Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич (читаем книги бесплатно TXT) 📗
Як же вчинити зараз?
Але часу на роздуми вже не було.
— Звідки ви прибули до нас? — все добре розуміючи, знову спитав владика.
— Я цього панка десь бачив, — солодко потягнувся, остаточно прокидаючись, Козак Мамай, зиркнувши в той бік, де стояла, відійшовши, пресердита гончарівна Лукія.
— Де ж ти його бачив, пане Мамаю? — спитав отець Мелхиседек.
— По той бік війни, ваше преосвященство: між прибічниками пернатого Однокрила.
— Чого ж вам, пане, треба тут? Ну? — наполягав владика. — Ну?
Аж Оврам знову так само виразно відповів:
— Розумію, — сказав єпіскоп.
— Що ж ви розумієте?! — остаточно перелякавшись, нагло заговорив панок.
— У мішок його! — кивнув Мелхиседек племінниці і, побачивши на порозі вітця Зосиму, що стояв там, тримаючи високу, цяцьковану золотом та діамантами й пов'язану шовковим платом архіпастирську патерицю, уздрівши куценького ченчика, котрий мав проводжати владику до вечірньої служби в соборі, Мелхиседек підвівся. I байдужісінько повторив: — У мішок панича!
— I куди ж? — спитала Ярина Подолянка.
— Укинути в річку? — спитала й Лукія.
— Укиньте в льох! Нехай полежить, — втративши до шукайла всякий інтерес, відповів архирей і заходився поверх вишиваної сорочки надягати чернечу рясу.
— Я ж прибув сюди за вашим… — почав був Оврам.
— Мені пора до церкви! — одвернувся, одягаючись, єпіскоп. — Допитаємо вас, таємничий пане, потім.
Взявши патерицю, єпіскоп рушив по саду в покої, а пан Оврам, проводжаючи його безнадійним поглядом, побачив біля паркана Купу-Стародупського.
— Пане Пампушко! — звомпив бідолашний шукач скарбів. — Чого ж ви мовчите!?
— Жду, — відповів обозний, ображено блимнувши на владику, який, маючи намір зайти на хвильку до своєї господи, саме наближався до пана обозного.
— Ждете, поки мене повісять?! — скрикнув пан Оврам Роздобудько.
— Я жду, владико, — почав пан Купа, заступаючи архиреєві шлях. — Коли ж у мене бодай що-небудь спитають? — і пан Демид Пампушка-Купа-Стародупський, скривджено випнувши пузце, закліпав до владики білими щетинкуватими віями, як ображений на неуважного скотаря товстенний кабанюга.
— Про що саме спитають, пане полковий обозний? — спинився біля порога архирей.
— Та що ж воно в нас діється!? — аж наче заспівав пан Купа. — Наряджають репану дівку старшинувати в міській охороні, а полковий обозний про те й не зна! I раптом якесь дівчище хапає вельможного пана-гостя, котрого ви ж самі, владико, до Мирослава й запросили…
— Я, кажете, запросив цього шляхтича? То, може, це…
— Оврам Роздобудько, — вклонився шукач золотих скарбів.
— Чому ж не призналися зразу? — спитав єпіскоп.
— На мене так напалися ваші дівки, що я, владико…
— Сторопів? — посміхнувся Козак Мамай.
— Авжеж! Вас ніколи не кидали в мішок?.. Отож! А як шукач скарбів, я можу вам певно сказати…
— Про скарби побалакайте з паном Мамаєм, — мовив єпіскоп і знову рушив до входу в будинок, бо вже дзвонилося в соборі.
Проходячи повз кущ калини, що ріс біля дверей, владика зірвав білу китицю і вдихнув її гіркий дух.
39
Про калину пісня линула та й линула над Мирославом, виникаючи то тут, то там… Ось вона, ось… Чуєте?
Ой червона калинонько,
Білий цвіт,
Ти квітчаеш, повиваєш
Білий світ.
Умивайтесь, дівчатонька
Молоді,
Цвіт-калину розпускайте
По воді.
Ой рум'яні будуть личка
У дівчат,
Що калиною вмивались
Проти свят!
Як малятко-немовлятко
Час купать, —
Треба ягоди-калини
Наривать!
Хто в купелі з калиною
Охрестивсь,
Той на щастя ще й на радість
Уродивсь.
