Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич (читаем книги бесплатно TXT) 📗
Потім на мить спинилась і звеліла синові:
— Дякуй громаді!
— Спасибі вам, — віддав чолом Михайлик. — Спасибі ї вдруге, — чемно повторив він. — Спасибі і втретє! — і гречно вклонився знов.
3 гурту залунали всякі гарячі й солоні побажання парубкові.
— Ну, що? Розбагатів-таки? — пробігаючи мимо, спитала циганочка Мар'яна.
— Зажди! — кинувся був Михайлик.
Блиснувши оком, гарячим, аж моторошним, дівчина зникла, мов у воду впала, хоч Михайликові й було щось від неї потрібно, бо ж він тільки тепер збагнув, що Мар'янине пророкування справдилось і вони з ненею таки розбагатіли.
Зітхнувши, Михайлик озирався на всі боки, але Мар'яни ніде не було, і син та мати знов рушили далі, куди їх вела доконечність.
Аж раптово Михайлик спинився і, таким несподіваним для матері голосом дорослого чоловіка, сказав:
— Постривайте, матусю!
Він попростував назад, до купи дарів, яка й досі зростала на катівськім помості.
— Куди це ти? — тривожно спитала матінка. Та Михайлик не відповів.
20
Він повернувся до кону.
Простяг руки до шаплика, покладеного на вівтар мистецтва якимось вдячним бондарем, де було вже повнісінько грошей — талярів, дукатів, динарів, шелягів, шагів, московських копійок, польських злотих і червінчиків, — і, награбаставши в обидві жмені мідяків, срібняків і золота, всипав теє багатство в новісіньку смушеву шапку, взяту з купи даровизни, зачерпнув іще дві-три пригорщі і рвонувся мерщій назад, у той бік, звідкіль вони з матусею сюди прийшли, тобто знов на саме дно базару.
— До коваля ж нам! — нагадала матінка.
— Устигнемо й до коваля, — впевнено відказав парубок і, взявши мамину мозолясту руку, повів Явдоху за собою, кваплячись наче до пильного діла, і юрмище посунуло за ними, за цими новобагатьками, що в них уже й душі замліли з голоду.
«Попоїсти, мабуть, поспішає», співчутливо подумала Явдоха і покірно рушила за ним.
Ба ні!
Михайлик байдужісінько проскочив мимо їстівного торгу, мимо пекельної спокуси мирославських страв, яка ще з годину тому так дуже хвилювала його.
Він про голод уже й забув, бо не йшла з мислі гордовита панночка, Ярина Подолянка, небога єпіскопа, що сьогодні вранці так зневажливо розмовляла з ним.
Але… чому зневажливо? Чому?
Тому, що гольтіпака він безхатній?
Що в нього штани драні?
Що він босий-босісінький?
I от, розбагатівши-таки, він вирішив притьмом причепуритись. Поспішив до стрижія, і той обмакогонив його з усіх боків, лишивши на маківці копичку волосся, що з неї мала згодом вирости добра козацька чуприна.
Вислухавши яку сотню порад доброзичливих глядачів, парубок прибрав собі й рясні шаровари.
Власне, і не він прибрав, а мама, хоч він і марно домагався пудь-якої самостійності:
— Я сам, мамо, я сам…
Але мама вибирала, мама й про ціну питала:
— Скільки оці? Два, кажете? А півтора?
— А хто прибаве?
— Пан-бог прибаве.
— Хіба ж пан-бог — на базарі?!
— Та він же — всюдисущий. Ну, то як же?
— Півтора то й півтора… хай вибрикує ваш хлопчик гопки! Так вони купили й кармазиновий жупан для хлопця («Я сам, мамо, я сам!»), хоч і нелегко було знайти готову одежину задля такого здорованя. Придбали й сорочку гуцульську, вишивану, і широченний, з довгими-предовгими пацьорками червоний пояс, і все те парубок, за яткою сховавшись, на себе начепив.
Купили Михайликові й шаблю, бо та, що в нього була, коротенька шабелька, загинула, на бризки розлетівшись у поєдинку зі Смертю.
Посправляв і для матінки, що їй було потрібне, все добре та гарне. Придбав хлопець і персня дорогого, і разок намиста з дукачами, з золотим хрестиком. I сховав у кишеню. I всім було цікаво знати — задля кого… Все купив, що треба.
Не міг тільки знайти собі пари будь-яких чобіт, бо всі чоботи на мирославському торзі були задля нього малі.
У шевському ряді, на довгих неструганих дошках, поприбиваних до кобильниць, стояли й чоботи, і сап'янці, і постоли, і кипці, і навіть личаки, але ж нічогісінько на здоровенну Михайлову ногу вони роздобути не спромоглись.
