Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич (читаем книги бесплатно TXT) 📗
Здивувало, правда, Михайлика: поки він сам пиячив у шинку, пан Оврам помітно зменшився в тілі, висох у лантусі чи схуд, бо мішок, що був уночі повним, зараз облягав пана Оврама Роздобудька надто вільно, чималими брижами…
Коли мішок спустили на землю, не могли зразу й розв'язати, таким хитромудрим циганським вузлом зашморгнула його Мар'яна, а наш Михайлик аж на місці встояти не міг, бо ж пан Оврам тримався в мішку дуже дивно.
Пан Оврам Роздобудько, уродзони шляхтич… мекав.
Так, так, він мекав, як звичайнісінький баран.
«Ума за ніч стерявся!» зі страхом подумав Михайлик.
Та коли й випустили пана Оврама… він виявився й не паном Оврамом зовсім, і не був анітрішки схожий на того чепуристого красеня, що його циганочка серед ночі заганяла при Михайликові ж, ось тут, в оцей самий мішок, — пан Оврам був анітрішки не схожий на самого себе (чого тільки не може статися з людиною в клечальну, русальну ніч!), бо з мішка зненацька вискочив… прездоровий баран.
— От ворожка анахтемська! — сам собі сказав Михайлик.
— Яка ворожка? — обернулась до нього матінка, що нічого ж не знала про перевтілення Оврама в барана. — Яка ворожка?
— Та Мар'яна ж! Це ж вона цього баранчика зробила.
— Ума стерявся! 3 чого зробила?
— Не з чого, а з кого! — буркнув Михайлик і звернувся до барана: — Пане Роздобудьку! Гей, пане…
— Ме-е-е-е-е! — голосом Оврама Роздобудька вишкірився на Михайлика баран, аж хлопець відсахнувся, еж він і завше був несміливий, і, мабуть, дременув би вже звідти геть, коли б, обернувшися, щоб чкурнути навтьоки, не наштовхнувся на панну Ярину.
— Навіжений! — сказала панна Ярина таким голосом і так байдужливо поглянула на парубка, ніби стріла його вперше в житті.
— Яринко, серце! — спалахнув хлопець. — Що ж це воно з паном Роздобудьком?
— 3 котрим це паном Роздобудьком? — здивовано спитала вона.
— Яринко, люба!?
— Чого тобі, хлопче? — холодно спитала Подолянка.
— Це ж я!
— А хто ти?
— Це ж я, Кохайлик!
— Я тебе не знаю, хлопче.
— Чи ти не сказилась! — визвірився на кохану панночку цей сіряк. — Чи ж не ти мене ось тут сама сьогодні вночі… — і він кивнув на вікно.
— Що «я»? Що «тебе»? Що «сама»? Що «вночі»? Чи він, можливо, не при розумі? — спитала вона в людей.
— Як же — не. при розумі! — ахнув Михайлик. — Та ти Ж сама сьогодні пана Роздобудька…
— Якого пана? — спитала Подолянка.
— Таж ось цього, — і він уклонився баранові: — Скажіть хоч ви, пане Овраме…
Вибухнув регіт.
— Божевільний-таки, — сказав хтось у гурті, а мама схопила за рукав свого Михайла, щоб вивести мерщій подальше від гріха.
Гайдуки були кинулися вхопити навіженого нахабу, та панна Ярина звеліла:
— Не руште!
Потім, звернувшись до Михайлика, сказала:
— А-а, здається, вже знаю… Чи не ти оце, мамин синку… чи не ти, бува, до мене вчора сватався?
— Та звісно ж, я! — необачно вигукнув простодушний Михайлик, і всі зареготали знову, загомоніли, а Михайлик, скраснівши, мов жарина, скам'янів.
Не міг ні з місця зрушити, щоб утекти від сорому вселюдського.
Не міг ні слова мовити. Не міг передихнути.
Та й червонів усе дужче та дужче, і здавалось, бідолашний хлопець згорить на пні.
Передихнувши нарешті, він уже й рота був роззявив, щоб відповісти віроломній панночці вбивчим словом, але бовкнути нічого не встиг.
Зненацька загули на мирославському соборі дзвони, так несподівано жваво загули, як вони й не гули ніколи досі, як і нб повинні вигравати раннього ранку, скликаючи до утрені, бо ж благовістять, звичайно, не в усі дзвони, а в один, а таке веселе бамкання бува хіба що під Великдень, коли «дочитують Христа», або святять коло церкви паски, а чи в ранній обідні на Воздвиження, коли співають велике славословіє, або ж тоді, нарешті, коли в городі скоїлося щось видатне — велика радість, а чи велика біда… Ось чому в архирейськім саду всі на хвилину завмерли: веселий гармидер, залунавши над містом, в серцях вільнолюбивих мирославців не міг не збудити почуття непевної тривоги.
