на веранді; у пітьмі його було не видно.

— Маркусе, ви пропустили партію в шахи, — сказав він.

Я згадав, що пообіцяв зіграти з ним, як повернуся від Кевіна, та ще не знав тоді, що буду там вечеряти.

— Ох, перепрошую, Лео, геть забув.

— Та це не так важливо.

— Вихилимо по чарчині?

— Авжеж.

Він прийшов, ми посідали на терасі, я налляв віскі. Надворі було гарно, жаби на озері розпочали вечірній концерт.

— Що, не виходить з голови та дівчина? — сказав Лео.

Я кивнув.

— Авжеж. Я оце провів розслідування.

— Про що?

— Про вас і Александру. І знайшов дещо цікавеньке: нічого нема. І, повірте, цілими днями порпався в інтернеті, та нічого не знайшов, тож і шукати нема чого. Що діється, Маркусе?

— Та я й сам не знаю.

— Я й не знав, що ви зв’язалися з тією акторкою. Лідією Ґлур. Так в інтернеті пишуть.

— Ненадовго.

— Це не вона часом грала в фільмі, який зняли за вашою першою книжкою?

— Так, вона.

— Це було до чи після Александри?

— Після.

Лео зробив незворушне обличчя.

— Ви зрадили її з цією акторкою, так? З Александрою ви були щасливі. А потім успіх ударив вам у голову, ви побачили ту акторку, що розпускала перед вами хвоста, і на однісіньку пристрасну ніч забулися. Правду я кажу?

Я всміхнувся, так мене потішила його уява.

— Ні, Лео.

— Ох, Маркусе, годі вже маринувати мене! Що сталося у вас із Александрою? Що скоїлося з вашими двоюрідними братами?

Лео навіть не підозрював, як тісно пов’язані ті його запитання. А я не знав, з чого почати.

Про що розповідати передовсім? Про Александру чи про Ватагу Ґольдманів?

Урешті я вирішив почати з братів, адже щоб розповісти про Александру, треба спершу казати про них.

*

Розповім я вам спершу про Гіллеля, бо він перший з’явився. Народилися ми того самого року, і він був мені як брат; його хист полягав у гострому розумі й умінні провокувати. То був страшенно худий хлопчина, та його тендітність урівноважувалася неабиякою наполегливістю й винятковим апломбом. У його хирлявому тілі крилася велика душа, а головне, непохитне почуття справедливості. Пам’ятаю, як він мене боронив, коли нам було по вісім років — тоді Вуді ще не ввійшов у наше життя, — у весняному спортивному таборі в Редінґу, штат Пенсильванія, куди запроторили сина дядечко Сол із тітонькою Анітою, щоб він розвивався фізично, а я супроводжував Гіллеля з братнього обов’язку. Мені приємне було його товариство, а ще я гадав, що поїду туди боронити його від забіяк, бо в школі він через маленький зріст завжди був цапом-відбувайлом. Проте я не знав, що Редінзький табір спеціально організували для хирлявих дітлахів, тих, що відстають у розвитку або одужують після хвороби, то поміж тими хирляками та недоріками я був наче грецький бог, і мене першого викликали робити вправи на фізкультурі, поки решта розглядала носаки свого взуття.