Юлія або запрошення до самовбивства - Загребельный Павел Архипович (книги онлайн бесплатно без регистрации полностью TXT) 📗
Тій не треба було повторювати двічі, підхопилася з стільця, оббігла стіл, всунулася між Шульгою і Ульрікою, почепилася майорові на шию. Шульга пустив здорову руку поза спиною в Сузен, сковзнув пальцями по гарячому шовку, далі, далі, до тугої округлості грудей, ласкавий доторк, а тоді грубий, пожадливий стиск.
—Ну! Уло, Юліє, Юлю, тепер ти! Тепер можеш?
Розгублена, злякана, вся в трепетанні, Ульріка несміливо перехилилася через сестру, над сестрою, понад сестрою, ближче, ближче, ще тільки ледь чутний доторк і дотик, а тоді обпалюючий вибух, і безсоромні губи, мов печать гріха…
Відірвавшись од Шульги, вона заховалася за сестрою, тепер сестра, яка щойно поєднала їх, ставала перешкодою, її треба було будь–що усунути, негайно прогнати назад до Сухорукова, та як це зробити, коли ти сам її покликав, і хоч ти й переможець, і хоч напівп’яний і маєш справу з напівп’яними жінками, природна тактовність не дозволяє тобі переходити всі межі і геть забувати про стриманість. Шульга налив жінкам і собі, підморгнув Сухорукову.
—Сепаратний тост! За здоров’я милих дам! І до дна! А тепер, капітане, можеш потихеньку забирати від мене оцю біляву курвочку, а то вона мені на селезінку діє. Стривай! А чому це ви обидві такі неоднакові, Сузі? Ви що — нерідні сестри? Ти білява, Ульріка темноволоса…
—Ми її звали циганкою! — зареготала Сузен.
—Ах, Сузі, ну, хіба ж можна? — вдала, ніби затуляє їй рота білою міцною долонькою, Ульріка. — Ти ж знаєш, яке ненависне це слово!
—Ненависне слово? — перепитав Шульга. — Яке ж? Цигани? Це тому, що ваш фюрер знищував циган так само, як євреїв, поляків і українців? До вашого відома, мої дами, я українець. Капітан росіянин, до них ваш фюрер не зумів як слід добратися, а українці… З нас хотіли зробити м’ясний фарш… Так що коли ти справді циганка, Уло…
—Але ж звідки, гер майор! — злякано здійняла руки Ульріка. — Сузі просто знущається з мене! Це так жорстоко і… Сузі, як ти можеш? Як можеш?
Шульга нічого не розумів. Якась родинна таємниця? Власне, що вони з капітаном знають про цих сестер? Звичайні жертви, здобич переможців. Живі трофеї. Роздерта Європа, душі нарозхрист, тіла нарозхрист, долі нарозхрист, і жінки нарозхрист, як розбомблені міста.
—Сузі, ти можеш нам пояснити?
—Ах, гер майор! Це найбільша трагедія, яку ми пережили з Ульрікою. Наші батько й мати поїхали в гостину до своїх друзів. Батько запріг коней… гнідих прекрасних німецьких коней в доброколісний німецький віз, і вони поїхали. Але на гірській дорозі в Олив’яному лісі їх перестріли словацькі цигани і хотіли забрати коней, а мій батько не віддав, і мати теж не хотіла віддавати якимсь брудним волоцюгам прекрасних німецьких коней і ще прекраснішого доброколісного німецького воза, ну, то ті… Вони вбили наших батьків і все забрали… Згодом їх упіймали і скарали належно, але ми з Ульрікою від того вже нічого не мали… Ми зосталися сиротами, і Ульріці довелося одружитися з цим Вернером, пустити його в прийми, бо він був у нас наймитом і вмів давати лад у млині…
—Ох, бідненькі мої! — вдавано зітхнув Шульга і спробував обійняти одною рукою одразу двох сестер. — Ну, капітане, ти ж бачиш: мені двох не обійняти! Забирай молодшу. Взаємовиручка в бою. А я з старшою короткими перебіжками спробую передислокуватися в постіль. По–моєму, в неї тут увесь другий поверх суцільна постіль. Тобі лишаю весь низ і решту господарських будівель…
—Не поспішай, майоре, — спокійно порадив Сухоруков. — З жінками не можна без фантазії. Сузі вже мені тут нашіптувала на вухо. Вона всю війну те й знала, що хіп–хіп, єрунда й беліберда, або перелякані імпотенти в штабах, і їй теж хочеться фантазії. Ти ще молодий, послухай, що скаже старший. Ніколи не починай з жінкою, не розджохавши її як слід.
—Мало вони пили? Ще й розджохувати?
—А ти як хотів? Жінка — загадкова істота. От їй хочеться, скажімо, потанцювати.
—Потанцювати? А музика? Може, ти бринькатимеш своїми вусами?
—Вуса — це як особисте посвідчення. Чоловічий аусвайс. А в нашої господині є патефончик і купа платівок з вальсами Штрауса. Сузі, патефон є?
