Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич (читаем книги бесплатно TXT) 📗
— Чого це ти став заникуватися? — спитав Прудивус.
— Після сьогоднішньої вистави… звик! — люто відказав Пришийкобиліхвіст.
— Я, бач, подумав: чи не наслідуєш ти пана гетьмана?
— А що хіба?
— Та, кажуть, пан Гордій Пихатий чогось почав заникуватисЬ, і всі його кадильники й полизачі теж раптом поставали заїками.
— Т-т-тобі все ж-ж-жарти, а я й с-с-с-справді не можу балакати, як треба. Тобі смішно? Еге? А як загинемо, перебираючись на той бік, тобі теж буде смішно?
— А ви зі мною не ходіть.
— Як же ми без тебе вдаватимем кумедії? Коли б цей селючок… — I Данило кивнув на Михайлика. — Якби він погодився до нас пристати… то, може, як-небудь і впоралися б.
— Але… — сказала мама.
— Що «але»?
— Селючок не пристане.
— Тож і рушимо разом з тобою, — сказав Тимошеві Покиван.
— Рушимо, рушимо! — передражнив його Пришийкобиліхвіст, лигаючи з глечика простиглу вже варенуху, і сердито зиркнув на Прудивуса, який своїм поверненням до Києва руйнував товаришам усі лицедійські справи, бо ж ніякий Михайлик, звісна річ, не зміг би замінити знаного в городі лицедія Прудивуса. I пан Данило Пришийкобиліхвіст бурчав: — Чортбатьказнащо! I як це можна: товаришів лишати в скруті! Якою свинею треба бути… — і спитав у Прудивуса: — Невже не міг дібратися в Київ до того, як гетьманці обложили город?
— Не міг, виходить… — відмахнувся Прудивус, бо ж не хтілось пояснювати, що виникла раптом інша причина, яка спонукала його мерщій тікати з міста… Брат Омелян подався до Москви, і батенькові, старому Саливонові, тепер ще прикріше було б свого посліднього сина стрічати на базарнім кону, тому ось Тиміш (і дзвін без серця — нічого не варт! — як казав батенько), тому й вирішив мандрівний лицедій негайно ж повертатись до Києва, до Академії, хоч либонь уже й не було тепер змоги перейти за грань війни, по тому, як замкнулось круг Мирослава кільце ворожої облоги.
Михайлик поглядав на Прудивуса з одвертим запитанням, і той мусив дещо пояснити.
— Згадаю нашу Академію, серце мліє! — заговорив Прудивус. — Про кручі Дніпрові згадаю… про книги…
— Він там, бачите, вчену книгу складає про Адама і Єву, — глузуючи, сказав Пришийкобиліхвіст.
— Боже, боже, що то вчений може! — поважливо зітхнула матінка.
32
— Про що ж ти свою книгу пишеш? — наполягав Михайлик.
— Про пізнання добра і зла, — сказав Прудивус. — Про перший піт Адама, про Каїна з Аблем і про першу людську кров, нролляту на землі. Про перемогу життя над смертю…
— Над ким? — здивовано спитала, сяйнувши зизуватими жовтими очищами, прекрасними в своїм невгамовнім паланні, Чужа Молодиця. — Над ким перемогу?
— Над смертю, — повторив Прудивус.
— Завжди і скрізь… — стиха заговорила шинкарка, і щось лиховісне забриніло в її співучім голосі, аж усі обернулись до неї. — Завжди і скрізь перемагає… смерть!
— Брехня! — скрикнув Михайлик, аж півника пустив своїм хлоп'ячим басом і, п'яніючи вперше в житті, пальцем посварився па шинкарку. — Брехня ж? — спитав він у Прудивуса.
А той, людина вчена, сказав:
« Атож! — і спитав у шинкарки: — Живих істот, моя хижа кралечко, народжується ж більше, ніж їх устигає прибирати смерть? Ну? Ну?
— Не знаю, — раптом згасаючи, знизала плечима шинкарка й заходилася з наймичками коло свого складного господарства: перемивала посуд, гасила в спорожнілих кутках свічі, витягала на вулицю тих п'янюг, що вже хропли попід столами. — Не знаю я, — бубоніла Настя Певна, — скільки народжується, скільки вмирає… — і шинкарочка потягла за ноги п'янісінького Панька Півторарацького, а він, витягаючись, аж наче довшав у її руках.
— Куди це ти мене тягнеш? — нараз прокинувшись, став на коліна, потім звівся на хисткі ноги рудий Панько. — Я ж тобі сказав: ночуватиму тут! 3 тобою ночуватиму!
— Перемагає життя, як бачите! — кумедно розвів руками Йван Покиван.
— Якщо це свинство ти називаєш життям! — хмуро повела бровою Настя-Одарка і з несподіваною посмішкою звернулась до Михайлика: — Правда ж, мій хлопчику?