Всі перехрестилися.
Здивовано перехрестилась і Ярина Подолянка і, наче й зовсім забувши про свого нічного Кохайлика, разом з усіма обернулася до п'яти глав собору: що ж там сталося? Сполох? Тривога? Чи радість?
А коли дзвони так само раптово й замовкли, Михайлик, похиливши голову і аж наче постарівши зразу літ на десяток, почимчикував швиденько геть із того осоружного саду, ошелешений і очманілий після всього, що сталося з ним ось тут, — а всі, хто був у садку, посунули на Соборний майдан, миттю й забувши чудну розмову архирейської панночки з якимось пренахабним парубійком.
А мила наша Явдоха, наздогнавши сина, взяла була його за руку, але Михайлик вирвав її, спинився на мить і ледве чутно прошепотів:
— Я сам, мамо, я сам!
36
— Сам!
I знову рвонувся далі, до високих воріт, на вулицю, бо ж на ближньому соборі веселі дзвони, ніби кепкуючи з молодика, т «к підступно й прилюдно зневаженого зарозумілою панночкою, раптом гучно та весело озвалися знов, і мирославці відусюди плавом попливли до собору, бо ж на Вкраїні в ті часи не було музики дужчої та кращої за святковий церковний передзвін.
Хлопець прожогом вискочив з архирейського саду, тікаючи від глуму людського, тікаючи й від настирливої гри дзвонів, тікаючи від себе самого, вибіг на вулицю так хутко, що матінка не могла й наздогнати його, і мчав од того дзвінкого благовісту далі та далі.
Та й шептав сам собі, щоб тільки не заплакати:
24
37/
— Я сам, мамо, я сам!
йому назустріч, поспішаючи до церкви, стривожені несподіваним передзвоном, ішли та й ішли гожі дівчата, червонощокі молодиці, лепсько прибрані, з оберемками запашного клечального зілля та квітів, діди, дітвора, ремісництво…
А дзвони невгавали, і від того шаленого благовісту стугоніла й дрижала земля, і соборна дзвіниця на цілий світ либонь волала з ковалем Михайликом:
— Я сам, мамо, я сам… — десь там дрібно теленькали дзвони найменші, що між ними був і один колоколисько срібний.
— Я сам! Я сам! Я сам! — подавав згори свій дужчий голос дзвін підстарший, перечасний.
— Я… сам-м-м! Я… сам-м-м! Я… самммммм! — поважно бамкав важенний, тисячопудовий дзвін, найстарший, яким дзвонилось на «достойно», яким дзвонилося на гвалт, на сполох, на біду, найбільший дзвін, яким вістили вогонь. — Я сам, мамо, я сам… Я сам! Я сам! Я сам!
Кінець книги першої
Книга друга
Четверта пiсня, клечальна
1
Над містом кружляв сокіл: де соколи літають, там круків не пускають…
2
А на соборній дзвіниці, обрясненій клечанням, шаленів у побожному захваті Саливон Глек, простосердо гадаючи, що його ревність чують зараз не тільки люди, а й глухенький пан-бог.
Дзвонив з перебором старий гончар і зранку, коли тікав од передзвіння Михайлик-Кохайлик, гірко зневажений гоноровитою панною, коли люди, стривожені веселим бамканням, дізналися, що нічого страшного й не сталося в городі, еж просто гончар Саливон хотів попрощатися з новісінькими, торік тільки почепленими, дзвонами собору: їх нині ж мали мирославці зняти, щоб перелляти на гармати й гаківниці.
Дзвонив гончар і в час відправи, як годилось.
Дзвонив знічев'я й зараз, по обідні, коли й дзвонити було не слід, і так старий ушкварював, аж соборний протоієрей, отець Варлам, лютуючи, як пес кудлатий, виривав з патлів собі волосся пелехатими мичками.
Невеличкий, чепурно вбраний задля свята, старий гончар, мов навіжений, борсався в пружному павутинні мотузків, що попростягались до нього — від великих і менших, і ще менших дзвонів, ретельно сьогодні пообмиваних від пилу й птичого посліду, бо ж голуби та горобці кожен дзвін побілили прегусто, — борсався дзвонар у тому павутинні, борсався, як муха, що намагається з тих чіпких тенет скоренько вирватись.
