Юлія або запрошення до самовбивства - Загребельный Павел Архипович (книги онлайн бесплатно без регистрации полностью TXT) 📗
Як мало спільного між високими патріотичними почуттями і темними пристрастями! Шульга вважав, що ця німецька жінка капітулювала перед ним, насправді ж капітулював він перед нею. Бо коли зламав печаті й проник крізь заборонені брами, не холодні поля ненависті відкрилися йому, а райські сади, небеса блаженства, безодні безуму, і ця жінка з Європи була вже Юлією з Азії, і ніяка сила не могла вже нічого змінити, він забув про крики ненависті і незгоди, його молоде тіло знов, як і тоді, ташкентської ночі, сміялося і співало, а йому на відповідь сміх і спів жіночого тіла, і нестерпна ніжність, і гарячий шепіт, і запаморочення, і повільний сон, мов радісна смерть.
Фронтові звички не зникають–навіть у жіночій постелі. На фронті сплять міцно, але сторожко. Спросоння Шульга ще й не збагнув, що його розбудило, а вже потягнувся за одягом і чобітьми, обережно вивільняючись з–під теплого тягаря жінки, яка спала, поклавши йому голову на плече.
В двері стукали. Делікатно, але настирливо.
—Що там? — гукнув через кімнату Шульга.
—Товаришу майор, — пролунав з–за дверей голос чергового по батальйону. — Тривога! Прорвалися танки Шернера! Капітан Сухоруков уже в штабі.
—Зараз буду! Мобілізувати всі протитанкові засоби!
—Єсть!
Ула теж прокинулася, стривожено доторкнулася до його плеча.
—Що сталося, гер майор?
—Який я тобі гер майор! Казав же тобі: тепер я твій Шульга! Нічого не сталося. Наші справи.
—Мені страшно!
—Не бійся. Все буде гаразд. Я на хвилинку відлучуся і назад.
—Може, я теж піду вниз?
—Лежи! Лежи і жди мене! Гаразд?
—А може, я все ж…
Розізлений її дурною впертістю, Шульга мовчки вхопив кітель, накинув наопаш і, не обернувшись до Ули, не сказавши їй нічого заспокійливого, грюкнув дверима спальні. Не вмре. Підожде.
Треба було віддати належне капітанові з пшеничними вусами і з вищою освітою: в штабі все було, як на гвинтах. Телефоністи зумерили на пів–Європи, докрикувалися до міст і соборів, до лісів і пасовиськ: «Ромашка», мать твою, відповідай «Нарцисові»! «Ромашка», туди–перетуди, ти що там — вмерла?» — два радисти чаклували біля розкішних трофейних рацій, які, мабуть, змогли б забезпечити зв’язок навіть з рейхсканцелярією Гітлера і з штабом генерала Ейзенхауера, металися зв’язкові, підняті по тривозі, з’явилися всі офіцери.
—Хвалю! — помахав правицею Шульга, підійшовши до Сухорукова, що возсідав за масивним німецьким столом і, мов Бог–творець, який розокремлював воду і сушу, небесну і земну твердь, живуще і ростуще, плаваюче і літаюче, а може, просто ніби фокусник у цирку, маніпулював руками, вусами, черевом, голосом, кого куди послати, що кому робити, де кому бути, як діяти…
—Ну, що там? — спитав Шульга.
—А чорт його знає! — зітхнув капітан. — Передали по рації, що годину тому п’ятий гвардійський механізований корпус генерал–майора Єрмакова між Яромержем і Жатецем натрапив на велику колону німців, розгромив її, але…
—Ну, це ясно… Після вибуху завжди осколки. Куди поділися осколки?
—Є підозра, що це була штабна колона групи армій «Центр» генерал–фельдмаршала Шернера. І тепер її залишки вдарилися в гори.
—Тобто сюди?
—Може бути. А може бути, що вони рватимуться в Баварію, бо там американці. Щоб здатися не нам, а союзникам.
—Знов Європа і Азія?
—Ну! Ми ж скіфи.
—Як у нас з протитанковими засобами?
—Нормально. Я вже розпорядився.
—Танконебезпечні напрямки заміновані? Хоча б підходи до залізничної станції. Там же наші цистерни з пальним.
—Все зроблено ще вчора.
—Тоді ждатимемо розвитку подій?
—Та що тут ждати, майоре? Шернер кинеться в оці гори? Може, на з’єднання з дрезденським гарнізоном, який уже дотрощує маршал Конєв? Не такий дурний цей фельдмаршал. Він уже ось–ось стане цілуватися з американцями, а ми, як ідіоти, далі граємося в любі нашим серцям тривоги. Тебе наш лейтенант витягнув, сподіваюся, просто з теплої постелі?
—Не станемо уточнювати.
