Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич (читаем книги бесплатно TXT) 📗
Тримаючи сина за руку, Явдоха стала на високому порозі шинку, і серце їй тіпалось у материнській за хлопця тривозі, але вона злегка штурхонула Михайлика з порога вперед, у теє, страшне-таки життєве горнило, і сумно сказала:
— Іди. Пора вже тобі… — і матері навіть схотілося перехрестити сина, але в такому місці не посміла. — Йди!
— А ви, матусю? — збентежено скинувся Михайлик.
— Мені ж тут бути не годиться, — з гідністю підібрала губи ненька і, ще раз підштовхнувши сина до його парубоцького обов’язку, хутенько вийшла за поріг вертепу.
Лишившися вперше в житті без проводу маминої руки, Михайлик аж трохи сторопів, попервах навіть облич не розрізняв у галасливому гурті, який там балював за кількома непокритими столами, наскрізь промоченими горілкою й медами, пивом та брагою, вином і всякими наливками й запіканками.
Всі ці трунки в хитромудрому скляному посуді вигравали всіма кольорами проти свічок на миснику за шинквасом, над яким сяяла лепсько намальована парсуна Козака Мамая.
I мальований Козак, і обличчя притомних випивак плавали не в диму тютюновому (по хатах тоді ще не курили), а в парі, хмільній та сивій, що вставала над казанком із варенухою, з якого шинкарочка, Настя Певна, гнучкими рожевими пальчиками взявши ополоник, наливала в кухлі гаряче пійло, відповідаючи на поклики городян, гречкосіїв та козаків, що бенкетували тої чортячої ночі в шинку під золотою косою.
При самім порозі раював, скучивши в безлюдному степу за чаркою, височенний, рудий та безбровий молодий козак, якого звали Панько Півторарацький, товариш Пилипа-з-Конопель, що з ним разом вони пильнували в степу сторожової хвигури.
Михайлик упізнав його, хотів був спитати про щось, зрадівши знайомому, але Панько нічого не чув і не бачив, крім шинкарки Насті, витріщався на неї, допиваючи кухля, а допивши, шарпнувся до неї й загукав:
— Настусю, а всип мені осмусю!
— Та це ж — цілий кухоль, а не осьмуха, — засміялась Чужа Молодиця.
— Дарма! Сип! Наливай-но! — і марно рудий той хлопець намагався обійняти звабливу шинкарку, бо ж він був чи не в два рази вищий од неї, верства келебердянська, і йому доводилось, переламуючись надвоє, незручно нахилятись до її круглого рожевого личка.
— I чого ти до неї прилип, як кізяк до тріски? — питали якісь незнайомі Михайликові козаки.
— Чого, чого! — одвічав їм Панько. — А того, що я з нею сьогодні ночуватиму.
— Хто тобі сказав? Вона сама?
— Та що там вона! — хизувався рудий. — Вона й незчується… Мені б тільки обняти! — і Панько, потішаючи п'яне товариство, почав доводити: — Коли дасть обійняти, то дасть і поцілувати! А коли дасть поцілувати…
— Ач який! — од шинквасу задзвеніла гнучким сріблястим голосом Настя Певна. — Чого ж то ти такий певнючий?
— А того, що ми з тобою, Настусю, куми…
— Чи ж ти не знаєш, же кум та кума — родичі тільки від голови до пояса, — пирснула шинкарочка.
— А нижче?
— Нижче, батюшка казали, гріх!
Усі зареготали, а рудий довгаль Панько Півторарацький, збитий з пантелику, тихенько заспівав:
— Ой, рядно, рядно, рядно, Під тобою холодно, Під кожухом душно,
Без милої скушно…
— Заберіть-но звідси цього телепня, — попросила шинкарочка його товаришів. — Проп'є, глядіть, останню копійку.
— Горілочка — кап, а з кишені — хап!
— Напала, бач, брага на врага.
— Нехай п'є: однак завтра в бою помирати.
— Чого ж то помирати? — спитала шинкарочка якимось не своїм, прикрим, неприємним голосом, і очі їй нелюбо спалахнули жовтим кошачим вогнем. — Чого ж то йому завтра помирати? — перепитала вона, лиховісно й багатозначно кивнувши на Півторарацького.
— А того, що війна! — байдужно відмовив хтось п'яним і сонним голосом. — Війна ж, бач, Одарю!
Всі на мить замовкли.
Стало тихо, мов у пеклі, мов на веселій тій картині, що висіла на стіні, де чорти п'яницям заливали пельки горющою смолою.
— Гріхи ви мої чубатії, — зітхнула Чужа Молодиця, стріпнула неслухняним рудим волоссям, що вилізло з-під очіпка, і два рубіни блиснули в її вухах, наче дві краплі замерзлого грецького вина. — Чого зажурились?
