Юлія або запрошення до самовбивства - Загребельный Павел Архипович (книги онлайн бесплатно без регистрации полностью TXT) 📗
—А мені вся ця їхня мерихлюндія до одного місця! Я переможець. А раз так — лягай і розсувай ноги! І ніяких мені гегелів–мегелів, кантів–дрантів, шопенгауерів–жопенфраєрів!
—Капітане, ти на мене не дави своєю вищою освітою!
—Та не про тебе мова, майоре!
—Ах, не про мене? Бо хто я? Примітив. Танковий майор. Бах! Бах! Броня крепка, вперьод на Запад, за Родіну, за Сталіна, победа будет за намі! Ти цього хотів од мене, Сухоруков? Так я тобі скажу. Хочеш? Отут, перед оцими двома німецькими курвами, яких ти організував, я й скажу. Не злякаєшся?
—Ну, навіщо так, майоре? — зазітхав капітан. — Ми з тобою переможці, а все решта — це, як у нас кажуть, матчасть…
—Матчасть — це не у вас, тиловиків. Матчасть у нас, на передовій. Вошиві шинелі, вошиве життя, вошива матчасть… Я всю війну відбухав у залізному танку, я бив по фашистах, що розповзалися по моїй землі, як воші, а вони билитго мені, нони завжди мали на прицілі не тебе, а мене і били в мій танк, у мою душу несхибно, безжально, люто, смертельно… На моїй землі і в мою душу! То чим же я повинен їм відплатити? Чоловікам я вже відплатив, розгромивши їх. Тепер настав час відплатити жінкам… І, може, мені й треба не оту одностволку, що ти припас для мене, а таку всегерманську жінку, як оця Ула. Я б тобі розказав, капітане, ще про одну жінку із самої Азії, але про неї не можна розказувати нікому, бо її немає і, може, й не було, а може, оце вона… біля мене і звуть її не Ула, а Юлія, але не вся вона, а тільки її плоть, її тіло, а не душа, бо душа Азії не може злитися з лушею Європи, тепер я це вже знаю, ох, як же добре знаю, капітане! Уло, ти нічого не зрозуміла з наших балачок? Ну, івісно ж, нічого. Але це не страшно. Тепер слухай уважно. Я хочу, щоб ми з тобою пішли туди, нагору, і там ти покажеш мені… Давай я тобі на вушко, щоб ніхто не почув… Ти покажеш мені… Ну, ти ж розумієш: я хочу побачити тебе зблизька… Зовсім близько, розумієш?
—Ах, гер майор! Все це так несподівано! Все так зненацька…
—Нема ради, моя шановна фрау! — Він нарешті обійняв її так, як йому кортіло вже з тої миті, коли побачив Ульріку на сходах. — Тепер усе зненацька: наша перемога — зненацька, наша поразка зненацька, ви всі застукані зненацька, ну, а жінки — вони завжди зненацька! Як у вас кажуть? Ком! Льос!
Він підвів її, н& відпускаючи, лагідно попхнув у бік сходів, вона заточувалася, її тіло в його міцних обіймах ходило гарячими хвилями…
—Але ж мої черевики? — вхопилася Ульріка за останню надію. — Як же можна без черевиків!
—Черевики завтра! Все завтра! А сьогодні все до чорта в зуби, окрім тебе! Ти мене чуєш? Ти вже йдеш чи не йдеш? Ми з тобою йдемо чи не йдемо?
—Уло! — гукнула їм навздогін Сузен. — Я поставлю на прощання твою улюблену! Вісімнадцята пісня Шуберта «Die Schone Mullerin»: «Ach, Tranen machem nicht maiengriin, nachen tote Liebe nicht wieder bliihn»[3].
Шульга зневажливо засміявся. Що йому Шуберт, коли він має таку здобич! Вперед і вище!
Старі дерев’яні сходи рипіли під тягарем їхніх тіл, кректали, стогнали, і Ульріка теж стогнала, в безсилому розпачі повторювала:
—Ах, я не можу! Я не можу, гер майор! Я не мо…
Він притиснув її до себе ще міцніше, струснув нею грубо і водночас ніби ласкаво.
—Спокій, моя шановна фрау! Хіба ти тут не господиня? І хіба я не начальник гарнізону? Спокій і слухняність! Бачиш: ми вже вибралися на твою верхотуру. Де тут двері до раю? Оці? Ти вся тремтиш? Не треба тремтіти! Німецька жінка наймужніша на світі. Де тут світло? Вікна замасковані? Ага, так. Ну, тут ложе для цілого мавпячого табуна, а не для тої мавпочки, про яку так заздрісно розповідала Сузен. Це твоє ложе, Уло? І ти впустиш мене до себе?
