Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич (читаем книги бесплатно TXT) 📗
23
А внизу циганочка Мар'яна пошепки напоумляла знавіснілого пана Роздобудька, який, утративши останній розум, вовтузився в зав'язанім мішку.
— Нехай же швидше тягнуть! — гарчав Оврам.
— Зачепилося щось: ні туди й ні сюди! I не сіпайтесь, паночку: боки об мур пообшморгуєте.
— Дарма, пся крев! — тихо лаявся пан Оврам.
— Не шарпайтесь, ваша мость: вірьовка обірветься.
— Дарма, відьмо ти єгипетська!
— Падати ж високо! Сторожа вчує!
— Чому ж не тягнуть?!
— Цитьте! Хтось іде!
I панич лаявся не так уже й голосно, — шептав собі щось, мов рак у торбі, а циганочка знов перестерігала необачного шукача пригод і скарбів:
— Помовч, язичку, кашки дам! Бо як зачують сторожові собацюги…
— Дарма! — шепотів у мішку пан Оврам.
— Дарма, та не дуже! — і, підступивши впритул до висячого лантуха, циганочка чіпко помацала бідолашного панка. — Вони ж, собацюги оті архирейські… трішки підскочить угору та й сюди — зубами… або й сюди! — і Мар'яна вщипнула знову за м'яке так дуже, аж синець там набряк, мабуть, і дівчинка стиха сміялася, наче далекий струмок жебонів, але від того ніжного леління наче гарячим приском сипонуло по спині шукачеві, бо в голосі циганочки, бриніло щось таки відьомське й незбагненно погрозливе, хоч вона мовби й розраджувала його в тій халепі: — Сидіть тихенько! До ранку тільки…
— Що ж буде вранці? — обережно спитав з мішка пан Оврам.
— На добраніч! — не відповівши на тривожне запитання, чемно попрощалась циганка.
— Постривай! — заволав пан Оврам.
— Тихше-но! — спинилась Мар'яна. — Хтось там іде.
— Не кидай мене! — стиха зойкнув Оврам Роздобудько. — Коли то мирославці, ти їм скажи: в мішку, мовляв, щось потрібне повісили. Щоб тільки не торкались вони до мене, щоб не мацали… скажи що-небудь!
— Я їм скажу: в Мирославі дзвони знімають же? На гармати? От у мішку й повішено дзвона. Ніхто й не займе: кому ж посеред ночі скортить дзвонити! Чи не так?
— А так… — непевно й зовсім уже тихо озвався пан Оврам.
— Тільки ви, пане мій… коли хто зачепить все-таки, озивайтесь, як і належить дзвонові.
— Як же воно?
— Раз товсто: бам! Удруге тонко: дзінь! Ось так… — і циганочка потиху проспівала оті «бам» та «дзінь» і нараз принишкла, бо під самісіньке вікно підступила нічна дівоча сторожа разом з Козаком Мамаєм.
— Чого ти тут? — спитав у Мар'яни Мамай.
— Балакаєм з панночкою, — невинним голоском відповіла ворожка, кивнувши на вікно.
— Еге ж, зі мною, — озвалася з кімнати Подолянка.
— А що це повішено в мішку? Собаку?
— Дзвони, — відмовила ворожка.
— Чи ж добрий мають голос? — поспитав Мамай.
— Два голоси: товстий і тонкий.
— А ось я спробую, — сказав Мамай і оперіщив палюгою по мішку.
— Бам! — озвався баса пан Роздобудько. Мамай оперіщив удруге.
— Дзінь! — тоненьким голоском задзвенів шляхтич. А потім знову:
— Бам!
I ще раз:
— Дзінь!
Досхочу надзвонившись, Козак Мамай подався з дівочою сторожею далі, і аж тут тільки пан Роздобудько заверещав, як півтора чорта, та й то не дуже голосно.
— Гей, ти там, відьмо циганська! — стиха покликав шукайло.
Та ніхто не озвався.
Мар'яна вже зникла з саду.
24
— Iди вже собі геть! — так само тихо, не забуваючи про чуйні вуха пана Роздобудька, благала, пручаючись, Подоляночка, але вирватися з Михайликових лабет не могла, хоч і була дівкою, нівроку їй, міцненькою. — Пус-с-с-с-сти! — скаженіючи, сичала вона.
— Ти попроси, як слід, — лагідно запропонував Михайлик.
— Будь ласка! — знемагаючи від палючого й досі невідомого їй шалу, попросила панна.
— Навіщо ж так сердито! — з докором мовив Михайлик, I й простодушнім зніяковінні додав: — Я ж — боязкий! — і знову ненароком цмокнув неторкану дівку біля вуха. — Та я ж — несміливий… це всі знають! — і він тицьнув їй невмілими, а солодкими й гарячими губами в підборіддя, бо в губи зопалу не вцілив. що й поправив на другий раз, не гаючись.