28
Михайлик розглядав усе те в шинку, та від порога не відходив, бо ж був несміливий.
Помальовані стіни ненадовго затримали його погляд: на одній був млин, на другій — музики грали, на третій красувалися химерні квіти.
— Ерго бібамус! — волав, міддю врочистої латини задзвенівши, якийсь спудей чи школяр, що означало по-нашому: «Отже, вип'ємо!»
— Заприсягся не пити, — відмовляв йому другий.
— Не пити! А сьорбати ж можна?
— То інша річ…
Він хотів був сьорбнути, але в нього спитали:
— А чого в тебе голова зав'язана? Поранили в бою?
— Ні, просто не щастить! До котрого шинку не прийду, то зараз же там бійка зачинається…
— Ерго бібамус!
Настя Певна хазяйнувала спритно та швидко, наливала кому горілки, кому кухоль закарпатської паленки, кому тютюнкової, кому перчаківки, кому браги, кому глечик пива марцьового, запорозького чи батуринського, кому березового соку чи квасу гуцульського з яблук та скорушини, а кому й студеної води.
Шинкарочка поралась хутко та вправно, а думала про те, що запаси хмільного питва в городі Мирославі кінчаються і скоро доведеться либонь оце кишло закривати, бо ж у неї, крім кількох барил горілки в льосі, крім трьох десятків чималих бут угорського та волоського вина та десятка бочок межигорського меду, крім трьох кухов калганівки чи полинівки, крім однієї бочки рейнського та крім дванадцяти анталів червоного вина грецького, нічого вже в запасі й не було.
А спрага в пивців росла та й росла.
— Оковитонько! — гукали до Насті.
— Вштрикни, голубонько, мені ще одного списа в душу! Знов заграли троїсті музики, і вже нічого не можна було вчути в тому гаморі.
Гуцули та серби пішли танцювати серед шинку своє відоме «коло».
Всі загукали голосніше.
У дальнім кутку заспівали.
А наш Михайлик, несміливий, уже повернувся на порозі,щоб вискочити геть, бо не вельми йому тут подобалось, та й без мами лишатись у цім пеклі було моторошно.
29
— Михайле! — раптом гукнув із того пекла знайомий голос, і Михайлик упізнав у варенушній хмарі обличчя Прудивуса і товсту мармизу Данила Пришийкобиліхвоста, і милу та лагідну пику Івана Покивана, що вже встиг сильно-таки набратись, але не втрачав спритності навіть у такому непевному стані та й бавив гостей шинкарочки Насті, граючись десятком тарілок, ложок, кухликів, повних горілки чарок, які злітали над головами гульвіс і, цілісінькі, повертались йому до рук.
— Сюди, Михайлику! — загукав, побачивши сторопілого ковалиська, і Йван Покиван.
— Ми тебе з вечора шукаємо, — додав і Тиміш Прудивус, що, проводивши брата, думками був з ним, намагався з того лиха надудлитись, але ніяким чортом не п'янів.
— Дожидаємо тебе, синку! — гукнув і старий козак Гордієнко, товариш Пилипа-з-Конопель, що із ним разом стеріг недавнечко степової хвигури.
Тільки Данило Пришийкобиліхвіст, сердито глянувши на молодого ковалика, не сказав нічого, бо досі не міг забути несправедливого, бач, поділу їхнього лицедійського заробітку, що на нього цей селюк, видима річ, не набув ніякісінького права.
Підійшовши до мокрого столу, Михайлик побачив біля Прудивуса й тих самих сербів з поляками, і вченого гуцула, пана Гната Романюка, що в бою з жовтожупанниками порятував Михайлові життя.
Зрадівши щирій зустрічі з Прудивусом та Покиваном, Михайлик зразу й забув, що він аж такий боязкий та несміливий, забув і свій страх перед першою в житті чаркою горілки, підвівся й гукнув так голосно, аж сам перелякався:
— Шинкарко, агов!
— Чого тобі, козаче? — озвалась Чужа Молодиця.
— Варенухи!
— Скільки?
— Скільки в тебе є! — і він, хизуючись, висипав на залитий горілкою стіл жменю талярів, динарів та червінчиків. — На всі грошики!
— Сам стільки видудлиш, лебедику?
— Частую всіх! — і він уклонився лицедіям. — I вас, панове! — і він віддав чолом сивоголовому Романюкові з поляками та сербами, і всім, хто трапився на пізню ту годину в шиночку Насті Певної. — Прошу, панове товариство! — і Михайлик, ще раз уклонившись, сів до столу. — Прошу до гурту!
