Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич (читаем книги бесплатно TXT) 📗
Поза міст,
Лиш слідочки знати…
А вдова
Невгава,
Руку смерті відбива:
— Іди, смерте, іди проч,
Головоньки не мороч!..
Тимчасом сварка на стовпі між котусем і посоромленою Смертю припинилася, і Покиван уже думав, що можна, грішним ділом, чкурнути геть, і вже почав був нищечком спускатися з того стовпа, аж матінка, Явдоха, попереджаючи сина, скрикнула:
— Михайле!
— Я сам, мамо, я сам, — почав був синок, але, обернувшися, вздрів той намір Смерті, кинувся всім тілом на стовп і… повалив його з помосту простісінько на людський тиск — з Іваном Покиваном і рудим котом.
Ось так була знеславлена й пошпечена Смерть.
Так закінчилась вистава.
Так Іван Покиван заробив собі кілька добрих синців та подряпин, що їх чомусь так болюче сприймала Дарина-шинкарочка, аж потемніла зовсім, мовби не Йванові, а їй самій дісталися оті синці.
Але ж на Покивана й на шинкарочку ніхто уваги не звертав. Примхлива юрба, забувши й про переможену Смерть, і про свого улюбленця Тимоша Прудивуса, і про його брата, прославленого на всю Вкраїну співака Омелька, юрба, зворушена й розбурхана втручанням коваля Михайлика в Климкову долю, в хід вистави, радіючи з його очевидної перемоги над сухореброю, кинулась до новоявленого співака й лицедія, миттю забувши давніших улюбленців, та й підхопила здоровенного парубка на тисячі рук.
18
Жоден актор світу — ні перед тим, ані по тому — не мав такого успіху в широкім колі глядачів, який випав на долю обшарпаному ковалиськові, котрий на ту хвилину затьмарив навіть високу славу самого Климка-Прудивуса, творця вистави, бо невдячні глядачі на час його й забули, як те й буває подеколи з черговим кумиром юрби.
Багатьом народним артистам випадало здобувати в глядачів сльози болю чи реготу, приймати квіти й інші дари серця, багатьох носили на руках або возили, впрягаючись у колісниці, але ж усі ті видатні актори ставали властителями дум — з плином часу, з протягом довгої праці, а не так раптово, як це спостигло Михайлика, котрий пробув на театральному кону — не десятки літ, не рік, не місяць, навіть не годину, а лише кільканадцять шпарких дзигаревих хвилин, навіть і сам того не збагнувши, що став за ті хвилини артистом, улюбленцем величезного гурту людей, громади, — і все це скоїлось саме так — передусім тому, що простосердий ковалисько, наче вгадавши душевну потребу глядача, не дав Смерті здолати Климка й знищив її, як того й жадали мирославці, прагнучи миру в тяжку пору війни.
Ось чому вдячні глядачі підхопили здорованя Михайлика на руки і, з криками захоплення, кудись понесли й понесли.
Інші схопили його матінку й понесли за сином, обережно, мов святиню, жваву й гожу українську матір, яка нараз помітила, що їх несуть не туди, куди обоє поспішали, а в інший бік, звідкіль вони кілька годин пробивались по непевному базарному морю, щоб дійти, нарешті, до кузні невідомого їм ковалика-москалика, де їх, можливо, чекали будь-яка робота, стріха й шматок хліба.
— Стійте! — звеліла Явдоха, та ніхто не почув. — Стривайте! — гукнула вона дужче, але її голос потонув у кипучому гаморі мирославців.
— Стійте! — ревнув басом Тиміш Прудивус, що йшов коло нені, і добрі люди спинились.
— Куди несете? — стурбовано спитала Явдоха.
— Куди ж! — відповіли їй з гурту. — Звичайна річ!
— До шинку, матінко!
— Душу поскоромить горілчиною!
Явдоха обернулась до тих, що несли Михайлика, й наказала йому:
— Злазь-но!
— Чому ж? — ображено спитали щирі мирославці.
— Ніколи нам, — вимушено посміхнувшись, відказала матінка.
— Субота — не робота! — відмовили з юрби.
— До шинку ми не підемо! — рішуче мовила паніматка і так повела плечем, що її мерщій спустили додолу.
— Чому ж? — спитав Прудивус. — Ненько?
— В них же — ні шеляга! — голосно прошепотів Прудивусові над вухом Іван Покиван. — Чи не бачиш?
— Бачу, — стиха відмовив Прудивус. — Очі в хлопця такі голодні, наче три дні не їв! — і обережно звернувся до Явдохи: — Тітко!