— Пер-р-р-реночую-таки з оцією шльондр-р-рою! — по-дияконському загорлав Півторарацький, довгий, червонопикий і рудий, справді-таки схожий на півтора рака, саме зараз вареного в солоній воді людської пристрасті.
А коваль Михайлик не дуже й чемно відповів Чужій Молодиці:
— Я свинства не люблю. Але… хіба ж оце — не свинство: п'янюгу з шинку тягне молодичка, котра сама ж його впоїла? Тьху! Хіба ж не бридко?!
— I тут життя перемагає! — зареготав Покиван.
— Життя? — спантеличено спитала Настуся. — Чому життя?
— А тому, що сьогодні цей хлопець мене переміг на кону. Я ж там був Смерть, а він — Життя!
— Дурне життя, дурна і смерть! — гнівливо блимнула жовтим оком шинкарка. — Хіба ж така буває смерть? — з похмурим презирством спитала вона, зневажливо кивнувши на рухляра.
— Яка ж вона бува? — спитав Михайлик.
— Яка буває смерть, — розважливо мовив Прудивус, — ніхто ж не відає. Хто з живих її бачив? Тільки ті, що вмирали і вмерли. Отже…
— Сам ти її бачив уже тисячі разів, — на моторошних низах свого гнучкого голосу мовила Настя-Дарина. — Ти стрічаєш П всюди, тільки ж не знаєш, що це саме вона, твоя смерть… від бога суджена, як і дружина! А часом іще й жаданіша від коханої жіночки, бо ж тільки обійми смерті можуть звільнити чоловіка з обіймів вінчаної жони!
— Ох, ох, та не люби двох! — із звичною лицедійською дотепністю вклонився Прудивус, хотів був ще додати щось кумедне, але похлинувся й закашлявся, аж навіть задихнувся на коротку мить, аж йому здалося, буцім сама смерть на ту хвилину зовсім уже зблизька зазирнула в очі, бо аж за серце вхопився, і шинкарці довелось швиденько подати йому кухоль з горілкою.
— Добалакався! — повела плечем Чужа Молодиця.
— Гай-гай! — невгавав п'яненький Покиван. — Усі бачили нині, що я від нього тікав, од Михайлика, а що він мене, тобто панну Смерть — переміг, подолав, пострамив, загнав на шибеницю. Всі бачили сьогодні на базарі, як Життя перемагає биту соромом Смерть! — і він прекумедно простяг свою гнучку руку до Михайлика: — Ось воно, Життя!
— Отаке жовтодзьобе?! — спитала Настя Певна.
— Добре сказано! — зареготав Прудивус. — Жовтодзьобе життя! Бо воно ж молодісіньке. Бо смерть старіє, а життя молодіє, тітонько моя гожа й прехороша. Та й уяви собі, Настусю: ось він — Життя, а ти, наприклад, Смерть…
— Думай, що кажеш! — з несподіваною люттю зойкнула Настя Певна.
— Я ж — для прикладу! Ти, скажена Дарино, мені розкажи-но: як ти такого сокола… коли б ти була Смертю в нашій виставі… як ти його змогла б зловити?
— Чи я ж не принадна? — манірячись, поспитала Настя-Дарина.
33
Чужа Молодиця схопила Михайлика за руки і стала так близько, аж той усім тілом почув калатання її серця, а Явдоха скрикнула, налякана чимось, таким незбагненним і моторошним, що стиснуло груди:
— Пусти-но, хвойдо!
Але Настя-Дарина не повела й бровою.
— Чи я ж — не принадна? — знову, пишаючись, спитала вона в Михайлика.
— Принадна, — повів широким плечем молодесенький велетень.
— Гарна?
— На око… гарна-таки.
— Чули? — переможно блимнула Дарина. — Ще ж од мене ніхто й ніколи не відмовився! — і Чужа Молодиця спитала в парубка: — Тільки на око й гарна? А далі?
— Самим тільки очам я ніколи не вірю.
— А ти помацай…
— Михайле! — перестерігаючи, скрикнула матінка.
— Я й рукам не вірю, — відмовив хлопець.
— А ти поцілуй лишень! — заволала Чужа Молодиця.
— Е-е, ні! — закопилив губу Михайлик. — Не вірю й губам^
— Чому ж ти віриш? — спалахнула шинкарка.
— Серцеві.
— Серце ж — сліпе! — простогнала Чужа Молодиця. — Хоч, правду сказати, і серце моє… — і нараз підставила хлопцеві опуклу грудь: — Послухай-но, як б'ється! Ти вухом притулись.
— Не можу, — відмовив парубок.
— Дай руку!
— Не хочу! — і додав, обдумуючи кожне слово:
— Спокус на світі є багато:
I молодиці, і дівчата,