—Мене теж. Ця Сузі, я тобі скажу, мабуть, ти даремно з отією рокіровкою… Ця стервочка — вона б мене доконала, аби не оцей їхній Шернер… Ти як? Повернешся до своєї фрау? Чи, може, трохи посидимо, поки минеться цей сабантуй? Там наш повар учора засмажив добрячого підсвинка, а ми не встигли й попробувати. Може, хоч тепер доберемося до свинтуса–замарантуса? Покличемо наших фрау і… Як, майоре? Даєш добро?
Шульга забув про свою ворожість до капітана, забув про те, що це тільки неживий предмет, з яким слід відповідно поводитися, тепер він був вдячний Сухорукову за спокійну розпорядливість, якої не змогла порушити навіть несподівана, власне, панічна тривога, тому він досить добродушно поставився до капітанової пропозиції, щиро кажучи, з огляду на ситуацію, не тільки нестатутної, а просто злочинної пропозиції, ним ще й досі володіли знебавзяті чари Ули–Юлїї, і він кивнув згідливо:
—Ну, що ж, капітане, давай! Як казав наш український класик: рости і діяти!
—Ти як? — обережно поцікавився капітан. — Свою сам покличеш чи за нею послати? Можу і я піти, коли накажеш.
—Це вже моя справа, — сказав Шульга.
За їхнім учорашнім столом, повним напоїв і наїдків, сиділа гола–голісінька Сузен і, п’яно усміхаючись, виплямкувала губами в чарці з коньяком. Шульга мимоволі зауважив, які в неї сторчкуваті груди. Ніби аж задерті догори.
—Ти б хоч одяглася, — осудливо кинув він їй.
—А мені жарко!
—Буде тобі жарко, як прорветься сюди «Герман Герінг».
—Тоді вже не мені, а вам. Вернер не простить.
—Який Вернер? Ти про що?
—Наш Вернер. Муж Ульріки. Гер гауптман сказав, що німецькі танки прорвалися біля Жатеця і йдуть сюди. Це міг бути тільки Вернер. Я зразу ж сказала Улі.
—Капітан сказав тобі? А ти сказала Улі?
—А кому б же я мала ще казати?
Він уже не слухав її, майже бігцем кинувся до сходів.
—Ули немає нагорі! — навздогін йому гукнула Сузен. — Вона пішла!
Він не слухав, рвався нагору. Мало не проламував старих дерев’яних сходів.
Ули в спальні не було. Він зазирнув під ліжко, в шафу для одягу, покликав тихо, тоді голосніше: «Уло! Уло!» — нікого, вискочив із спальні, хряпав дверима кімнат, кімнаток, якихось комірчин, ванькирчиків, скрізь ідеальна чистота і хвалений–перехвалений німецький орднунг, старовинні меблі, фамільні реліквії, спогади про цілі покоління, які жили тут сто, двісті, триста років, може, ще з часів тої тридцятилітньої війни, яка закінчилася в рік, коли почав свою велику війну Богдан Хмельницький, однієї п’ятдесятикілограмової бомби було б досить, щоб пустити всю цю родинну історію димом, навіть одного влучання з танкової гармаш вистачило б, але бомби і снаряди падали в інших місцях, а тут все збереглося, не було тільки господині, не було Ули, не було тієї жінки, заради якої він готовий був…
Шульга збіг униз. За столом навпроти голої Сузен уже сидів Сухоруков, витримував безпечну дистанцію.
—Добрі вісті, майоре! — гукнув він назустріч Шульзі. — Передали відбій тривоги. То таки, мабуть, була штабна колона самого Шернера, але наші хлопці так її чесонули, що тільки бризки полетіли! Недобиті поодинці пробують прорватися в напрямку Хеба, далі на Баварію, до союзників. Може, ті їх зустрінуть шоколадом. Ну, а в нас тепер спокій.
—Немає Ульріки, — стривожено сказав Шульга. — Ти не бачив її? Не знаєш, де вона?
—Та десь тут.
—Де ж? Де? Ти сказав Сузен, що німці прорвалися? Сказав?
—Ну, в загальних рисах… Тут же нічого такого…
—«Болтун — находка для шпиона!» Ти Сузен, вона — Ульріці… Перелякали жінку… Де тепер вона? Може, кинулася зустрічати свого чоловіка?
—За розташування штабу миша не проскочить! — самовдоволено похвалився капітан. — У мене постами відає старшина Чмихало, а ти ж сам українець, знаєш: де українець, там служба — хоч і Кремль охороняй!
—Кремль ти, може, й охороняв би з своїм старшиною, а от Ульріку мені не вберегли… Де вона могла б бути? — спитав Шульга Сузен.
—Ах, гер майор, прошу вас, заспокойтеся! — безжурно усміхнулася та. — Ну, прийде Ула. Нікуди вона не подінеться. Може, пішла поглянути, чи ваші солдати не проникли до млина. Вона все позамикала ще вчора, але ж солдати мають паскудну звичку пробиратися саме туди, де замкнено…