—Яволь, гер гауптман!
—Тягни його сюди!
Патефон був у різьбленій дерев’яній тумбі, сталистого кольору, мов круппівська гармата, платівки в барвистих пакетах, з фірмовим знаком «His master’s voice», перед грамофонною трубою сидить песик і вслухається в голос свого хазяїна. Капітан кинувся допомагати Сузен, став накручувати пружину.
Сузен перебирала платівки.
—Ми з Улі так любили танцювати! її Вернер був такий примітивний, йому аби пиво, а тоді «Августін» або «Лялечко, скарбе ти мій»,. а нам з Ульрікою хотілося танцювати, танцювати, танцювати!.. Я сама купувала платівки. Шуберт, вальси Штрауса, танго самого Гарделя, «Роземунда»… Я поставлю танго. Згода? «Ніч моя тужлива»… А може, фокстрот?
—Давай танго! — жвавим жеребчиком стрибнув до неї капітан. — Фокстрот — це тільки обіймище, а танго — пригортаннячко! Люблю танго!
Він обхопив Сузен за плечі, пустив їй руки поза спиною, спробував притулитися–пригорнутися, але заважало розгодоване на трофейних харчах черево, заважало товсте сукно кітеля, коротенькі ручки капітанові безпорадно ковзали по виткій дівочій спині — сміх і гріх! Шульга мовчки глянув на Ульріку. Вона так само безмовно дивилася на нього, в очах згода на все, покірливість і навіть мовби відданість. Він підвівся, простягнув до неї руки, вона пішла до нього в обійми, пригорнулася до грудей, вмить стала ним, а він став нею, мить блаженства і жаху, бо ця жінка, яку він тримав у обіймах, була тою далекою Юлією з ташкентської ночі, і доторки грудей належали тій Юлії, і тихий шепіт, і запах волосся, і теплий аромат тіла.
Яке право мала ця чужа, власне, ворожа жінка перевтілюватися в його Юлію, як сміла пограбувати його любов! Йому треба бути грубим з цією німкенею, брутальним і навіть вульгарним. До чорта церемонії! Вони не панькалися навіть із своїми дівчатами, коли дивізію після великих втрат в людях і в бойовій техніці виводили в тил на переформування, і коли не знати, як і коли в їхньому (завжди засекреченому) розташуванні з’являлися дівчата з поблизьких населених пунктів і після сором’язливих знайомств починалися танці під баян, отакі ж танго, і фокстроти, і польки, й краков’яки, і вальси, і твої пальці, мов пальці баяніста по кнопках, вигравали по ґудзиках ліфчика під платтям, а тоді рука сповзла по вологій дівочій спині, по звабливому рівчачку на спині вниз, нижче й нижче, по саме нікуди, до найзабороненішого, а їй на поміч прибувала й друга, і вже могло починатися те, що звалося «носити на руках», ти мав у своїх долонях найсолодший скарб світу, а пальці не вдовольнялися й цим, з грубою пожадливістю тягнулися далі, глибше, безсоромно, паскудно…
Чом же мав тепер витребенькуватися з цією завойованою жінкою, яка до того ж ще так нахабно замахнулася на його найсвятіше!
—Ти, німецьке шпокане м’ясо! — вдаючи ніжний притиск до вуха Ульріки, проскреготів зубами Шульга. — Я покажу тобі!.. Я тобі сьогодні покажу!
Вона не розуміла слів, але злякалася дикої сили в його руках, в його обіймах, спробувала вивільнитися, безпорадно забелькотіла:
—Я… Я не повинна була:., не повинна була цього робити… Я…
—Чого ти не повинна була робити?
—Я… Фюрер сказав, що німці воюватимуть до останнього солдата. І німецька жінка…
—Що німецька жінка?
—Вона теж не… я хотіла сказати: ми теж ніколи не здамося…
—Ви? Не здастеся? Та ви вже здалися! Капітулювали! Ви розгромлені, розтрощені, роз… І ти теж! Ти — так це вже точно!
Сузен, качаючись на своєму округлому капітані, обтанцьовувала завмерлих у міцному стиску Шульгу й Ульріку, сміялася:
—Що вона вам вишепочує, гер майор? Про свого Вернера? Як щодня слухала радіозведення, сподіваючись почути ім’я свого відважного мужа? Спершу звук литавр, а тоді зведення про наші славні, непереможні армії, які невпинно відступають з тактичних міркувань для вирівнювання лінії фронту. І так щогодини. І вперте, до божевілля вирівнювання лінії фронту, бо німці ж так люблять, щоб усе було вирівняне, прямолінійне, спрощене до божевілля! Литаври й щогодинні повідомлення оберкомандо вермахт, а в небі над нами вдень американські літаючі фортеці Б–17, а вночі англійські «ланкастери», — по сто й по тисячі штук… І фосфорні каністри з неба, од яких горить навіть камінь…