Наша пісня пролітає
3 краю в край…
Цвіт-калино, Україно,
Розцвітай!
Хвиля за хвилею злітала ця пісня, колишучи по всьому городу й по всій Долині білопінні калинові гілки…
Цвіт-калино, Україно,
Розцвітай!
Та й справді, така була то пісня, що все довкола розцвітало від неї.
Все розцвітало, золотіючи від заходового сонця.
Розцвітали насамперед рум'янці на дівочих щоках, а від них аж наче світилося все кругом, бо в рум'янці така сила, що всі квіти погасила.
От які були в ті часи рум'янці!
От яка бриніла там чудова пісня про калину!
40
Зірвану гілочку владика приніс до соборного храму, заквітчаного, як і належить у Клечальну суботу, і всю вечірню з особливим піднесенням правив сам, не давши того попові, настоятелеві собору, вітцеві Варламу Лобанівському, сам читав світильничі молитви (коли каганці в храмі затеплюють, молячи господа, котрий живе в світлі неприступному) і з нетерпінням чекав початку співання псалмів, коли мав востаннє сьогодні забриніти в Мирославі голос Омелька Глека, який цієї ночі мусив рушити в далеку путь, на Москівщину, про що знало вже всеньке місто, бо воєнних таємниць необачні мирославці не берегли.
Послухати Омелька зібралося стільки мирян, що їх ніколи таку силу не побачиш на вечірні, бо ж замалим не ціле місто, всі, хто вільний був на ту часину від служіння війні, прийшли прощатися з улюбленцем.
Коли Омелько, ставши на криласі, заспівав разом з іншими співаками псалом сто сороковий: «Визволи мене, господи, від лихих людей! Від чоловіка насильного заступи мене! Котрі зло6у в серці замишляють, щодня до бою збираються. Гострять язик свій, як у змія… Нехай посиплеться на них горюче угля! Нехай бог кине їх в огонь, у вир, щоб не спаслися! Я знаю, що явить господь правосуддя пригнобленим, справедливість бідним…» і ці облудні слова церкви про неіснуючу справедливість бідним, і благання про те, щоб чоловіка насильного злоба у пропасть загнала, все це будило відгомін у душах молящих, бо ж була круг міста війна, бо ж насильством повнилось життя цих простих людей, бо ж мусив оцей парубок, що саме співав на криласі сто сороковий псалом Зелених свят, мусив нині рушати задля блага вітчизни в далеку дорогу, важку й небезпечну, і миряни, той псалом слухаючи, тими ж таки словами за співака молилися, за улюбленця города Мирослава: «Сохрани мене, господи, від рук беззаконного, від людей насильних заступи мене, од тих, котрі задумали спинити кроки мої…» і добрі люди, благаючи в бога щастя-долі Омелькові, що співав оце тут, може, востаннє, мирославці вже й плакали ревно, та й сам владика не міг стримати рясної сльози.
Коли ж грянула чудовна пісня «Світе тихий», що нову музику до неї недавно склав оцей же парубок, Глек Омелян, від співу того люди шаліли в нестямі, бо пісня кожного в молінні підносила до самих небес.
Та річ була й не в молінні.
Всяке щире мистецтво таку має силу, що людина, не тільки співаючи, а й слухаючи, не тільки малюючи, а й дивлячись на витвір художника, почуває себе на ту мить велетнем, і їй здається, буцім вона сама те все створила, і прокидається в ній хороше почуття гордості за людину, за творця, за свій народ.
В Омелькових піснях — і в церковних, і в світських, — сильно грала народна струя…
Його вчили не тільки міланські чи віденські професори, не тільки протопсальти київської Софії, де він співав попервах, а й рідна матінка вчила співати, не тільки над ним колискових мугичучи, бо співала ж вона — і гончарний круг обертаючи, і снопи в'яжучи, і городину полючи. I шарудіння вітру в степовій траві слух Омелькові малому витоншувало. I дзюркіт рідної річки Рубайла. I соловейків спів. I думи кобзарські. I дівочі веснянки. I все, що він чув на Вкраїні, все те вчило його слухати. Все те вчило його співати. Все те вчило його складати пісні. Все те приваблювало до нього, до його кебети, до голосу його козацького, до серця його широкого, — все те приваблювало тисячі і тисячі людей.