— Очі видряпаю! — знемагаючи, прошепотіла панна.
Але Михайлик, влучивши на цей раз у губи, затулив їй рота поцілунком, і вже й не відтуляв — хвилину? годину? вік? — бо макітрилося в голові, все закружляло й заверетенилось, бо ж плин часу зненацька зупинився, а коли не стало подиху, не стало серця, він, одірвавшись на мить, почув неначе здалеку благання в її голосі:
— Іди собі! Михайлик промовчав.
— Іди, Кохайлику! — сказала панночка, вже чомусь лютуючи більше на себе. ніж на коваля.
Михайлик стрепенувся.
— Навіщо ж так суворо? — спитав він. — Ти попроси, як треба!
I ждав. Прошу! — ледве чутно вимовила, нарешті, панна Ярина.
Не так, — невблаганно відмовив Михайлик-Кохайлик.
— Дуже прошу, — ще тихше сказала Кармела-Ярина. — Благаю!
— Ще не так.
— Молю тебе!
I вона його поцілувала.
25
Він потім навіть згадати не міг, простодушний ковалисько, як спритно й тихо спустився по стіні, мало не зачепивши в мішку Оврама Роздобудька, що його вже, видно, тнули крізь товстенний лантух комарі, бо мішок дрібно дрижав, стогнав і скавулів.
Він і сам не тямив, наш Кохайлик, як, незбагненним дивом не сполохавши собак і не збудивши зледащілих вартових, опинився по той бік паркана, котрий оточував старий архирейський садок, коли зіткнувся раптом ніс до носа з циганкою Мар'яною, гарненькою ворожбиточкою, що при зустрічах з нею ковалеві всякий раз чомусь ставало моторошно.
— Куди поспішаєш, лебедику? — з притиском спитала вона.
— Тебе шукаю, — відмовив хлопець, і не було в цій відповіді ні рісочки брехні, бо ж і справді цілий день його не облишало бажання знайти премилу чаклунку й подякувати за все добре, що вона йому наворожила. — Тебе шукаю! — ще певніше повторив Михайлик і поліз до кишені.
Витягши разок дорогого намиста, почепив на шию циганочці, і місяць, загравши в перлинах, кинув сяйво на лице, заграв у зіницях, і дівчинка стала ще краща, а якісь тривожні молоточки застукали в скронях, і серце закалатало перед тією дикою й знадливою красою, аж хлопець одсахнувся од циганки: після всього, що сталося зараз у домі владики, його самого це бурхання крові тільки злякало й засмутило, хоч і не було в тім парубоцькім збентеженні грішного збурення плоті, а схвилювала хлопця лиш незборима сила дівочої краси.
— Ну, — мовила циганка, — от ти й розбагатів.
— Розбагатів… — і він забрязкав червінчиками в новому кармані.
— Кишенею розбагатів?
— I серцем, квіточко.
— Це з тобою сталося ще до мого ворожіння: коли я нині тебе вперше побачила… там, на базарі… ти вже летів!
— Летів… — покірливо кивнув Михайлик, але більше не сказав нічого, а тільки дивився на циганочку. Потім сумовито мовив: — Яка ти гарна…
— Та й що? — так само сумно зітхнула Мар'яна. I раптом попросила: — Поцілуй мене!
— Я… ще не вмію! — рішуче відмовив хлопець.
— Знаю, — посміхнулась циганочка. — Чула!
— Що ж ти чула? — спалахнув Михайлик.
— Те й чула: що ти ще не навчився цілуватись! — із глузливим журом прошепотіла вона. — Твої цілунки лящали з по-коїв панни Подолянки — на цілі гони, мій братіку гіркий…
— Мар'яно! — спалахнув, мов у горнилі підкова, коваль.
— Так голосно цілуються лиш ті, хто ще того й не вміє! — I сумно спитала: — Це вперше ж, мабуть, братіку?
— А вперше, — признався хлопець. Мар'яна похнюпилась.
— Слухай, соколе! — раптом сказала вона. — Я рада за мою панну Подолянку! Бо ж я за неї ладна… пролити кров: і свою, і чужу. За неї… А тепер і за тебе!
Мар'яна говорила на циганський кшталт — вельми прудко й похапливо, а граничне збентеження ще більше шматувало бистру мову, слово налізало на слово, наче пекли вони серце, ніби летючі птахислова поривались вирватись нґа волю з тіспої клітини грудей, і дівча поспішало їх випустити, висловити, полегшити утруднене дихання.
— Вона моя царівна, королівна. А й ти, козаче, тепер…
— Чому ти так говориш?