—Але ж, гер майор! — застогнала жінка. — Я не можу! Я ніколи… Сюди ніхто ніколи, крім… Я ніколи не зраджувала свого Вернера… Клянусь усіма святими: не зраджувала, не зрад…
Шульга добре знав це слово. Воно повторювалося німцями найчастіше. По радіо, в газетах, у листівках, мабуть, і між самими німцями. Все життя німців було прострочене цим словом, як кулеметними чергами. Verrat, verrat, verrat — зрада, зрада, зрада… А в нас? Хіба не вчив усіх нас наш вождь, що у всьому винні зрадники, що зрада на кожному кроці, що зі зрадою треба боротися так, як боровся Ленін. У нас Сталін, тут Гітлер із своїм доктором Геббельсом, а слово те саме і той самий страх…
—Зрада? — майже злостиво кинув він жінці. — Ти боїшся зради? Тоді навіщо ж ти мене спокушала? Навіщо надягала оце шовкове плаття, навіщо танцювала босою, дратувала мене голими ногами, грала очима, устами, грала всім своїм тілом? Ти знаєш, яке в тебе тіло?
—Але ж зрада! Я вірна жона, і раптом — зрада!
—Заспокойся. До такої жінки, як ти, не пристають ніякі слова. Що слова? Іди до мене! Ну?
Він намацав приховані застібки на її платті, нетерпляче рвонув тонку тканину, Ула вхопила його за руку.
—Не треба! Прошу вас, гер майор, не треба. Я сама. Так буде краще. Правда ж, так буде краще?
—Ще б пак!
Він відпустив її, розпалено стежив, як вона обережно стягує через голову плаття, як вішає його в глибинах величезної, на всю стіну шафи, вміло пробігши пальцями по гудзиках кітеля, розстебнув його, зняв, недбало кинув кудись, туди ж полетіла спідня сорочка, тепер Шульга був до пояса голий, його молоде, дуже тіло засліплювало жінку, вона мимоволі засоромлено приклала до очей долоню, стояла ще й досі бііля шафи на тому кінці спальні, м’які обриси її тіла рельєфно вирізнялися під вільною чорною комбінацією на довгих бретельках.
—А оце? — показав на комбінацію Шульга.
—Але ж, гер майор… — Вона схрестила на грудях руки, зіщулилась, всім своїм виглядом благаючи пощади, жалю, милосердя.
Та Шульгу вже ніщо не могло зупинити. Він відчув, що в ньому є щось більше, ніж він сам, ніж його жадоба помсти, відплати, ніж усе, з чого зіткана його душа, його мозок, його тіло. Теплий запах жінки заповнював простору кімнату, баламутив, знетямлював, від того запаху Шульга сп’янів набагато дужче, ніж від капітанових напоїв, і тепер, п’яно заточуючись, майже несвідомо, наосліп помандрував на той бік кімнати і знайшов там жінку, відчув на своїх голих грудях її обпалююче дихання, мовчки, обережно, делікатно звільнив її витке, зміїне тіло від м’якої шовкової сорочки, тоді так само з уповільненою мовчанкою поклав свою важку долоню на вузьку смужку чорного трикотажу, що прикривала найбільшу таємницю і найдорожчу коштовність, але жінка м’яко відтрутила його руку, прошепотівши:
—Я сама…
І вже не було нічого, ні перепон, ні заборон, і тіло до тіла, вогонь до вогню, спалах до спалаху, та зненацька Шульга зауважив ще одну заваду, не своє синє шорстке галіфе і не грубі армійські чоботи, до яких дійде черга згодом, коли жінка буде готова в беззахисності, коли буде вся розв’язана, розстебнута, вся нарозхрист. Його рука знов натрапила на смужку лискучої матерії, що мало не тріскалася під натиском важких, як камінні ядра, жіночих грудей.
—А це? — спитав Шульга.
—Бюстгальтер. Я не можу.
—Труси можеш, а це не можеш?
—Прошу вас. Хай це зостанеться. Дуже вас прошу.
—Ти що, зовсім дурна? Труси знімаєш, а за це держишся? Труси — це ж капітуляція! Після них уже нішо не має значення.
—Хай капітуляція. Але це сором. А жінці без сорому не можна.
—Ну, коли то&і не можна, то я візьму сором на себе!
Він не став розстібати гудзиків, рвонув бюстгальтер, пожбурив його туди, де лежав його кітель і Улина комбінація і де мали зараз лягти офіцерські чоботи, діагоналеве галіфе і чорні сатинові труси з найміцнішої в світі радянської матерії, зітканої передовими івановськими ткалями.
Він уже не був тим несміливим і невмілим хлопчиком–лопчиком–опчиком з далекої ташкентської ночі. Мав чоловічий досвід, який велів жінку перевертати обережно і до жінки теж обережно. Та хоч як оберігався, Ула, побачивши його всього, перелякано позадкувала, безпорадно зупинилася, наткнутись на бильце ліжка.