Треба, казали, чекати аж до того понеділка, поки чоботарі (» вусами попідрізуваними у всіх над верхньою губою, щоб не заважали брати в зуби дратву), поки вони після Зелених свят пошиють, бо в кожну підошву добрих чобіт треба ж забити сто цвяхів.
Але ж Михайлик вирішив стати на очі панні Ярині-Кармелі саме сьогодні. Конче сьогодні! Але ж…
Не йти ж до сановитої панни, чепурненько прибравшись, без чобіт!
Аж день йому ясний затьмарився.
Мовби сонце сховали цигани в мішок.
Наче й не розбагатів Михайлик: яке вже там багатство, коли босий!
Перекупки десь кричали: «Сластьони гарячі!» а він того й не чув.
Стрічні дівчата поглядали на гожого парубка, а він того й не бачив.
Йому були потрібні чоботи, і, голоп'ятий, аж розсердився, почувши, як п'яненькі шевці, суботній базар кінчаючи, співають на сьомий церковний глас якомусь із своїх товаришів жартівливе величання:
— Величаєм тя, копиле-копиленку, шевче-чоботоробче, і вславляєм твою дратву, твоє шило і правило ще й твоє дзюбате шевське ри-и-и-ило!
— Ото гемонські душі! — і, сердито сплюнувши, матінка пробурчала: — Не встигли по обіді й лоба перехрестити…
— То, виходить, їм зараз уже не можна співать, а мені ще можна: я ж іще й не снідав, мамо, — і додав стиха: — Та й не наспівався я сьогодні досхочу… — і хлопець задумався, бо вже юнацька душа затруїлась трутизною успіху, бо жила ще в нім та солодка хвилина, коли його співу слухали стільки людей.
Задумавшись, хлопчина спинився і аж тепер тільки побачив, що знову стоїть біля цехмайстра жебраків, біля діда Копистки, що юрба круг його сопілок стала ще більша й дудливіша: не тільки малюки, бурсаки, школярі та ремісницькі учні, а й січове та городове козацтво топталось там, а й статечні мирославські майстри.
Михайлик повернувся до діда Копистки, бо хлопцеві притьмом стала потрібна сопілка.
21
Все круг діда Копистки свистіло й дудніло.
Кожен покупець, вибираючи собі розраду, мусив, звісно, подмухати в сопілку, в другу, в третю, дослухаючись, і все бриніло там — і в сопілках, і в душах, — і все грало невлад і без пуття, але весело, а дід Копистка раз по раз приказував:
— Щоб не хрипіло, змащуйте сопла.
— Олією, діду? — спитав Михайлик.
— Оливою. 3 лампадки.
— Що я чув, діду, — звернувся до старого жебрака, підійшовши з братом Омеляном, Тиміш Прудивус, — буцім не кожен зважиться пригубити калинову дудку вашого виробу?
— Чого ж! — посміхнувся дід Варфоломей. — Аби душа чиста.
— А коли не чиста? — непевно спитав Данило Пришийкобиліхвіст.
— Як на сумлінні гріх, — відмовив дідок, — сопілка враз і викаже.
— О?! — озвалось кілька голосів. I кожен з них бринів інакше.
Одні — цікавістю, інші — подивом, ще інші — страхом.
— Ти хіба не знаєш казки про калинову сопілку? — спитав у Данила співак Омелян, брат Прудивуса, що збирався через кілька годин рушати в дальню путь, до Москви. — Не чув хіба Такої казки?
— Це ота, — спитав Михайлик, — де вбила сестра сестру?
— Атож!
— Що на її могилі калина виросла? — з гурту докинув хтось.
— Еге ж, — кивнув Омелько. — А коли вистругали з тої калини сопілку, вона й заквилила, — повів далі стару казку Омелько, бо вславився не тільки піснями, а й казками. — Вона й заспівала: «Ой, помалу-малу, чумаченьку, грай, та не врази мого серденька вкрай: мене сестриця з світу згубила, ніж у серденько та й устромила…»
Казка була знайома, та Омелька слухали, а дід Варфоломей заграв тимчасом, і жалібна пісня попливла, аж наче й справді забриніли в ній слова забитої сестриці…
— Калинова сопілка, — провадив Омелян, — ходила з рук до рук, аж поки не потрапила до тих, що вбили: «Ой, помалу-малу, душогубко, грай…»
До страшної казки приграючи, свистіла дідова сопілка, а людей довкола менше не ставало, бо ж не так і багато на світі поганців, яким від тої казки схотілося б чкурнути геть…