— Чого тобі, синку?
— Ви, бачу, певні, що ні динара у вас нема?
— А тобі до того — зась!
— Вам, ненько, бачу я, здається, що ви такі вже бідні, такі бідні…
— Одчепись, поки я не розсердилась!
— … Буцім у вас, — невгавав Прудивус, — нема ні шага?
— Коли б же це тільки здавалося, — сумно посміхнулась Явдоха, а Прудивус, бачивши цю милу материнську посмішку, схопив неньку за руку й повів її назад, аж до помосту, де щойно відбувалась вистава.
— Ви ж бо вже розбагатіли, матінко, — лукаво посмикуючи вусом, казав Прудивус і при самім кону підштовхнув Явдоху до воза, де ще росла величезна купа доброхітних даянь, що їх зносив і зносив сюди по виставі мирославський глядач, складаючи плоди власної праці на возі й біля воза: хто клав гуску, а хто — курку, а хто копчений окіст або качан капусти, або горнятко масла, а хто — просто глечик новенький, порожній, полотенця сувій, вівса мішечок, пшона торбинку, а хто й меду стільник — у капустянім листі, хто папушу тютюну, хто гілку шипшини з білим цвітом, а хто хустку вишивану, або шапку смушеву, а хто й гроші, — що в кого було! — і всього там набиралося вже так багато, що й Бевзів поміст почали закладати щирими дарами народу, і тая даровизна, бо ж глядачів було чимало, все росла та й росла.
19
— Оце все — ваше, матінко! — урочисто сказав Тиміш Прудивус.
— Тю на тебе! — слушно відмовила Явдоха.
— Це все ти, хлопче, заробив, — обернувся Прудивус до Михайлика.
— 3 глузду спав! — кивнув на лицедія й Михайлик. I спитав: — Коли ж це я таке заробив?
— Зараз.
— Чим же?
— Піснею.
— Хіба ж піснями заробляють! — взяв під сумнів парубок, бо це йому здалось блюзнірством: за пісню брати гроші. — Я нс жебрак! — додав сердито. I кивнув: — Ходімо далі, мамо!
— Е-е, ні! — спинила його ненька. — Не поспішай! Це діло треба… той… — і пильно обернулась до Прудивуса: — То ти, лебедику, говориш, буцім усе оце — наше?
— Ваше, — потвердив Прудивус.
— Ваше, — мовив і Йван Покиван, усе ще обачно тримаючись далі від шаленого ковалиська.
— Ваше, ваше! — потвердили й голоси громади.
— Ні, — заперечила ненька. — Це — не гаразд!
— Чому ж?
— Нашого тут — тільки половина. Друга — ваша.
— А чи не забагато ви с-с-с-схотіли, паніматко? — скочив до помосту Пришийкобиліхвіст, що досі, перепрошуючи, бігав десь за паном Купою. — Люди, матінко, працювали, а ви… невідомо звідки й за чим… і раптом — половина!
— А як же я? — виникаючи ніби з-під землі, ображено озвався Оникій Бевзь, що вже встиг напнути якусь там одежину. — Що ж дасте мені?
— За віщо?
— Чий оце поміст? Мій! А на чім спасалась панна Смерть? Чия зламалась шибениця? Моя! — і пан Оникій Бевзь, катюга, простяг руку і в розчепірену долоню тицьнув пальцем: — Платіть!
— А ось я зараз! — так багатозначно мовив лагідний і негнівливий Михайлик, що катюга, як і всі кати вельми обачний, раптом щез невідомо куди.
— Може, все-таки — чверть? — знову занив Пришийкобиліхвіст.
— Половину то й половину, — мовби й не чувши Данилового запитання, за сина поспішила висловити згоду свідома справи матінка. — А тепер ходім до коваля! — наказала вона Михайликові і, взявши його за лікоть, повела далі, в той бік, куди вони поспішали протягом кількох годин.
— Куди ж — отак притьмом? — спитав Прудивус.
— Діло не жде, — коротко відмовила Явдоха й не спинилась.
— Треба ж поділитись! — заволав услід Пришийкобиліхвіст.
— Чим поділитись? — спитала матінка.
— Де ваша половина, а де — наша!?
— Ще встигнемо, — не спиняючись, відмахнулась матінка. — Нехай!.. Ми ще й хати не маємо, щоб усе оце скласти! — і, знову забувши про голод, попростувала далі, до вишгорода, де височіли руїни домініканського монастиря.
